Серед темної ночі - Борис Грінченко

А це коїв Пат­рокл.

Поки ото му­жи­ки ра­ди­ли­ся, i ко­но­во­ди не га­яли по-дур­ному ча­су i наск­ла­да­ли цi­лi схiд­цi вго­ру на кам'яний стовп.

- Ану, скоч, хлоп­че, на ка­мiн­ня, - зве­лiв сти­ха Лу­ка­ше­вi Пат­рокл, - чи сяг­неш ру­кою аж на­го­ру, до бе­ре­га.

Лукаш ско­чив.

- З ар­шин не стає.

- Дурниця! На ка­мiн­ня, бе­ри, му­руй там!.. Нi, не так! Ти, Яро­ше, по­да­вай йо­му ка­мiн­ня, а я шпур­ля­ти­му на той плебс сви­ня­чий, щоб не по­мi­тив на­шої ро­бо­ти.

I ото по­ча­ла­ся ки­да­ни­на. Пат­рокл зов­сiм не сил­ку­вав­ся влу­ча­ти, та й не мiг би цього зро­би­ти, бо се­ля­ни сто­яли та­ки да­ле­ко i бу­ло тем­но. Йо­му не то­го тре­ба бу­ло: вiн ки­дав, аби тi зна­ли, що во­ни в ямi, i ду­ма­ли, що во­ни тiльки те й роб­лять, що ка­мiн­ня ки­да­ють. Швир­гав i до кож­но­го ра­зу до­да­вав сло­ва­ми:

- Оце то­бi га­луш­ка у твiй сви­ня­чий рот!.. Що? По­да­вив­ся? А оце то­бi кра­шан­ка ме­жи очi в лоб, - бо­дай то­бi з йо­го твої чор­то­вi слi­па­ки по­ви­ла­зи­ли! Маєте ще, ази­ну­си, ось!..

- Готово! - оз­вав­ся Лу­каш сти­ха.

- Нагору, брат­цi!.. Та ждiть ме­не там, - я за­раз. I, вхо­пив­ши двi здо­ро­вен­нi ка­ме­ню­ки, Пат­рокл вис­ко­чив з ями, над­бiг у тем­ря­вi ближ­че до своїх во­ро­гiв i ки­нув од­ну ка­ме­ню­ку за дру­гою. I, ма­буть, ко­гось улу­чив, бо се­ред се­лян крикнул­о. Пат­рокл зас­мi­яв­ся, мур­ча­чи со­бi сти­ха:

- Що? До сма­ку при­па­ла? Ну, гри­зiть со­бi на здо­ров'я, цу­цики сли­ня­вi! Не вис­ка­люй­те зу­бiв, лю­пу­си зад­ри­па­нi, бо не вку­си­те!

Мурмотав i ви­ла­зив на­го­ру.

- Отамане!

- Тут.

- Гайда!

Але в цю мить хма­ри зно­ву ро­зiр­ва­ли­ся i зрад­ли­вий мi­сяць сяй­нув на втi­ка­чiв. Крик зчи­нив­ся се­ред се­лян:

- Тiкають! Тi­ка­ють! Ло­ви!..

Полем за­ту­по­тi­ло три па­ри мо­тор­них нiг, а слi­дом за втi­ка­ча­ми, ви­ди­ра­ючи­ся з яру на­го­ру, ки­нув­ся гурт се­лян.

VI

Стручисi не спа­ло­ся. То дум­ки вся­кi роз­га­ня­ли сон, то бло­хи на­по­сi­да­ли­ся. Во­на кру­ти­ла­ся по по­лу, штов­ха­ла чо­ловiка, сер­дя­чись, що вiн так спить, аж хро­пе. Уже во­на пе­ре­ду­ма­ла й те, скiльки в їх хлi­ба на цей рiк бу­де, i скiльки по­лот­на вит­четься з то­го пря­ди­ва, що на­тi­па­ла, i догадувалас­я, яке те­ля при­ве­де її влюб­ле­ни­ця Лис­ка. Уже її починала­ зно­ву дра­ту­ва­ти вчо­раш­ня свар­ка з зи­зо­окою Юхимих­ою, i во­на жа­лi­ла, що не встиг­ла усього їй ви­ка­за­ти… Са­ме на цьому у дво­рi за­гав­ка­ла со­ба­ка.

"Чого це Шар­ка гав­кає? - по­ду­ма­ла Стру­чи­ха.- Во­на по-дур­но­му нi­ко­ли не гав­кає".

Хоч Шар­ка гав­ка­ла зви­чай­но по ба­га­то ра­зiв на нiч, аби за­чу­ла, що десь оз­ва­ли­ся со­ба­ки, та Стру­чи­сi кор­тi­ло збу­дити чо­ло­вi­ка, i во­на по­ча­ла штов­ха­ти йо­го в бiк:

- Мусiю! Му­сiю!.. Чи ти чуєш?

Мусiй нi­чо­го не чув i че­рез те не ози­вав­ся. Це вже зов­сiм роз­сер­ди­ло Стру­чи­ху. Во­на тор­со­ну­ла йо­го так, що му­сив по­чу­ти.

- Одчепись, Ох­рi­ме, не зай­май ме­не! - про­бу­бо­нiв спро­соння Струк.

- Який я то­бi Ох­рiм? Ус­та­вай, бi­со­ва со­ню­го! Чи не чуєш хi­ба, як Шар­ка гав­кає? - I во­на так йо­го сту­со­ну­ла в реб­ра, що вiн аж схо­пив­ся.

- Га? шо? шо там та­ке?

- Шарка гав­кає.

- Шо?

- Шарка гав­кає, я то­бi ка­жу.

- Гавкає, ка­жеш?

- Аж за­ли­вається.

- Добра со­ба­ка!.. Не­хай же гав­кає, спа­си­бi їй!.. I впав сон­ний.

- Це ме­нi ли­хо, а не чо­ло­вiк! Тiльки б спав, а не­ма то­го, щоб сво­го доб­ра дог­ля­ну­ти! Це не ха­зяїн, а якась ко­ло­да, якась сплю­га опiв­нiч­на!.. Та йо­го й ло­ма­кою не зве­деш, як ро­зiс­питься!..

А Шар­ка тим ча­сом гав­ка­ла дуж­че, i Стру­чи­ха вже й справ­дi по­чи­на­ла цi­ка­ви­ти­ся нею. Не дiж­дав­ши­ся Му­сiя, во­на, як бу­ла бо­са й роз­дяг­не­на, так i вис­ко­чи­ла з ха­ти.

У дво­рi не бу­ло нi­ко­го. По­ба­чив­ши ха­зяй­ку, Шар­ка загавк­ала ще дуж­че i по­бiг­ла до пе­ре­ла­зу на тiк. Стру­чи­ха й со­бi за нею. Шар­ка зiп'яла­ся на пе­ре­лаз i гав­ка­ла ту­ди.

Стручиха за­зир­ну­ла на тiк. I там нi­ко­го. Скир­ти хлi­ба чор­нi­ли се­ред то­ку, як i по­пе­ре­ду, за їми клу­ня ви­ти­ка­ла­ся своїм вер­хом. I вiд­ра­зу Стру­чи­сi зда­ло­ся, що там з-за скир­тiв, ко­ло клу­нi, чи що, блис­нув який­сь ог­ник… Сiр­ник, мо­же, хто зас­вi­тив або­що…

"Злодiї хлiб кра­дуть", - по­ду­ма­ла жiн­ка i про­жо­гом ускоч­ила в ха­ту.

- Уставай, прок­ля­тий леж­ню! Зло­дiї…- Во­на вхо­пи­ла чо­ловiка за но­ги i в один мент iс­тяг­ла йо­го ма­ло не зов­сiм з по­лу. Вiн ураз про­ки­нув­ся з та­кої нес­по­дi­ван­ки:

- Тю, дур­на! Чо­го ти?

- Злодiї хлiб кра­дуть.

- Ну?! - Вiн так i по­хо­лов.

- Чого став? Бi­жи швид­ше!

Вони вис­ко­чи­ли вдвох з ха­ти i ки­ну­ли­ся до пе­ре­ла­зу.

Замiсто зло­дiїв во­ни по­ба­чи­ли на то­ку во­гонь. Те­пер уже вид­ко бу­ло, як вiн ви­би­вав­ся з-пiд стрi­хи i чер­во­ни­ми пас­ма­ми бiг по со­лом'янiй клу­нi.

- Рятуйте, лю­ди доб­рi!.. По­же­жа!..- крик­нув Струк i ки­нувся на тiк. Але за­раз же зап­лу­тав­ся у який­сь хмиз i впав. Ус­та­ючи, вiн чув, як йо­го жiн­ка гу­ка­ла вже в Си­ва­ше­во­му дво­рi: "Ря­туй­те!" - i грю­ка­ла в вiк­но, аж шиб­ки бряж­ча­ли. По­тiм по­бiг­ла ву­ли­цею, сту­ка­ючи в вiк­на i кри­ча­чи: "Ря­туйте!.. Го­ри­мо!.. Ря­туй­те!.."

Струк тим ча­сом пiд­бiг до клу­нi. Увесь зад­нiй рiг її вже го­рiв, па­лах­ка­ючи по­лум'ям та ди­мом. Уже аж пiд­бiг­ши до по­лум'я, Струк зро­зу­мiв, що не мо­же нi­чо­го зро­би­ти, бо при­бiг з по­рож­нi­ми ру­ка­ми. Мет­нув­ся на­зад по во­ду. Вхо­пив у ха­тi вiд­ро, збу­див доч­ку й най­мич­ку, що спа­ли в сi­нях.

Тим ча­сом Де­нис та Зiнько, про­ки­нув­ши­ся вiд Стручи­шиного грю­ко­ту й кри­ку, по­вис­ка­ку­ва­ли з ха­ти. Зир­нув­ши на тiк, во­ни по­ба­чи­ли на своїй клу­нi одс­вiт од Стру­ко­вої по­же­жi i по­ду­ма­ли спер­шу, що го­рить їх влас­на клу­ня. Але, над­бiг­ши до по­ло­ви­ни то­ку, по­ба­чи­ли, що по­ми­ли­ли­ся: сад­ки Си­ва­шiв та Стру­кiв, що бу­ли мiж дво­ма клу­ня­ми, вид­ко бу­ло наск­рiзь од по­же­жi на то­ку в су­сi­ди. Похапавши­ вiд­ра з во­дою, бра­ти ки­ну­лись до Стру­ка.

Прибiгли на по­же­жу ра­зом з ним i вих­люп­ну­ли на во­гонь усi троє по вiд­ру во­ди. Бух­ну­ло вго­ру ди­мом, але за мить огонь заг­рав ще дуж­че, яс­но ося­ва­ючи тiк, дво­ри, ву­ли­цю. Про­вул­ком, ву­ли­цею й го­ро­да­ми вже скрiзь збi­гав­ся на­род, збу­див­ши­ся вiд Стру­чи­ши­но­го ле­мен­ту. Бiльша ча­стина бiг­ла з вiд­ра­ми, хто з со­ки­рою, а хто й з по­рож­нi­ми ру­ка­ми. По­чав­ся крик, плач, ме­туш­ня. Дех­то мет­нув­ся по по­жар­ку. Стру­чи­ха бi­га­ла й го­ло­си­ла. Струк хо­див од чо­ловiка до чо­ло­вi­ка й бла­гав:

- Люди доб­рi, по­ря­туй­те! Там же мiй хлiб!.. I на то­ку хлiб! Ми ж у стар­цi пi­де­мо!..

Але що мог­ли зро­би­ти цi лю­ди? Бi­га­ли, но­си­ли вiд­ра­ми во­ду, хлю­па­ли на во­гонь, а вiн го­рiв усе дуж­че. Су­ха солом­а, як по­рох, бра­ла­ся враз ог­нем, ско­ро вiн до неї доторкався­. По­жар­ки все не