Діти Мардука - Савченко Віктор

Ксило колишній зек і йому можна пришити все, що завгодно. Зараз він — у коханки. Е-е, в одному з містечок неподалік Одеси. Ага, так от: досі вони на тебе полювали, бо ти викрив їхню природу, ну, те, що вони на цій землі — посланці пекла, хе-хе… А тепер їм відомо, що ти до того ж дещо вмієш, зокрема запобігати їхнім акціям. І що зовсім погано для них — твоя здатність усе правдиво описати. При сучасній техніці такий матеріал може розлетітися по всьому світу в лічені години. Тому звіт їм — і не тільки нашим, а й тим чортам, що по всьому світу — доведеться тримати не тільки перед тими, хто ними опікується, а й перед будь-ким із людей. До речі, а як тобі пощастило вийти непоміченим з будинку, який має єдиний парадний вхід?

Замість відповіді я розпустив змійку на сумці і показав бухточку дроту і шворку.

— Дотепно, — сказав Костя. По миті додав з усміхом:. — У тебе природжений талант квартирного злодія. Навіть подбав, щоб не залишити вірьовки після себе! Професіонал, мля!

— Послухай, якщо ти вже так детально знаєш про мене, то чи не скажеш, чим займаєшся ти. Ну, звісно, крім медицини…

Костя ще й рота не розтулив, а я вже збагнув, що цього питання ставити було не слід. Адже я провокував його на брехню.

— Знаєш, на нашій діяльності хоч і немає грифа суворої таємності, але про неї знають тільки ті люди і структури, які звертаються до нас по допомогу. Йдеться про розробку певних сценаріїв. Хе-хе, ну, звісно, не театральних… Але ця тема не на часі. Зараз маємо думати, як сховати тебе.

Раптом я поцікавився:

— А як ти дивишся, якби я причаївся десь у Молдові? Там у мене — друзі.

Костя не поспішав з відповіддю. Він поклав ногу на ногу і так, у позі напівйоги, якийсь час німував. Та нарешті озвався:

— Ідея слушна. Але її треба обміркувати. Потелефонувати кому слід, розпитати про ситуацію. До того ж це матиме смисл тільки у тому разі, якщо ти з жодним із друзів не зустрічався, не листувався і не передзвонювався після того, як опинився в чорних списках темних. Адже там, якщо ти в курсі, зараз червоний режим. При владі — ті ж самі темні. До того ж ідеться про тривалий термін, а тобі зараз треба прилаштуватися на ніч.

— Так, авжеж.

— Є два варіанти: перший — котельня. Там, як на мене, досить затишно. Другий — у однієї моєї приятельки.

У мене вже ладне було вирватися питання: "У Рити?" та я вчасно схаменувся. Натомість сказав:

— У котельні побувало двоє прибульців — твоя руда подруга і той, якого у цьому світі вже немає. Ти не подумав, що ваш із Ксилантієм гладкий друг дитинства може довідатися?

— Руда королева сексу не тутешня, ну, не одеситка. Це я точно знаю. А дідько злиняв у край без вороття. Яким чином Гладун довідається?

— Скажімо, йому присниться, — сказав я.

— Ні, серйозно?

— Куди вже серйозніше… Мерці у людській плоті чим небезпечні? Тим, що вони з деким із земних людей мають зв’язок на астральному рівні.

— Це щось із твоїх окультних досліджень?

— Та, ні. Про це пишеться в теософській літературі. До речі, я не вірю, що руду демоницю підчепив ти, а не вона тебе. Прикинь — у тебе сидить ув’язнений астральний мешканець і саме у цей час ти знайомишся з такою ж жінкою-приходьком. Таких збігів обставин не буває.

— Так а ми ж із Ксилантієм живі-здорові. Якби вона була підіслана, то з нами вже кілька днів тому сталося б те ж саме, що і з Солодким і те, що вони планували скоїти сьогодні з тобою. Нас би повбивали прямо в котельні.

— Доведеться припустити, що не всі прибульці з потойбіччя з’являються у нашому світі через міст споруджений їхніми темними братами. Дехто перетинає кордон самотужки, але між собою вони якимось чином спілкуються. Скоріше за все, через сон. Вона "почула "волання про допомогу і" "побачила" твої координати та зображення.

— Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем!

— Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним.

— Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні.

На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. "Холодні ті, які не знайшли свого кохання", — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук "ходиків" — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. "Тук-тук, тук-тук" — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості.

— А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився.

— Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона…

— Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга?

Поміркувавши, Костя сказав:

— Навряд чи.

— Після допиту темного, запис якого ти передав Гладунові, і сьогоднішнього теракту всі, хто з вами контактував, узяті на приціл. На жаль, під прицілом опинилися і всі мої родичі. Але спосіб є. Піти на вокзал і найняти притулок у людей — їх там багато, — які пропонують приїжджим житло.

— Слушно. Але твоя ідея може спасти на думку будь-кому з команди того гівнюка. А відтак як поміж винаймачів, так і поміж тих, хто пропонує житло, буде крутитися їхня людина. І не тільки там, а також у готелях.

Костя мав рацію, але ті, хто планував акцію зі мною, навряд чи сподівалися на таку розв’язку. Не могли вони посилати кілерів до мене і водночас — своїх людей на вокзал. Якщо ж вони вирішують, як їм бути тепер, то від плану проконтролювати вокзал до його втілення мине щонайменше дві години. За цей час я встиг би знайти собі житло.

Коли я сказав про це Кості, він мовив:

— Все логічно. Але я на твоєму місці не став би світитися, а прямо звідси майнув би або до Рити — так звати жінку, про яку я тобі казав — або в котельню.

Тим часом у нас за спиною, де було кільце, вже розвернувся не один трамвай, а магістраллю промайнуло чимало маршруток у двох напрямках. Повернулася й пожежна машина, цього разу без сирени. Промайнула й "швидка допомога".

— Бачиш, — кивнув Костя вслід пожежній і "швидкій", — вогонь загасили, трупи забрали. Незабаром міліцейські наряди почнуть прочісувати закутки по всій Одесі. Зволікати далі не можна.

І тут завібрував мій мобільний телефон. Дзвонила сестра:

— Що там сталося?! — в її голосі вчувалася паніка. — Щойно я балакала з сусідами з четвертого поверху. Кажуть, у дворі зайнялася машина швидкої допомоги; згоріло двоє людей.

Я вже розкрив був рота аби попередити, щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому, та раптом прикусив язик. Частоти мобілок легше прослуховуються ніж стаціонарні телефони. Натомість сказав:

— Не знаю. Я зараз у друзів. Шкоди твоєму будинкові не завдано?

— Ні, — відказала сестра. — Будь обережним, — і відімкнула зв’язок.

— Хто це? — поцікавився Костя.

— Родичі.

— Зі свого телефона більше мені не звони. Завтра купи дешевеньку мобілку… Бабки маєш?

— Маю, — відказав я, — але нової мобілки мені не потрібно. Моя оснащена двома картками, однією з яких я ще не користувався.

— Гаразд. То що: Рита чи котельня? — в голосі Кості вчувалося нетерпіння.

— На твій розсуд.

— Рита, — сказав Костя, підводячись.

Ми щойно перетнули дорогу, обіч якої сиділи, і зайшли в скверик, як на магістралі зупинився мікроавтобус без вікон і з нього вийшли двоє у камуфляжній формі з автоматами наперевіс. Машина, з якої вони висіли, поїхала далі, а люди перейшли трасу і попрямували в сторону пляжу.

— Це те, про що я казав, — озвався Костя. — Ще хвилина і нам було б непереливки. Вони мають право обшукувати будь-кого. А у нас же — пістолети.

"Авжеж, — подумав я. — А в моїй мобілці — відео, зняте на цьому ж ось місці, а в сумці — касета з записом допиту темного". Я заблагав подумки: "Вальпургіє, допоможи!"

— Присядьмо за кущем, — озвався Костя. — Нехай пройдуть.

Ми підвелися, коли двоє патрульних зникли за воротами на пляж. Скверик був ріденький, і геть проглядався, але довкіл не вгадувалося жодної постаті. Скоро ми вийшли до магістралі і, перетнувши її, зайшли у внутрішній двір між кількома двоповерховими будинками з ракушняка. Там у глибині двору стояло біле авто. Скоріше за все, це була та ж сама машина, на якій мене викрали на Куяльницькому пляжі і на якій по мене приїздив Ксилантій.

Перед тим, як зайти в машину, Костя набрав номер на своєму мобільному і, почувши відповідь, сказав:

— Я вирушаю. — Потім — до мене: — У машині — жодного слова.

Раптом мені спало на думку, що мій порятунок стався немовби за велінням чарівної палички. Адже для того, щоб його здійснити, потрібна була тривала підготовка. А тут прямо ось — потелефонував і за якихось чверть години прибула команда… Терпіти не можу невмотивованих вчинків і дій — ні в житті, ні в художньому творі. Коли я сказав про це Кості, він посміхнувся; з відповіддю не поспішав.

— А я терпіти не можу ділитися своїми планами. Висвітиш намір і він приречений. Це вже точно відомо. До речі, всякий, хто багато обіцяє, не є обов’язково брехуном. Часом обіцяльником рухають шляхетні наміри, але висвітивши свій план, він у дев’яноста відсотках випадків прирікає його на провал. Мовчун досягає мети! — наголосив Лікар. — Я не втаємничуватиму тебе в акцію, яку ми розробляли, але скажу, що твоє чуття тебе не зрадило. Ми справді готували один захід, щоправда, на завтра, але твій дзвінок змусив мене внести зміни в план. Єдиний невмотивований момент у події, що сталася, було співпадіння наїзду на тебе тих зелених падл і акція, яку ми готували у цей час. Вчинене нами можна розглядати і як перевірку заходу, так би мовити, в польових умовах. На жаль, від деяких моментів майбутнього плану доведеться відмовитися, бо тоді їх ідентифікуватимуть зі скоєним сьогодні і, отже, шукатимуть зв’язок між ними. Тямиш про що я?

— Тямлю, крім одного — що це за акція, якщо навіть Ксилантія відправили подалі з міста?

— Я б і тебе сховав би кудись подалі.