Горохове чудо - Харчук Борис

Раптом відкидає руки й докінчує сама:

— Тому дам, тому дам, а тобі не дам. Ти води не носив, дровець не рубав…

Хочеш її ловити, щоб взяти на руки, а вона навтьоки.

— Сіла, тютя, сіла…

Їй весело, сміється, аж заходиться. Її сміх як дзвінок. Та втекти нікуди. Кімната одна і маленька. А сусідчина зачинена, сусідка вже на роботі. Хап малу на руки. Вона вже й не пручається. Сама обіймає за шию, горнеться. Її руки теплі — ах ти, пуцьвірінок.

На кухні ніде розминутися. Білий і гуде — це холодильник. До нього притиснутий сусідчин стіл. Підвіконня геть заставлене порожніми пляшками і слоїками.

Єдина радість на цій кухні — вікно, бо з нього видно світ, простір. Але нині все забовдурене.

Воксанка має своє крісло, високе, жовте, на чотирьох ніжках, із гнутими поручнями. Те її крісло всім заважає, бо воно стоїть у проході між столиками. Як би не хотів, то мусиш його зачепити.

Сидить Воксанка на своєму високому кріслі. На груди їй — рушничок, щоб не заляпалась. У неї свої тарілочки, своя ложка й виделка.

Злизує кефір язичком.

— Ще трошки…

Взяла обіруч і коли випила:

— А я так люблю кахір! Він мені так подобається, — і бряк своєю чашкою об стіл. Залізна, не поб’ється. — Дно! — і показала дно.

— Тепер сосиску.

— А ми підем на гульку?

— Бачиш, що там робиться?

— Дощ, — каже вона та так сумно-сумно, ніби настав потоп, ніби кінець усьому живому. Обертається до вікна і питає: — Дощ — добре чи недобре?

— Буває добре, а буває й недобре.

— А зараз?

— Нам на ринок, для нас недобре.

Якщо вона сідає до столу, треба про будь-що розповідати. Вигадуй що завгодно, теревень, що тільки спаде на розум, кажи, не мовчи.

Попереказувано всі казки, виспівано всі пісні.

Вона знає, що трамвай каже "дзень-дзень", машина — "ту-ту"…

— А як каже бджілка? — питаю її, бо сам не знаю, про що їй баляндрасити.

— Бджілка каже: "дз-з"! — і відмахується, ніби вона ось-ось вкусить її.— Ти мені розкажи про добро!

— На світі так багато доброго.

— А ти мені про саме-саме добре, — і примружує оченята, дивиться малюсінькими шпариночками.

— Колись давно-давно, ще як сонце подарувало людям землю і земля була зовсім молода, то на ній нічого не росло.

Маленька виделочка на три зубчики наштрикує сосиску, рука тягнуться до хліба. З виделочки їсти Воксанці важко, сосиска не тримається. Бере в руку. Нехай!

— Розказуй… — Сосиска в роті, але й не плямкне, чекає.

Земля гола, а люди жили. Їм було дуже гризотно. Сонце припече, ніде прихилитися. Піде дощ, ніде сховатися. Їсти нема що. Біда та й годі. Мріють люди про хліб, а жита нема. Мріють люди, з чого його хату поставити, а лісу нема. Посходяться докупи і журяться: де то ростуть їхні мрії — добро?

Сидить у тому гурті білий, як молоко, дід і каже: "Скільки я на цьому світі нажився, а добра не бачив. Мабуть, тільки сонце бачить його, бо сонце найвище".

"А чи не перейти нам до сонця і не запитати його?" — викликався один молодик. Його звали Іван.

Старі люди скрушно похитали головами.

А що не день, то важче.

Сонце напряжить, охолоне. Дощ наллє, перестане. Коли ж затиснуть морози, жити тяжко.

Послухали люди молодика і вирішили йти до сонця. Набрали в торби, що там було, прокинулися вдосвіта і помандрували.

Поки сонце вигляне, поки перейде через усе небо, якраз до нього й доберуться.

І послався їхній шлях через гори й доли. Які ріки перепливали, які переходили вбрід. Видряпалися на найвищу гору, а сонце вже збирається заходити. Небо розпустило червоні поли, ось-ось його заховає. Щоб не гаятися, хто ще мав силу, той бігцем, хто не мав — той кувирдь-кувирдь з тієї гори. Так і дісталися до сонця. Заходять у його палати і скидають шапки.

— Добрий вечір, — кланяються. — Смачного, — приказують.

А сонце сидить собі за столом і вечеряє. На столі лежить хліб, огірки, стоїть картопля. Сонце якраз смакувало медом. Умокнуло молодого квашенина, відкусило, витерло рукавом губи і вуса.

— Добрий вечір і спасибі вам, люди, за гарне слово, — відказало їм. — Сідайте, розкажіть, звідки ви і чого вам треба.

Люди поніяковіли, сідати їм якось не з руки, знай пригладжують свої довгі чуби-оселедці.

Сонце дивиться на них, і їм усім тепло-тепло. Безвусий молодик виступив наперед, ще раз уклонився і так почав свою мову:

— Прибилися ми з голої землі. Ти хоч і сонце, але просто спалюєш нас. Потім ховаєшся, і хлище дощ. А то зовсім кудись утікаєш, і ми дзенькаємо зубами на морозі. Є у нас мрії, є у нас надії, та ще ні разу вони не збулися. Ми ніколи добра не бачили. Ти високо, може, тобі те добро видно, то покажи нам, як бути.

Сонце крутнуло свої довгі вуса — тиха усмішка. А з його стола чути такі приємні пахощі, що всім аж у носі свербить.

— Ви здорожилися, сідайте і підвечеряйте.

І посадило їх сонце рядочком за стіл. Люди ще зроду такої смакоти не їли. Хліб пахне полем, мед пахне небом. А сонце вийняло собі люльку, всипало тютюну з кисета і закурило: по небу хмарки.

Люди понаїдалися, а воно їм нічого не каже. І вони мовчать, тільки позіхають.

Викуривши люльку й вибивши її, сонце примружило очі.

— То лягайте спати. Куди вам вибиратися на ніч? Вранці собі підете. — А про добро мовчить.

Люди були чемні, перепитувати посоромилися, так і поснули. Лише молодик не спав.

— Чого ти не спиш, Іване? — питається сонце.

— Хіба ж ти не знаєш, що перепитуєш?

От сонце насипало йому в кишені насіння і каже:

— Гляди, не розсип. Вернешся додому, посій.

Ніхто цього не чув і не бачив.

А коли люди попрокидалися, сонця в палатах вже не було. Воно викочувалося аж на тому боці неба.

Люди подумали, що даремно били ноги і марно гайнували час. Не допомогло їм сонце. Хоч воно і високо, але само не знає, де те добро.

І стали всі насміхатися з молодика.

— Іван дурень! — беруть його на кпини.

А Іван мовчить, держить руки в кишенях. Смійтеся, думає собі. З тим і рушили додому. А коли вернулися, Іван каже:

— Нумо, копайте мерщій землю, а я буду сіяти добро!

Ніхто його не слухає. Нехай копає, якщо йому хочеться. І давай ще дужче з нього підсміюватися. Іван копає, а вони за животи беруться.

— Іван тому й дурний, що він Іван!

А він пріє, та не кидає роботи. Накопався, аж ниє у крижах. Сонце з неба підморгує, додає йому охоти.

Та як кинув Іван у землю насіння з однієї руки — жито так і стало лавою, сипонув з другої — а пшениця ще густіша. Сипонув ще раз — і забіліла гречка, а на ній бджоли. І запахло хлібом і медом, як на столі у сонця.

Люди побачили і перестали сміятися.

— Дай і нам, — просять.

А він показав їм свої набряклі руки і каже:

— Робіть…

Відтоді люди почали орати і сіяти. Земля вродила добро… Та ти їж!

А вона показує дві порожні долоньки.

Годувати сирком легко. Ставлю його в тарілці, не здираючи тонесенького папірця.

— Тьху, безтолковий, як бабуся, дає дитині з папірцем! Бабуся не бачить! — і здирає папірця, і береться за ложечку.

— Ти їси, аж за вухами у тебе лящить.

Вона перехиляється зі свого високого стільця до мене, підставляє вухо, щоб я чув, як за ним лящить.

Наша кухня пахне житом. Жита вийшли з поля, переступили межу міста і, не боячись ні металево-бетонного брязкоту, ні лихої години, восени пахнуть весною. Колосся так і б’ється об вікно.

Воксанка сьорбнула чаю і вже підхопилася на своєму стільці. Показує, яка вона велика, мало не дістає руками стелі. І так шпарко-шпарко:

— Спасибі, татку, за обід, що наївся дармоїд!

Я схоплююся, підтримую її.

— Коли я їм сосиску і сирок… — проказую.

Вона повторює:

— Коли я їм сосиску і сирок, то… — і запинається, ніяк не може затямити, коли обід, коли вечеря, а коли сніданок.

— То… — тягну я.

— То… — тягне вона.

— Сні…— підказую їй.

— Коли я їм сосиску і сирок, то сніданок. Дякую, татку, за сніданок, що наївся дармоїд!

А дощ не вщухає. А в наших закапелках порожньо. Треба на базар, у магазини.

Поверх руденьких колготків натягуються синенькі штанці. Капці — геть. Ноги малі, капці сукняні, а якось непомітно попротиралися. І великий пальчик лівої ноги сміється своїм рожево-синім нігтем.

— А де черевики?

Босі ноги лупу-лупу, та не по килимі, по паркеті.

Я заглядаю під шафу. Там у картонній коробці цілий склад її взуття, але тих черевиків, що нам треба, червоних, підбитих сукном, нема. Куди ж вони запроторилися?

Воксанка згинці під стіл, під диван. Головою об щось стук — почухала, рукою лясь стола, щоб знав, як битися.

— Де ті кляті черевики?

— Со? Ті, що ми вдвох купили?

— Та ті ж!

Вона пам’ятає, хто їй що купив, що прислали баби і діди.

— Во, во! Бач, то Піх взувався!

Піф — плюшевий собака. Він розлігся у зеленому візочку, вкрився по самісіньку шию байковою пелюшкою.

— Що ж це він завалився у черевиках? Нечупара!

— А йому зимно, б-р-р!

Садовлю її собі на коліна, взуваю. Шнурівки довгі, зробив по дві петельки, тягнуся, щоб дістати з машинки кофточку, а Воксанка з колін і гиць на інший диван, з дивана — до балкона, за штору. І виглядає з-поза штори, хитра: лови! Ступив крок — зовсім закрилася шторою.

— А нас на ринку чекають і сушать голову, де вони.

— Хто?

— Ті, що продають.

— А грошики в тебе є?

Біла голова лізе в кофточку. Кофточка тісна, рукам боляче, коли їх всовуєш. Крик і сльози. Проткнули руки — сміх.

Тепер розчісуватися. Волосся баранцем, вся потилиця в кучерях. Над лобом гребінцем можна, а в тих кучерях-баранцях?

— Щіткою!.. Ти щіткою! — вирвалося.

Шукаємо щітку. Зачесалися, зелену шапочку з балабончиком на голову, а яку курточку?

— Не бабину, не бабину!

Бабина гарна, з мережкою, але її треба вдягати через голову: рукам боляче.

Вона не хоче плаща з башличком, не хоче ботиків. Вертиться дзигою, гульк на кухню, гульк з кухні.

— Ми на гульку?

— Ні, на ринок.

— А я хочу на гульку. Я буду ховатися, а ти будеш мене шукати…

— А що їсти будемо?

Нарешті якось спорядилися. Господарську сумку з порожніми пляшками в руки, двері навстіж — вийшли.

Перед самісіньким парадним велетенська калюжа. На подвір’ї не видно й собаки. Це так мовиться. У нашому дворі собак-дворняг нема. Є в однієї господині цуцик, так вона держить його в кімнаті, виводить гуляти в чорних шлейках.

Воксана миттю знайшла галузку, сидить над самісінькою калюжею, щось собі ворожить.

— Давай руку!

— А цьо дощ?

— Насілися хмари, і сонце плаче.

А вона в калюжу:

Капу-капу, капу-кап,—

Дощик собі капа.

До сестрички прийшов брат

І так їй повяда:

— Ти сестричка, а я брат,

Погуляймо собі.

Візьмемо в діда парасольку.

Ніц нам дощ не зробі!

Співає на свій лад польську пісеньку та ще й притоптує, вихитуючись і вигинаючись.

Назад, додому, перезуваємося, бо ноги мокрі.

— А ти бусики мені купиш?

— Ми ж на базар, а не в універмаг.

Тепер я не відпускаю її руки.