Діти Мардука - Савченко Віктор
Бо все, що останнім часом коїться, обертається довкола тебе.
Костя сказав те, про що я вже й сам думав.
— Сідаймо вже в машину, — нагадав Лікар і відчинив дверці.
Хвилин десять ми їхали центральною магістраллю у бік центру, а тоді повернули праворуч у вулицю, що вела до Куяльницького лиману. Невдовзі проїхали під шлагбаумом через залізничну колію і скоро повернули ліворуч в іншу вулицю, яка, з усього, простягалася паралельно лиману. Незабаром ми опинилися на дорозі, що йшла вздовж стрімкого берега. Ліворуч була вулиця з одноповерхових будинків, у вікнах яких світилося. Їхали з вимкненими фарами. Незабаром Костя зупинив авто. Коли ми вийшли, він сказав аби я спустився по стежці до берега і там почекав.
— Хто зна, може й справді Рита під наглядом, — пояснив. — На той випадок якщо мене не діждешся, підеш у бік центральних корпусів Куяльника, але не шукай притулку в адміністрації. На березі — висока трава, там і переночуєш. Ну, а далі — що підкаже тобі досвід домушника… Ага, не дзвони, за номером, який усі знають.
Машина проїхала ще метрів двісті, а тоді спинилася, і враз у ній погасли підфарники. Постать, яка вийшла з машини, перетнула дорогу і зайшла чи-то у двір чи в провулок. Тим часом я примостився в бур’яні біля стежки, що вела вниз до лиману, і приготувався чекати. Пахло характерним для Куяльника тлінням, змішаним з пахощами трав, які росли на солончаку. Плесо лиману нагадувало велетенське нічне дзеркало для зірок і місяця. З кручі добре проглядалося місце, де мене викрали, і те, з протилежного боку лиману, де я тільки дивом уник удару блискавки. Зараз я сидів не на краю урвища над берегом, а на краю прірви, куди мене загнали темні. Раптом уявив "дорогу", якою прийшов сюди — вона була чорна, ніби щойно залита смолою. Повертатися по ній ніяк не можна — загрузнеш. Це була метафора, яка несамохіть виникла в пам’яті, але вона точно відбивала події останніх днів. "От якби можна було вилучити кілька фрагментів з тієї дороги, та змонтувати нову? — подумав я. — А тільки з чого починати "монтаж", з видання книги "І бачив я звірину…" чи з приходу у Спілку Бамбули? Ні, починати треба ще раніше, коли приснився сон, у якому мені прийшло видіння, а з тим і шифр числа звірини. Не було б цієї підказки, я ніколи не декодував би пророцтво, а відтак не викрив би й найзловіснішу і водночас найприхованішу потугу земного світу". Тим часом годинник на дисплеї телефона показував пів на одинадцяту. Я підвівся, щоб спуститися вниз, як мені сказав Костя, та раптом завважив, що попереду на вулиці не стало машини. Проте паніка, яка вже ладна була охопити мене, вляглася. З двору, навпроти якого ще хвилину тому стояло авто, вийшла знайома постать і попрямувала в мій бік.
… Біля будинку Рити пахло чайною трояндою, а у дворі, де стояло біле авто, — матіолою. З освітленої веранди чулося шкварчання яєчні і йшов дух салату, политого пахучою олією. Тільки тепер я згадав, що не вечеряв.
— Це той хлопець, про якого я казав, — озвався Костя до господині. Він назвав моє ім’я, потім її.
Вона подала руку, і показала на стільці біля столу, де була тареля з салатом і нарізаний хліб. Рита нічим не виказала, що знає мене. "Але ж це та сама жінка, котра сиділа за кермом автомобіля, який віз мене з куяльницького берега і яка ж сьогодні входила в будинок, де живе моя сестра", — майнуло в голові. Я відчув на собі її короткий пильний погляд, але його можна було тлумачити і як звичайну жіночу цікавість.
Веранда була велика, на довжину всього будинку. Мала два приміщення: кухню, вона ж і коридор, і, за скляною перегородкою, вітальню з диваном і кріслами. Я роззирнувся, шукаючи куди б покласти сумку, та раптом почув знайомий з дитинства звук: "тік-так, тік-так". На стіні висіли ходики, такі ж самі, як і в оселі моєї бабусі. Зверху циферблата було зображено кота, очі якого зиркали вліво і вправо, як рухався й маятник. У рух годинник приводився вагою у вигляді шишки на ланцюзі. Тим часом Костя кивнув на місце під вікном, показуючи поглядом, куди поставити сумку, сам підійшов до рукомийника і, знявши тюбетейку, умився. Він, здавалося, не вмивався, а змивав з обличчя й голови невидиме, але справді існуюче, нашарування з тривоги і страху. А витершись, знову наклав на голову тюбетейку.
— Ніяк не розлучишся з тією ярмолкою… — дорікнула Рита.
— Це тюбетейка, — зауважив Костя.
— То й що? За стіл сідаємо.
Рита виявилася мовчазною жінкою, проте з обличчя її не сходила привітна, хоч і стримана посмішка. За столом вона однаково приділяла увагу мені і Кості, ні на кому з нас не затримувала погляду. І все ж, якщо на Лікаря вона дивилася, то мене сканувала. Скоро я завважив, що справді був об’єктом її уваги. От тільки об’єктом як чоловік чи як чужий, якого привели в її господ? Навряд чи сценарист і режисер події Костя втаємничував своїх персонажів у суть справ. Колись, коли в театрі готували до постановки мою п’єсу і мені часом доводилося бувати на репетиціях, я з подивом помічав, що деякі актори знали тільки ту частину матеріалу, яка стосувалася безпосередньо їхніх ролей. І це при тому, що у переважній більшості вони були блискучими майстрами сцени — працювали-бо в академічному театрі. Не виключено, що і Костя належав до тих "режисерів", який вимагав виконання лише тієї частини акції, яка стосувалася безпосередньо виконавця. © http://kompas.co.ua
Пляшка перцівки, яку він приніс із машини, була тільки почата. Рита відмовилася. Ми ж з Костею випили не більше як по п’ятдесят грамів. Але й тієї кількості було досить, аби з обличчя Лікаря геть зійшов самоконтроль.
— Де ти нас покладеш, Рито? — запитав він, тамуючи позіхання.
— Вибирайте — у хаті чи на веранді?
— На веранді, — сказав Костя. — Я — на вертольоті.
Рита, помітивши мій здивований погляд, пояснила:
— Це розкладне ліжко. Їх виготовляє вертолітний завод…
Раптом я відзначив, що стан відстороненості, який супроводжував мене відтоді, як наді мною нависла загроза, починає зникати. Натомість з’являється тривога. Це і підказало мені покласти сумку, де був пістолет, біля дивана, на якому мені випало спати. Коли ж "вертоліт" було розкладено, Костя також поклав біля нього свою барсетку, розпустивши перед тим змійку. Отже, ми з ним думали про те ж саме.
РОЗДІЛ 14
Я знову сидів у прохолодному палаці неподалік престолу Вавилонського царя, очікуючи від нього наказу записувати. Переді мною лежав сувій чистого пергаменту, каламар, а в руці була паличка для писання, на кінчику якої волого поблискувало чорнило. Тут я виконував цареву роботу, а мешкав у будинку мого дядька — жерця храму Мардука. Щось мене турбувало. Не настрій царя, якого також щось бентежило і який міг змінитися на лютість будь-якої миті… Мені треба було кудись іти. От тільки куди, я ще не знав. Раптом усе почало руйнуватися, вкрилося тріщинами — і колони палацу, і цар, і я сам. Моє єство переходило в іншу реальність, водночас я відчув незручність чи дискомфорт, не властиві моєму статусу писця Вавилонського володаря… Хоч я й лежав із заплющеними очима, але бачене навряд чи можна було назвати сном. Попри небезпеку, яка сходила від царя, мені не хотілося повертатися зі сну у реальний світ. Але я таки розплющив очі. За вікном сіріло, вгадувалися гілки вишні, які затуляли скло від світу. Навпроти на "вертольоті" сидів Костя і дивився на мене. З-під подушки в нього стирчало руків’я пістолета.
— Хто така Маріца? — запитав він. — У сні ти кілька разів промовляв це ім’я.
— Знайома… А ти що, всю ніч не спав?
— Періодами засинав, та скоро прокидався. Ота руда, що я тобі про неї казав, не давала склепити очі. Вона і зараз десь тут… То душила мене в обіймах, то сварила, а ось щойно повідомила, що я стану батьком її дитини. Хіба таке можливе? Ми ж з нею злягалися десь тиждень-півтора тому… Хай їй чорт…
— Це був сон, Костю. Інша реальність. А там усе, що було, є і буде, вже є. Отож вітаю тебе з майбутнім батьківством.
Мені здалося, що після цих слів Костя пополотнів.
— Що ти таке кажеш! Я стану батьком дитини від демониці?!
— Друже, чи тобі зрадило почуття гумору? Причина всьому — подія, яку ми вчора пережили. Це вона розхитала нашу психіку.
— І де вона тільки береться, та потороч? — зітхнув Лікар.
— З пекла приходить, аби й тут, у нас, учинити пекло. Приходить до родичів — темних братів.
— Так а темні як тут опиняються?
— Народжуються. Від звичайних людей, а тільки немовлятами з’являються на світ без табутивного бар’єру.
— А це що таке?
— Все живе існує завдяки цьому бар’єру. У кількох словах: представник будь-якого виду не винищує особин свого виду. Наприклад, вовки — часом гризуться, але не знищують одне одного. Ті ж із людей, що приходять у світ без табутивного бар’єру, не вбачають різниці між ставленням до людини або тварини. Бо та реальність, де формувалися їхні сутності, то край душ-мутантів — гібриди людського розуму і рефлексів звіра. Ну, десь там, у їхньому світі, відбувається гібридизація душі колишнього земного негідника і сутності, скажімо, гієни. Потім гібрид-програма втілюється в плід земної жінки, це відбувається на п’ятому місяці вагітності, і народжується як звичайна людина. На прикмети звіра, які часом проявляються у тієї дитини, спочатку ніхто не звертає уваги. Потім істота, досягши повноліття, вже становить загрозу для кожного. Вона не визнає жодного з правил. Якщо людський покруч без крайньої потреби не порушить норм поведінки, то темний переступить через будь-який закон, через будь-яке правило, нехай би воно шліфувалося людством упродовж тисячоліть. Наприклад, кровозмішення або канібальство. Його веде програма звіра. Він — мутант душі, мутант свідомості.
— І що, немає способів запобігти їхньому проникненню у наш світ?
— Немає. Але спосіб протистояти їм існує. Це — висока моральність усього суспільства. Згустки пекла тоді поміж світлих сутностей будуть видні як на долоні. Через те вони й напосіли на письменників… Адже мораль несе людина здебільше творчого інтелекту. Вона ж перша і розпізнає тих чортів. Прочитай "Дзяди" Міцкевича, "Біси" Достоєвського чи вірш "Чорна людина" Лермонтова; ці автори у переддень апокаліпсису, що насувався на Російську імперію і на все людство, чи не першими розгледіли приходьків із Орба.
