Діти Мардука - Савченко Віктор

Цар нічого не сказав, але відтоді я завважив, що мій стіл і я за ним вже не були для нього порожнім місцем. Але страх перед володарем у мене ніколи не слабнув.

Раптом я побачив себе по коліна в воді на березі Хаджибейського лиману, почув гудіння траси і квиління чайок над головою. Не міг згадати тільки коли, підкотивши штани, зайшов у воду.

Не можна було назвати те, що я "побачив", ні спогадом, ні прочитаним колись у книжці. Це був фрагмент сну, який наклався на яву. Я колишній був справді намистиною на нитці часу, яка то виникала, то зникала. Напевне, на цій нитці є ще й інші намистини мене в інших історичних епохах, але Я теперішній чомусь пов’язаний зі мною — Вавилонським писцем-халдеєм. Чи не тому, що народився і виріс у другому "Вавилоні" — комуністичній імперії? Форма деспотичної держави, яка майже на два з половиною тисячоліття причаїлася в астральному небутті, раптом наклалася на Російську імперію на початку двадцятого століття нового літочислення. У Вавилонській державі було 106 адміністративних одиниць — сатрапій, у червоній імперії — десь стільки ж областей, Вавилону сплачували данину багато царств, Москві — п’ятнадцять республік, у Вавилоні центральним божеством був бог Мардук, у так званому "Союзі" — Марходей (Маркс Леві), у Вавилоні піддані поклонялися бовванам (статуям), у "Союзі" — також, у Вавилоні символом влади був червоний колір (царі і найвищі вельможі убиралися в пурпур), у Союзі червоне було державним символом влади. "Новий Вавилон розростеться…" А ще — я виріс у системі, де ніхто не мав права на власну думку. Ніхто. Навіть царі (генсеки).

І тут я завважив, що на місці, де сиділо кілька рибалок, зостався тільки один. Годинник на мобілці, яка досі німувала в нагрудній кишені, показав близько шостої. Я став шукати на ній одеське радіо. Скоро вийшов на рекламу, яка враз урвалася. Натомість голос диктора повідомив, що зараз вісімнадцята і починається час новин. Новини тривали хвилин десять. На останок диктор повідомив таке:

"Подія сталася на ділянці дороги від Хаджибейського лиману до ринку, що на сьомому кілометрі. Чорний БМВ, поминувши крутий віраж на шосе, і обігнавши кілька машин, став стрімко набирати швидкість. Коли він розігнався до 160 кілометрів на годину, у нього лопнув передній скат, що збоку пасажира. Свідки кажуть: звук був гучний, схожий на постріл. Автомобіль клюнув правим передком в асфальт і став перевертатися — перший, другий, третій раз. Якби не стовбур акації на узбіччі, що опинився на його шляху, авто перекинулося б ще кілька разів. А так воно, вже втративши інерцію, не розплющилось, і упало догори колесами. Невдовзі приїхала швидка. Лікарі витягли з понівеченої машини три чоловічі трупи, одного покаліченого, але ще живого і молоду жінку — зовсім не ушкоджену. Вона сіла з тим, що стогнав, у другу швидку, котра з’явилася незабаром. По дорозі жінка попрохала водія зупинитись і вийшла, вдаючи, що їй млосно. В машину вона не повернулася. У салоні від неї лишилася чорна перука. Сама ж молодиця руда. Загиблі мали при собі пістолети різних марок і по дві запасні обойми. — Кілька секунд тривала пауза, по якій диктор сказав: — Ага, ось, щойно у студію принесли нове повідомлення про подію: машина БМВ виявилася персональним авто одного із чільних посадовців Облдержадміністрації, який залишився живий, хоч і перебуває у стані коми. Особи загиблих пасажирів встановлюються. ДТП сталася близько сімнадцятої години. Нові дані про пригоду ми оприлюднимо за годину в черговому випуску новин".

"Оперативно спрацювали, — подумав я про радіожурналістів. — А нещастя сталося десь зовсім недалеко". Я взяв пакет і пішов уздовж лиману в бік Сьомого кілометра.

А ще я подумав, що сьогоднішня подія готувалася вчора. У мене не було сумніву: посадовець, який зараз у лікарні, це той, хто переслідує Костю і Ксилантія, ну, і, в першу чергу, мене. Учора я "увірвався" до них телефонічно зі своєю проблемою у той самий момент, коли вони, напевне, готували сьогоднішню акцію. Інакше не прибули б так швидко озброєні до будинку, де мешкала моя сестра.

… Пом’ятий чорний БМВ вже стояв на колесах, а від його заднього бампера тягнувся трос до машини-евакуатора. На стовбурі старої акації висів клапоть обдертої кори. Двоє робітників у червоних комбінезонах розглядали пошматований скат на передньому ободі, а тоді один з них пішов до спецмашини і запустив пристрій, що намотував трос. Автівку потягло і скоро вона вже була на платформі евакуатора. Як водій з багаторічним стажем, я не міг припустити, що на такій машині, як БМВ може лопнути скат. Підкласти під колеса щось гостре на дорозі, де щомиті пролітають автівки, неможливо. Отже, скат був або надрізаний, або ж у нього влучила куля.

І тут озвався мобільний телефон.

— Де ти зараз? — почувся Костин голос.

— Близько того місця, де ми домовлялися що я буду.

— Ага… Звісно, одеські радіоновини ти не чув…

— Якщо ті, котрі о вісімнадцятій годині, то слухав, — сказав я.

— Ну, і як? Дещо розкумекав?

— Не тільки. Я зараз — на місці події. Шкода машини.

— Так, шкода — модель екстракласу.

— Ага. На номері — три нулі. Е-е, і три трупи відвезли. Біля машини зараз пораються евакуатори. Як мені бути?

— Поміркуємо при зустрічі. Я дам знати, де і коли здибаємося. Бувай.

Щоб дочекатися дзвінка від Лікаря, я попрошкував до берега, який був кроків за двісті від траси. І тут увагу привернув кущ сумної верби і прим’ята трава під ним. "Ось звідки могли стріляти", — майнула думка. Поворушив траву довкіл, але гільзи не знайшов. Або я помилявся у своєму припущенні, або ж стріляла людина досить обачна, аби не залишати слідів. Скоріше за все стріляли зі снайперської гвинтівки.

До берега залишалося з півсотні кроків, як знову пролунала мелодія Лікаревого телефону.

— Алло… Сідай на маршрутку і їдь до залізничного вокзалу. Я чекатиму біля автоматичних камер схову.

Коли ми зустрілися на вокзалі, Костя сказав:

— Чому я призначив зустріч саме тут? Аби ти поклав у камеру свій пакет. Бо туди, куди ми поїдемо, заходити з пакунками не варто… Власне, можна зайти, але треба показати, що в пакунку. До речі, на ось, поклади і мою барсетку.

— Може, вже й тюбетейку? — посміхнувся я.

— Ні, тюбетейку не треба.

Коли ми вийшли на вулицю, я очікував, що підемо на маршрутку, але Костя повів мене до припаркованого віддалік темно-сірого позашляховика козирної іномарки. Помітивши мою нерішучість, він сказав:

— Сідай, не хвилюйся. Це машина мого двоюрідного брата. Він же й везтиме.

Костя нас познайомив. Вони, мабуть, були близькі за віком, але Геннадій — так його звали — мав шкіру на лиці, як на старому шкарбані. Лікар сказав куди їхати і машина рушила. Хвилин двадцять вона петляла літньою туристичною Одесою, коли Костя нарешті показав місце зупинки.

— Дякую, Гено. Далі ми вже самі.

Поспостерігавши, як віддаляється машина, Лікар мовив:

— Ми йдемо в лікарню, де лежить мисливець на нас із Ксилантієм… Ну, і в першу чергу, на тебе. Цей заклад у імперські часи називався Лікувальною комісією. У ньому лікували різного рівня бонз — партійних чи господарських. Тепер у ньому також лікуються бонзи. Власне, нічого не змінилося. Тільки збільшився асортимент медичних препаратів. Я тут працював до того, коли ще не перейшов на туристичний теплохід. Мене влаштував мій дядько.

Ми пройшли цілий квартал, поки нарешті вийшли до будинку за кованою загорожею.

Кімната за вхідними дверима нагадувала передпокій режимного закладу з турникетом і службовцем за склом. Костя схилився до "амбразури" і сказав, що на нас очікує лікар Мірошник. Чоловік, уже не "молодий пенсіонер" набрав на телефоні номер і щось промовив у трубку. Дослухавши, що кажуть на тому боці, зажадав аби Костя назвався. Почувши відповідь, поклав слухавку і кивнув на турнікет. Я завважив чіпкий погляд блискучих чорних очей вахтера, який буквально обмацував. Але у нас не було нічого ні в руках, ні в кишенях, окрім мобілок. У коридорі, який нагадував готельний, Костя сказав:

— Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі.

У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся.

— Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу.

— Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг.

Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості.

— Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни.

— Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник.

— Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає.

— Це ти серйозно?

— Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису.

— То не зле, — сказав Мірошник. — Почекайте тут. Я піду до начальства.

Коли господар вийшов, я запитав:

— Навіщо тобі все це?

— Бачиш, у чім річ: той гевал лежить у травматологічному відділенні, в якому лікарем Андрій. Зараз він у комі, і цей стан може тривати досить довго. Мені дуже хочеться аби він першим, кого побачить, розплющивши очі, був саме я.

— Та він тієї ж мить тебе і здасть.

— Може, й не здасть, — відказав Костя легковажним тоном, проте очі, погляд не були легковажними — він знав, що робить.

— А навіщо тобі це треба?

— Він зруйнував моє і Ксилантія життя. Та й твоє життя під великою загрозою.

Зайшов Мірошник.

— Іди до кадровички та заповни бланк контрактника — на місяць, із завтрашнього дня. Зарплата — така ж як у мене.

… Коли з формальностями було покінчено і ми повернулися до Мірошника, Костя сказав йому:

— Стариган, може, тепер уже покажеш своє господарство?

Ми убралися в халати, що висіли на вішалці, одягнули накрохмалені шапочки. І тут у мене в пам’яті майнула сценка, коли Костя уштрикнув мені укол. Це були абсолютно різні люди — той, у машині, і цей.

— Чого дивишся? Я тобі когось нагадую? — запитав він.

— Та ні…

У палатах, куди ми заходили, лежало по двоє хворих, судячи з пов’язок, з незначними ушкодженнями.