Скорочено Війна і мир - Лев Толстой
ЕПІЛОГ
Частина перша
З війни 12-го року минуло 7 років. Наташа в 1813 році вийшла за Безухова, "це була остання радісна подія у старій сім'ї Ростових": у той же рік граф Ілля Андрійович Ростов помер, і, "як це завжди буває, із смертю його розпалася стара сім'я". Всі події останнього часу — і пожежа Москви, і втеча з неї, смерть князя Андрія, відчай Наташі, смерть Петі підточили його здоров'я. Графиня доглядала за чоловіком, але старий граф розумів, що йому вже не підвестися. Коли Микола одержав звістку про смерть батька, він знаходився разом із російськими військами в Парижі. Він подав у відставку і, не чекаючи її, узяв відпустку і приїхав у Москву. Боргів виявилося вдвічі більше, ніж маєтності. Миколі радять відмовитися від спадщини, але він вбачає у цьому докір покійному батькові і не погоджується. Кредитори подають до стягнення, причому ті люди, що при житті графа особливо користувалися його милостями, "явилися тепер самими вимогливими кредиторами". Врешті-решт маєток із молотка продають за півціни, але половина боргів залишається несплаченою. Микола бере в борг 30 тисяч у Безухова і розплачується з боргами, що "вважає дійсними". Щоб за борги, що залишилися, не бути посадженим у боргову яму, чим йому загрожують кредитори, він знову починає служити. Графиня не могла зрозуміти всього, що сталося. Вона тільки, "як за останню приманку у житті", тримається за сина. Разом із матір'ю і Сонею Ростов оселяється в маленькій квартирці в Москві. Наташа і П'єр у цей час живуть у Петербурзі, не маючи дійсного поняття про положення Миколи: той це старанно приховував. Стара графиня, що звикла жити в розкоші, не розуміючи, як це тепер важко для сипа, потребує то екіпаж, то дорогої страви, то вина і т. д. Соня доглядає за старою графинею, Микола вважає себе в неоплатному боргу перед нею, захоплюється її терпінням і відданістю. Але чим більше він захоплювався її чеснотами, чим більше був їй вдячний, тим менше він її кохав. "Він в душі своїй наче докоряв їй, що вона надто досконала, і за те, що не було у чому докоряти їй".
На початку зими в Москву приїжджає княжна Мар'я і дізнається про положення Ростових і, як говорили в місті, про те, "що син жертвує собою для матері". Це тільки підтверджує ЇЇ думки про чесноти Миколи Ростова, розпалює з новою силою її кохання. Саме через це почуття княжна не відразу зважується приїхати до Ростових. Коли ж вона приїздить, Микола зустрічає її сухо, тому що його самолюбство уражене дійсним положенням справ. Мати умовляє Миколу зробити візиту відповідь. Врешті-решт Микола погоджується і йде в будинок Болконських. Але розмова точиться натягнута, княжна Мар'я бачить, що Микола лише додержується пристойності. Проте під кінець розмови, помітивши страждання на обличчі княжни Мар'ї, Микола почуває до неї жалість. Мар'я запитує, чому він позбавляє її тієї дружби, яка була між ними, адже вона так мало бачила щастя у житті. Після цих слів княжна заплакала і швидко пішла з кімнати. Микола просить її зупинитися. "Вона озирнулася. Кілька секунд вони мовчки дивилися в очі один одному, і далеке, неможливе раптом стало близьким, можливим і неминучим". Восени 1814 р. Микола одружується з княжною Мар'єю і разом із дружиною, матір'ю і Сонею переїжджає в Лисі Гори. До 1820 року Микола так улаштовує свої фінансові справи, що йому навіть вдається прикупити невеличкий маєток поруч із Лисими Горами. Він веде переговори і про викуп батьківського Отрадного. Микола поступово починає розумітися на господарстві, безпомилково призначає бурмистрів і старостів, до будь-яких нововведень ставиться дуже обережно. Він часто-густо кляв "наш народ", але "усіма силами своєї душі любив наш російський народ і його побут, тому тільки зрозумів і засвоїв той шлях господарювання, який дає гарні наслідки". Микола багато працює, маєтність його швидко збільшується, мужики з інших маєтків приходять просити, щоб він купив їх, і навіть після його смерті в народі довго зберігається набожна пам'ять про його керування: "Хазяїн був... наперед мужицьке, а потім своє. Але і потурання не давав! Одне слово — хазяїн".
У грудні 1820 р. до Миколи приїжджають П'єр із Наташею, які часто і довго гостюють у Ростових. Княжна Мар'я чекає дитину. У Наташі на цей час вже три дочки й один син. Тепер у пій важко впізнати колишню Наташу Ростову: вона гарна, заклопотана дітьми жінка. "Риси її обличчя мали тепер вираз спокійної м'якості і ясності. Тепер часто видно було одне її обличчя і тіло, а душі зовсім не було видно. Видна була одна сильна, гарна і плідна самка. Дуже рідко запалювався тепер у ній старий вогонь". У товаристві вона буває рідко, ті ж, хто бачить її на людях, залишаються нею незадоволені: "вона не була ні мила, ні люб'язна". Усі, хто знав Наташу до заміжжя, дивуються зміні, яка відбулася у ній. "Одна стара графиня, яка материнським чуттям зрозуміла, що всі пориви Наташі мали початком тільки потребу мати сім'ю, мати чоловіка", дивується, чому інші цього не розуміють. Наташа "почувала, що зв'язок її з чоловіком тримається не тими поетичними почуттями, що залучили його до неї, а тримається чимось іншим, невизначеним, але твердим, як зв'язок її власної душі з тілом". Наташа дорожить тільки товариством тих людей, до яких вона "розпатлана, у халаті могла вийти великими кроками з дитячої з радісним обличчям і показати пелюшку з жовтою замість зеленої плямою, і вислухати розмови про те, що дитині набагато краще... Наташа до такого ступеня опустилася, що її вбрання, її зачіски, її недоречно сказане слово, її ревнощі — вона ревнувала до Соні, і до гувернантки, і до усякої гарної і некрасивої жінки — були звичайним предметом жартів