Горохове чудо - Харчук Борис
Вона йде, підстрибуючи. Нагнівалася. Чи за те, що я накричав, щоб не лізла в калюжу, чи за те, що не йдемо купувати бусики?
— Мир миром, пироги з сиром…
— Ми дружечки красні! — гукає вона, вже не гнівається.
Наш ринок називається Лук’янівський. Ми живемо недалеко від нього. Всі так і кажуть, що ми живемо на Лук’янівці.
По тротуарах дзюрчить вода. Асфальт повиколупувався, і на базарі — калюжі. Ми їх старанно обминаємо, і Воксанка повчає:
— Дивись мені, не вступи!
Дощ і пронизливий вітер позаганяли базарян під дашки-покриття.
Базаряни, особливо баби, поскулювалися, поховали руки в рукави, сидять, як індички.
— А тут Бабаїв нема.
— Де б вони тут взялися?
Ми купляємо, не торгуючись, швидко. Картоплю з ваги і в сітку.
— А то тобі, мала, — докидає баба ще одну картоплину. — Як тебе звати?
— Воксанка, — і очі під лоб.
— Рости велика!
Ми вдвох дякуємо бабі за картоплю і за добре слово.
— Я допоможу тобі нести, тобі тяжко, — схоплюється Воксанка.
Купуємо буряки, моркву, капусту, м’ясо, і всім хочеться знати, як називається дівчинка в плащику з башличком. І всі на її малу долю щось підкидають: жменьку квасольки, хвостик петрушки, а м’ясник у рундуку — лишок м’яса.
А в молочарні треба ставати в чергу. Черга — довгий хвіст, і ніхто не поступиться, ніхто не пропустить наперед. Дорослі — великі забудьки. Вони зовсім забулися, не хочуть пам’ятати, що колись були дітьми і як-то важко їм тоді було встояти на одному місці. І всі вони такі смішні в своїй ніяковості, і нема кому їх присоромити.
— Та пропустіть…
— З такою дитиною можна постояти.
— В мене двоє зачинено.
— А я на зміну.
— Апчхи! — то Воксанка.
Ми так і забули купити дитячий сирок.
Біжимо під дощем у булочну. Булочна простора.
— Бублика, мені бублика!
Я відпускаю її руку. Тут є де побігати. Беру хліб. А де моя доня? А вона шусть і вже за прилавком, стоїть поряд з кондитеркою. Торгують.
— Татку, кеки!
— Цукерки, — виправляю її.
Але вона все одно каже "кеки". І дівчина-кондитерка важить їй цукерки, мене не питаючись.
— Ви, будь ласка, карамельку.
— Я карамельку. Від шоколаду діатез. У мене є племінниця, я знаю…
— Шоколаду не можна, в мене буде діатез, — каже й собі Воксанка.
Взявши хліб і цукерки, ми виходимо з булочної. Воксанка обертається в дверях і ще раз голосно каже:
— Дякуємо…
А вулиця — сіра зміюка холоду.
Вітер наслав хмари, дощ. Хмари, скублившись десь угорі, облягли все небо. І небо над висотним містом на горах ніби зовсім втекло від нього, піднялося собі ген-ген та й не пускає на землю сонце. У хмарах сховалася висока-висока телевежа. І горішні поверхи будинків, з балконами, з вікнами, увійшли в хмари. Ринви ллють каламутні патьоки. Тужать дерева обабіч широкого бульвару. Нічим укритися. Ніде сховатися.
Над трамваями спалахують сині дуги. Трамваї стоять, видзенькують, а рейки під водою.
До тролейбусів не підступитися. Тролейбуси переповнені, аж шини повгиналися, минають зупинки.
Люди не йдуть, скачуть, тікають від дощу, як кури від лиса. Хто в плащі, хто в якійсь накидці, а хто накрився цератою.
Ми теж тікаємо. Але не дуже втечеш. В одній руці повна сумка, в другій — важка сітка.
Воксанка то держиться за сітку, то перебігає на другий бік, держиться за сумку.
— Одній твоїй руці я допомогла, тепер другій. Правда?
А ще ці бісові переходи. Із магістралі, праворуч од ринку, відривається крута вулиця. З неї машини і ліворуч, і праворуч. На ній зупинка таксі, зупинка автобусів. Стоїть міліціонер, вимахує жезлом, сюрчить і не може дати ладу.
Поклажу в одну руку, другою Воксанку під пахву і через баюри[16] поміж машинами, на той бік, до газетного кіоска, який обліпили перехожі, наче мухи.
На панелях нам вільніше. Але Воксанку тягне на самісіньку брівку. Брівка висока і суха, але вузенька. Щоб не схитнутися і не хляпнути у воду, Воксанка держиться за мою сітку. Саме так іти їй дуже подобається, і вона забуває допомогти моїй руці, на якій повисла сумка.
Все було б добре, та знову перехід: трамвайна колія. Тут ще прикріше. Тут висока вода. Навіть міліцейська будка у воді. Міліціонер то висовується із віконця, щось кричить, то знову ховається в будку.
Воксанка сплигнула з брівки і загородила дорогу.
— На руки, хочу на руки.
Знову її під пахву.
За дощем нічого не видно.
— А морозива зараз їсти не можна, простудишся. Буде сонце, тоді можна, — каже раптом вона, смачно облизуючись.
Чого б це? Та то ми поминаємо скверик, а в ньому павільйон — морозиво. Вона все бачить.
Простуємо під кінотеатром, тягне в кіно.
— Ходімо, "Кащей Безсмертний"!
— Хто нам обід зварить?
— Ходімо!
— Чого ти ще хочеш?
— Хочу, хочу, сама не знаю, чого хочу…
І ми манжаємо далі. Попереду ще один перехід, але він глухий. Нам би ще через одну трамвайну колію, а тоді ми дома. Ця друга трамвайна колія найнебезпечніша. Вона на косогорі. Трамваї мчать униз і вгору. Вода їх тут не спиняє. А болото таке, що не знаєш, куди ступити ногою.
Січе густий дощ. Хмари хочуть зовсім вилитися над нашим містом.
В таку погоду страх тягне в хату.
Наш будинок п’ятиповерховий, на три під’їзди, і в цьому великому будинку ми маємо кімнату. Вікно — воно ж і балкон. Тісна-тіснява у тій кімнаті. Та як вона зараз нам мила. Крок, ще крок. От і широкий вичовганий пень, на якому Воксанка любить сидіти і стояти. Але зараз вона його не помічає. Наше подвір’я повне води. Забився водостік. Обходимо, як можемо. Скоро ми вскочимо у наше парадне, відчинимо двері. А там маленький коридорчик. Він тому дуже маленький, що в ньому книжкова шафа. А в кімнаті стіл, два дивани, Воксанчине ліжко. Воно між шафою і сервантом.
Сухо і тепло.
А ще в нас повно маминих квітів. Нема де подітися з ними. Вазони стоять на серванті, на шафі, серед купи книг. І на стіні прибито підквітника. Вся кімната зелена. Не забутися б полити квіти.
Воксанка ніби вгадує мої думки. Витрушую її плащика, а вона:
— Дощ, кругом так мокро, а наші квіти сухі. Де лійка?
Чіпляємо свої плащі на двері, перевзуваємося в капці й, ще мокрі самі, поливаємо квіти.
Воксанка зі своєю лійкою-жабкою. Мушу хлюпнути туди води, мушу піднести малу на руках, щоб квіти не в’янули.
Ми в хаті. Нам дощ не страшний. Пораємося на кухні. Картоплю в ящик з-під посилки, молоко в холодильник, м’ясо на стіл — і за каструлі.
Воксанка покрутилася та й шмиг з кухні: надумала щось своє.
Окропу кипіти, бурякам різатися, моркві тертися на терці. Кістку в борщ, м’якуш у м’ясорубку. Перець, часник, цибуля — куховарська мудрація.
А в кімнаті підозріло тихо. Руки забабрані, нема часу сполоснути. Заглядаю — кімнати нема, є ляльки. Два цілих Піфа, один з відірваною лапою, заєць, бурий ведмідь завбільшки з Воксанку, який завжди сидить на кріслі, пластмасові ляльки, зелений візок, дитячий гарнітур, дитяча кухня і той лом, що стояв у мішку, — все на одній купі, ніби продається з молотка. А вона стоїть перед малесенькими терезами.
— Солі? Нате вам солі — п’ять двадцять, — і рукою по терезах, буцім взяла у жменьку, а жменьку в сумочку.
Зобачила мене і розгубилась.
— Я зараз м’ясо крутитиму, я була на базарі.
Ліпше я б не заглядав. Повзаємо, шукаємо її м’ясорубку. Є головка, нема ручки. Знайшли ручку, нема ножів. А гвинтика так і не знайшли, нема чим прикрутити до табуретки.
— Де ж той гвинт?
— Згубила.
— Як же ти згубила? Хіба ж то було вночі?
— Може, й уночі.
Прив’язуємо її м’ясорубку нитками. Удвох крутимо м’ясо і робимо котлети.
Сонця як не було, так і нема. Сонце не може витертися.
Наробившись, Воксанка помила руки, на стілець і до дзеркала. Кіски з лоба обіруч за вуха, пальцями по щічках, пустила пальці на брівки. А очі в дзеркалі.
— Все! — це означає, що вона причесалася і попудрилася.
— Чепуруха.
— Я як Надя! — тобто сусідка. — Впоралася, зараз іду на роботу. Ти дивися за борщем, — і зорить, де її сумочка. Та сумочка червона, з віконечком, а у тому віконечку сидить пупсик. Тільки тієї сумочки не видно. — Ні, не треба на роботу. Завтра. Давай будемо гратися! — і думає, в що гратися.
— Давай позбираємо цяцьки.
— А тоді будемо гратися?
— Будемо.
Ми запихаємо, не розбираючись, що і до чого, в мішок, звільняємо собі місце. Бурого на крісло, Піфів і зайців на диван.
— Я буду гуси, а ти вовк. Добре? — вона біжить, стає за штору.
— Гуси-гуси, додому! — гукаю і лякаюся.
— А цьо? — байдуже. І згинається, щипле траву —і пасеться.
— Вовк за горою!
— А цьо він хоче?
— Вас з’їсти!.. Сірі, білі, волохаті, втікайте до хати!
Сплеск у долоні, а вона дріботить до дивана, до того, що навпроти. Гиць — і перекинулася. Мить — і вже знову пасеться за шторою, під балконом.
Впіймати її не можна.
— Вовче, не їж, братику… — і наче в’юн. — А тепер ти будь гусьми, а я вовком.
Але вовком їй довго не хочеться бути, вовкові треба сидіти і чатувати.
У кімнаті курява. Гуде долівка, і деренчить сервант.
— Когут каже: вовки ідуть! Вівці кажуть: де, де?..
Вона ховається, а я її шукаю. Хряпають двері ванної, кухні, а кімнатні як живі. Стіл підплигує, крісла підскакують. Ніщо не може встояти на місці. І в тій штовханині з дверима, з меблями тільки ярий блиск зіниць. Її очима дивиться кожний закуток, кожен закапелок. її ніжками ходять крісла. А рук не видно, руки миготять. То вона присідає, згортається вся в клубочок, як їжачок, то навпаки, встає, мчить стрілою, не дивлячись під ноги, ні перед себе.
Я перекинувся на килимку. Вона мене впіймала. Сідає на груди, душить, лоскоче.
Падає знесилено і вона. Язичок висолопився — відсапується.
І знову мені на груди.
— От, якби нам… — і не доказує, тягне, наче довгу золоту нитку.
— Що якби нам?
Вона набирає багато-багато повітря, супиться, її довгі вії загинаються, очі дивляться кудись поза стінами.
— Ох…
Те її "ох" таке глибоке, що в ньому можна втопитися. Воно вимовлене з таким великим сумом, ніби зболіло.
— Чого тобі тяжко?
Мовчить, уся принишкла. Чубчик настовбурчився, руки опустилися, плечики схнябились. Поволеньки заперечливо хитає головою, що не втомилася, і дивиться далеко-далеко, щось шукаючи.
— Знаєш, якби мені…
Я не перебиваю, очікую.
— Знаєш, знаєш, якби мені дудочку! — і бах обличчям у мої груда. А грудям тепло-тепло. І вже ніби не вона, саме її тепло каже далі:
— Я б думала, я б заграла…
— Ти хочеш Шугаєвої дудочки?
— Ага.
— І що б ти думала, що б заграла?
— Я б заграла, щоб було сонце.
— А ще?
— Щоб була мама.
— А ще?
— І щоб у нас була велика-велика хата! — вона розкидає руки, розкидає їх, як може, широко.
А я дивлюся на неї і дивуюся: чую запах смереки — зелену тугу.