Горохове чудо - Харчук Борис

Повний кошик краси, повний кошик найкращого.

— І ми будемо гратися?

— Будемо.

— А коли мені було найкраще?

Я кажу.

І шумить, і гуде — їде стара Віхола. Мете мітлою сніг. Зовсім зрівняла долини з горами. З лісу вийшов Дід Мороз і сказав: "Годі!" Вона сіла на свою мітлу, втекла і сховалася за місяць. А Дід Мороз приніс Воксанці мішок подарунків і санчата.

Воксанка начіпляла подарунки на ялинку — гарно. Вхопила санчата і на вулицю. А на подвір’ї стоїть снігова баба. Воксанка вискочить на горбочок, у вусі свище — спускається. Сміється снігова баба чорним ротом, підморгує. Сміється й підморгує їй Воксанка. У них обох червоні носи. Навколо снігової баби топчак: Воксанка витанцювала. Добре їй зі сніговою бабою.

Та ось вийшла вона вранці на подвір’я, а від снігової баби ' і сліду нема.

Попливла водою.

Воксанка заплакала і не могла заснути. А хлопці-струмки розлилися на всі боки і цілу ніч співали весну.

А Воксанці й на вулицю не хочеться. Пропала її снігова баба. Похнюпившись, стоїть Воксанка на порозі парадного. Коли придивляється, а на тому самому місці, де була снігова баба, зеленіє трава. Воксанка сплигнула з порога — в траві квітка. Понюхала — пахне. А вгорі щось шелестить. Глянула: снігова баба виросла вишнею, яблунею і горіхом. Білий метелик пурх — Воксанка за ним. Їй стало весело. Вона почала бігати. Бавиться м’ячем, їздить на велосипеді, пускає з пальця сонечко. Про снігову бабу зовсім забула. Тепер їй ще ліпше.

Вибралася якось вона з хати: вишня не цвіте, яблуня теж.

І горіх розгубив свої сережки. Кругом повно цвіту, ніби дерева всю ніч проплакали. А розбійиики-вітри змітають той цвіт, кружляють і несуть кудись.

"Яка я нещасна!" — думає Воксанка.

А того не бачить, що вишні запалюються, що яблука в’яжуться, а горіхів по три, по чотири. Коли ж наглянула, нумо підскакувати вгору. Але хіба дістанеш? Плеснула в долоні — вишні посипалися в траву. А яблука й горіхи ще зелень. Набрала вона вишень і на Дніпро. Больбається у воді. Розляжеться на піску, обсипається з ніг до голови. А потім шубовсть у воду. Як риба. Вона й у ліжку робить Дніпро — пацає ногами. З Дніпром їй зовсім добре.

Прокинулася Воксанка, а за вікном виводять жінки-голосільниці — дощі.

Видибала вона з парадного. Скрізь лежить жовте мокре листя.

"Що ж я тепер робитиму? — і гойдала головою.

А яблуко гуп на землю. Горіхи падають і вилущуються. Воксанка взяла яблуко. А горіхи покотилися в бабин кошик. Їх зубами не розкусиш.

І вже, де росла вишня, яблуня і горіх, червона калина. Воксанка понатикала її в коси.

Кру-кру — клин за клином, дзень-дзень — один за одним. У небі летять журавлі, а по стежці біжать школярі. Вервечкою.

І найліпше Воксанці в калині.

Та що це? Шумить, гуде… Вертається, їде на мітлі з місяця баба Віхола. А Воксанка стоїть у вікні. Вона показує горіх сніговій бабі.

Ось він який!

Чує мене мала чи ні? Соньки-дрімки поклали на її уста палець. У ліжку цвіте сон. Зросливо, вродливо і щасливо. Як первоцвіт.

Моя рука лежить на гладенькому бильці. Мої очі заглядають у дитячий сон, але нічого не бачать. Я чатую тишу. В чотирьох стінах зачинився весь світ.

Розцвіли рум’янці — погасили всі квіти землі.

— Хто? Хто піднявся? — запитало високе і страшне.

— Я піднявся, я став над громом, — відказало.

— А хто, хто впав? — запитало глибоке і страшне.

— Я впав, я лежу під каменем…

— Як же так? — і заплакало.

— А то так, — і засміялося.

Її кіски біліші від подушки. Вони пухнасті й м’які. Один раз підстригли їх у перукарні. Воксанка казала, що в лікарні. Тут і там у білих халатах. Хлопчики й дівчатка ревіли. А Воксанка й не скривилася. "Це ж не віспа, що боляче!" Чесав гребінець, і ножиці ходили в косах. Потім вона всім показувала на пальцях: чик-чик…

Під головою обидва кулачки. Вії впали, брівки вирівнялися, а губи надулись.

— Мамо! Бабо! — з вереском під нашим балконом.

У ліжку стрепенулося, пацнуло ногами, стиснуло кулаки і розняло очі.

— Хто?

— Спи… Хіба не знаєш? Віта. Вона вернулася зі школи, і тепер нікому не буде спокою.

— Мамо-бабо! — лунають крики-перекрики. — Бабо-мамо! Ляльку!

Я погойдую ліжко-колиску. Скриплять бильця. Сну нема, сон утік. Як загойдати неспокій?

Йду на кухню і всовую у кватирку голову.

Під нашим балконом на тонких ногах — Віта.

— Тихше…

А вона спинається на пальці, дере рота ще дужче, підплигує, кидає своє пащекування на третій поверх.

— Ляльку! — вся аж кипить.

Я хапаю першу-ліпшу ляльку й кидаю їй. Віту присоромити не можна. Вона не знає, що таке сором. Взяла ляльку, кривиться, задкуючи, зникає за рогом будинку.

Погойдую Воксанку, але вона не згортається в клубочок, не просить розказувати казку. Всі кажуть, що колисати дітей не треба, і всі колишуть.

— Спи… — буцім заплющує очі. Теж цяця. Я не чекаю, коли вона по-справжньому заплющить очі. Вона хитренька з пуп’янка. Пам’ятаю: вивіз її на стадіон. Тоді Воксанка не вміла говорити, вміла кричати. Я нахиляюся, припадаю до неї, реве ще дужче. Сховався, щоб не бачила. І вона враз умовкла. Не мала кому плакати.

Серед будня у нас ще можна заснути, а в неділю очей не сплющиш. У всіх квартирах радіоли, телевізори, а під будинком дітвора ганяє м’яча. Таке враження, що всі пожильці тільки й чекають на ту неділю, аби повмикати на цілий день свою радіотехніку. Тільки нашій бабі Тамарі вдається пригасити цей шал. Але якби-то вона жила під боком.

Мала вже спить. І сплять ляльки-зірки, ляльки-пупси. Що награє їй у сні чарівна сопілка? Вона всім награє добре і миле, тому після сну люди прокидаються здорові й бадьористі.

Дитина в сон — мати до роботи. А моя робота не йде. З мене погана мати. Проте стараюся що-небудь робити. Не сидіти ж між умивальником і кухонним столом та чадіти сигаретою? Мої думки повтікали і поблудилися. Певно, їх хтось позбирав, присвоїв і не пускає до мене. Я не знаю, кому казати, щоб віддав назад мої думки. І вже так хочеться, щоб Воксанка швидше встала. Без неї сумно. За нею тужно, коли вона навіть спить. Але цур її будити! Ніхто не галасував би, ніхто не приходив би..

А по сходах парадного лупу-лупу — не до нас, пронесло. Та коли тихо, коли зовсім тихо, — дзвінок. Він неголосний, а ніби коле. Завжди так буває: чого не хочеться, те буде. Беруся за защіпку, відхиляю двері.

— Ще не встала?

— Тихо… — і палець під ніс.

Папка під пахвою, жмут газет у руках — дядько Микола. Впускаю його. Він прослизає на кухню. Нишком вичитує й уривчасто розповідає про всякі новини. Ми сидимо вдвох і мовчки чекаємо, поки встане мала.

Колись маленькою мама назвала її Бубою. З легкої руки дядька Миколи її почали кликати Бузько: народилася навесні, тепер інколи — Бузьковський.

Поперечитувано газети, порозказувано новини, а вона не прокидається. І ми сидимо на кухні, як на станції, чекаючи поїзда. Ми куняємо, нам хочеться спати. І куняють вікна: нема кому в них дивитись. І куняють двері: нема кому рипатись.

Дядькові Миколі хочеться простягнути ноги, але боїться впертися ними в холодильник. Підгинає їх під себе.

Сивина цупко вдирається у його голову, зморшки риють чоло, розбігаються під очима. Підборіддя видовжене, і рот ніби надутий. У нього дуже бліде обличчя і дуже білі руки. І здається, що коли він сидить отак, скоцюрбившись, байдужість кучерявить його чуб, байдужість дивиться з його очей…

— О! — він здригається, наче спросоння.

— Вітер, — кажу.

Гуде холодильник, і ми знову дрімаємо. У нас вже все порозказувано — залишилося саме мовчання.

Я не перепитую його, що він робив і чи працювалося: він нічого не робить, вся робота вже за ним. Йому мало треба. Власне, нічого, крім спокою. І в мені щось бунтує: чого він прийшов? Я б хоч трошки попрацював.

— Ма… Ма-мо!..

Спочатку зривається дядько Микола. Його рот роз’їжджається, і зуби сміються. Жовті зуби. Нема байдужості. Він притуляється до стіни, дає мені дорогу.

— Тату!

Я вилітаю з кухні, газету з дверей. Двері риплять, трахкають.

— Хто, хто встав?

— Я! — Вона держиться за бильце, очі як умиті. Тягнеться всім тілом.

Чапу-лапу — рипить паркет, гримить горщик, — все прокинулося. В дверях стоїть і дивиться на нас дядько Микола.

— Коля, а де твоя папка?

Він згадує, що в нього була папка, спотикаючись, летить на кухню. Та папка не порожня, в тій папці завжди щось є.

— Що ти мені приніс?

Він витягує з папки целофанову коробку. В ній дзеркальце, гребінець, щіточки — цілий туалет.

— Це мені?

— Тобі, Бузьковський…

Вона виривається з моїх рук, гасає боса по хаті, не знає, що їй робити з подарунком, куди його поставити.

— Я буду лялям коси чесати!

— І собі,— підказує дядько Микола.

Молоко я ще не спряжив. Я міг його давно спряжити. Не забув — хай вони посидять удвох.

— Вдягай мене, взувай мене! Давай молоко!

— Бузьковський, жди ладу, — дядько Микола, їй подобається ждати ладу.

— Поки татко спряжить молоко, спечемо перепічку? — дядько Микола наставляє незграбні руки.

Мала мчить, падає на його коліна, дається пекти перепічку.

— Печу, печу перепічку… — лясь долонями, лясь.

Він лоскоче їй груди, і вона заходиться.

Через мить вони вже співають: "Ти, дівчино, ти щаслива…" В дядька Миколи добрий голос. Він колись сам складав пісні.

В тебе батько…

Я на кухні, я не кваплюся: вони будуть довго сидіти, співаючи. Затягли "Марину", по-своєму:

Марино, Марино, Марино,

Ходімо удвох на базар.

Раптом їхні голоси втихають. Наспівалися. Мала примовкла. Набридла перепічка, спів… Дядько Микола щось розповідає.

— Про Бабая не треба — страшний.

— А я не про Бабая.

В білу каструлю наливається молоко.

— Жив собі на світі Красунь…

— Як він називався?

— Красунь. Був молодий, гарний і гордий.

— Як я?

Дядько Микола не хоче казати, що Красунь був ще гарніший, щоб не образити Воксанку. Він дипломатично обходить це запитання.

— В нього був чорний кучерявий чуб, високе чоло і карі очі.

Воксанці не подобаються ні гарні кучері, ні високе чоло, ні карі очі: вона біла.

— А що він робив?

Дядькові Миколі хочеться змалювати молодого Красуня, вродливого і сильного, але мусить слухатися малої.

— Він був студент.

— Я виросту і теж буду вчитися.

Але дядько Микола ніби не чує Воксанки. Він оповідає про Красуня, який хотів перевершити Сковороду. Той Красунь вчився на філософа. Дав собі такий зарік, що коли вивчиться, то весь світ стане перед ним на коліна.

Квапиться Красунь якось з бібліотеки, несе купу книжок, а йому назустріч дівчина — біла Білявина.