Українська література » Класика » Діти Мардука - Савченко Віктор

Діти Мардука - Савченко Віктор

Читаємо онлайн Діти Мардука - Савченко Віктор

Я згадав, як мене переслідують ці потвори — за старої системи і тепер: вторгаються в моє помешкання, "риються" в моєму комп’ютері, підсилають провокаторів, переслідують не просто безцеремонно, а нарочито відверто аби спровокувати мене на якусь дію, оббріхують, що я терорист, вже не кажу про телефонний рекет.

— Убий його! — вихопилося в мене. Це не був мій звір-охоронець. Це була моя кривда, яка несподівано вихлюпнулася назовні.

Костя здивовано подивився, навіть зупинився.

— Розумієш, якби з тим мурлом довелося зустрітися сам на сам, я б, не замислюючись, випустив би в нього всю обойму. А тут він беззахисний. Не можу. Рука не підніметься. І справа не в клятві Гіппократа; це щось інше. Ти скажеш, що він потрапив у лікарню не без моєї участі… Так то ж війна! А тут він полонений, хай йому грець… Щораз, коли я заходжу в його палату, у мене починає млоїти права нирка. Медики знають, що таке буває від постійної пригніченості. Авжеж, мені доводиться лікувати ворога, який зіпсував усе моє життя. І не тільки моє… Один укол його ж отрутою, і він уже був би у своєму краї без вороття. А я змушений витягати його з могили. Вже не кажу, що після відвідин тих субчиків додалася підозра, що він знає, хто його лікує? А це означає, що на мене знову почнеться полювання. — У голосі Лікаря вчувалася тривога, якою переймався і я. Мені навіть здалося, що це я говорю його голосом.

— Послухай, він не знає, хто його лікує. Звісно, якщо не приходив до тями.

— Він не виходив ще з коми, — запевнив Костя.

— А де ота молодиця?

— У Рити. Очікує, поки їй з дому гроші перекажуть. Це теж жертва темних. Знаєш, у мене була думка застрелити отих трьох, а після цього віддати себе в руки правосуддя. А тільки де те правосуддя? Бачив би ти пику судді, до якого я звернувся по тому, як мене наладили з пароплавства… А вигнали через наклеп мого теперішнього пацієнта. Я точно знаю. Повідомили люди з управління портом, які зобов’язані мені здоров’ям.

Якийсь час ми йшли мовчки. Мені раптом спало на думку, що ім’я аккадської демониці Ліліт носить також руда "королева сексу", про яку оповідав Костя, і Алісія Бамбула. Про це останнє мені колись повідомив тодішній мій заступник, який відповідає за прийом документів у Спілку письменників. Так і сказав: "За паспортом вона не Алісія, а Ліліт Бамбух. — І додав: — "щось я не пам’ятаю жінок з таким ім’ям".

Тим часом мене не полишало відчуття, що астральний двійник гладкого міг підгледіти перехід сутності прибулиці з тіла жінки, у якому вона доти селилася, у тіло Кості? На матеріальному рівні він спостерігав за двома людьми — чоловіком і жінкою; на астральному — трьома — чоловіком і двома жінками, одною з яких була Ліліт. Водночас він бачив ще одного чоловіка, а також струмінь енергетики, що від нього сходив. Той струмінь відігнав від плоті двох людей польову сутність Ліліт. Про це він — астральний двійник гладкого повідав астральним двійникам своїх відвідувачів. Мій звір кілька днів тому "говорив", що астральний двійник бачив двох людей у білих халатах, себто Костю й мене, але не знав, хто ми. Отже, він — астральний двійник Гладуна впізнав (ідентифікував) тільки Ліліт (себто сутність Ліліт) і енергетику, яка могла належати магові (мені). Оскільки відвідувачі гомоніли між собою халдейською, то, по-перше, — це сутності халдейських жерців бога Мардука, котрі прийшли у матеріальний світ в епоху, коли на Російську імперію наклалася астральна форма державного устрою Вавилону, по-друге, вони — втаємничені (у своїй вірі), інакше їм не дано було б винести у земний світ знання халдейської — мови, якою вже багато віків ніхто не користується на планеті. Схоже, ні мені, ні товаришеві моєму поки що нічого остерігатися.

І тут Костя сказав:

— Уяви, якби сталося те, що планувалося приходьками, і душа Ліліт увійшла б у мене. Я що, став би жінкою.

— Ні, жінкою ти не став би. А от властивості жінки набув би. Зокрема, відчув би потяг до чоловічої статі.

— Це що, я став би педермотом?

— У залежності від того, чого більше у тобі було б — Ліліт чи тебе. Якщо б вас було порівно, то ти обернувся б на курія. Ну, психологічно, звісно… До речі, найбільше збоченців, як і людей з рудим волоссям, з’являється в часи потрясінь людства, коли астральна складова аури планети наближається до свого тіла — Землі, або ж двигтить під впливом космічних факторів. На щастя ми теперішні уже виходимо з періоду апокаліпсису. Двигтіння будуть, але не більше двох на століття. У той час, як у апокаліптичні періоди їх буває по дев’ять-десять на століття.

— І ти можеш назвати конкретні роки, коли це відбувається?

— Авжеж. Я тобі, здається, вже про них казав… Це роки, сума цифр яких дорівнює вісімнадцяти. Ну, наприклад: 1881, 1890, 1908, 1917, 1926, 1935 і т. д. У такий час разом з нормальними людьми у земний світ приходять особини з тілом людини — чоловіка чи жінки — і з сутністю протилежної статі. І не тільки… Приходять покручі з сутностями гієни та інших звірів у людській плоті. На людство нападає сказ. Адже кожен дев’ятий-десятий — мутант свідомості. По суті це бактерії, які вражають усе суспільство. Відтак починається активне бродіння. Наслідки його — Велика французька революція з епіцентром у 1791 році — шість мільйонів смертей, їхні кістяки зараз — у катакомбах під Парижем; жовтневий заколот 1917-го — наслідком системи, яка утворилася по тому і функціонувала 73 роки і сім місяців, було 62 мільйони смертей; Друга світова війна, яка на 1944 рік нараховувала 40 мільйонів жертв. Будь-який із років, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, обов’язково лиховісний, більшою чи меншою мірою.

— Чи не через ці твої дослідження на тебе так напосіли чорти? — зауважив Костя.

— І через ці також. А головне, що я вивів на чисту воду усі сім голів звірини, яка з моря виходила. Назвав їх поіменно — у часі і просторі. Назвав велику розпусницю, що донедавна сиділа на семиголовій звірині. Ну, і багато чого. Вся ця потороч кодується одним числом — 666. Навіть їхній конфесійний колір — червоний має цей самий код.

— А це що таке?

— Ну, ти ж, мабуть, знаєш, що колір будь-чого визначається довжиною світлової хвилі атома. Так ось, довжина хвилі атома червоного предмета дорівнює сім тисяч п’ятсот шістдесят ангстрем. Порахуй, скільки це буде в сумі… Під червоним прапором в есересерії, фашистській Німеччині, Китаї, Кампучії, В’єтнамі, та де завгодно, вимордували десятки мільйонів людей. Зокрема тільки в Кампучії вбили кожного третього.

РОЗДІЛ 18

Я залишив Костю біля одного зі столиків під каштаном, де пахло пивом і шашликами. Та не пройшов і сотні кроків, як почув свист. Лікар махав мені рукою. Коли ми знову зійшлися, він сказав, що телефонувала щойно медсестра.

— Ось, бачиш, мені здавалося, що я готовий до повернення темного-приходька у наш світ… А виявляється, ні. Даремно не впорсну йому його ж отрути.

— У цьому є й позитивний момент, — зауважив я. — Ти не скоїв смертного гріха.

— Це сталося, коли вона робила перев’язку на його обличчі, — провадив Костя. — Валтас нічого не сказав, тільки розплющив очі. Та й сказати навряд чи зміг би, бо голова обснована бинтами. Сестра тут же вийшла з палати і потелефонувала мені.

Хоч як Костя намагався опанувати себе, але побілілі губи й ледь вловима хрипота в голосі виказували в ньому крайнє напруження. Те, чого він найбільше прагнув — зустрітися поглядом з конаючим ворогом, який його переслідує все життя, стане для нього найбільшим випробуванням. Зараз у ньому змагаються дві людини: ображена, цькована, з понівеченою долею, але з не знищеною мораллю, і боєць, який не зупиниться ні перед чим, аби відстояти власну гідність. А побачити на собі погляд напівмертвого ворога було для нього щось схоже на романтику. "Авжеж, важко тобі, друже", — подумав я. Раптом мені привиділася ціла зграя паскуд, яка цькувала і зараз цькує мене — усі обсновані чорними бинтами, немовби то лежали не люди, а кокони, і погляд кожного крізь дірочки в коконах всвердлюється в мене. "Комахи! Отруйні комахи! — майнуло в голові. — Особини паралельного світу, що мешкають поміж людей. Сильні тим, що ховаються в футлярах-коконах. Вони нас бачать, ми їх ні".

— То ти — в лікарню? — запитав я. — Можеш взяти й мене з собою…

— Ні. Зараз там — черговий лікар.

Я кивнув на пластмасовий столик, за яким щойно сидів мій товариш.

— Присядьмо. По шашлику, я знаю… Моїм коштом.

— Пригостити можу й я, — мовив Костя повеселілим голосом. — Головне ідея!

Щойно офіціантка принесла замовлене, як задзвонив Лікарів телефон. Глянувши на дисплей, Костя спохмурнів. Окинув поглядом шашлики й пиво, натиснув кнопку. Та одразу ж перемкнув телефон на звук. Почувся тихий жіночий голос:

— Йому стало зле. Ні, не хворому, а черговому лікареві. Молодий же спеціаліст, недавній студент, а тут стільки бинтів! Я й сама мало не зомліла. Не знати й чому.

— Він щось сказав? Ну, хворий… — запитав Костя.

— Та в нього рот забинтований. Якби я була марновірною, то подумала б, що на мене дивляться з потойбічного світу. Зараз піду та спробую бодай губи йому звільнити від бинтів.

— Гаразд. Вразі чого, інформуйте негайно. — Костя вимкнув телефон. — Кепсько вийшло. Валтас, вперше розплющивши очі, мав би побачити мене, а не того хлопця. Це слід виправити. Удвох поїдемо. Ти не передумав?

Вахтер на прохідній повідомив Костю, що у його важкохворого — відвідувач. Костя кивнув і пропустив мене до турнікета. Уже в кабінеті сказав:

— Я не робитиму йому жодних процедур. Головне, аби він нас побачив — обох. — По хвилі додав: — Одному мені було б незатишно. Як-не-як з цією людиною я сидів за однією партою.

Тим часом у мене всередині піднімалося щось важке. Це прокидався і зводився "на ноги" звір. Але ж я не бачив темного, він — у другому краю відділення.

Коли ми, вже в халатах і шапочках, ішли коридором, Костя попередив, що я мушу грати роль лікаря. А я завважив, що з наближенням до палати, де лежав Гладун, звір у мені ставав дедалі агресивнішим. "Мабуть, це через те, що темний нарешті повернувся у світ людей", — майнула думка.

Я мав рацію тільки на половину, бо в палаті сидів ще один темний. На мить мені здалося, що гарчання мого звіра почули всі: і Костя, й медсестра, яка відмочувала бинти на голові гладкого, і той, що з благодушним обличчям спостерігав за рухами медсестри.

Відгуки про книгу Діти Мардука - Савченко Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: