Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Ану, при­пус­ти! - ска­зав ота­ман.

Але в цю мить ста­ло­ся нес­по­дi­ва­не.

Четверо лю­дей в'їзди­ло вер­хи з по­ля в ву­ли­цю. Це но­члiжани, по­ба­чив­ши з лу­ки по­же­жу, ки­ну­лись у се­ло.

- Хто їде? - гук­нув пе­ред­нiй.

Ярош уда­рив сво­го ко­ня i три зло­дiї мовч­ки прос­ко­чи­ли проз ноч­лi­жан. Тi не вiд­ра­зу ро­зiб­ра­ли, що це, а зрозумiвши­, пог­на­ли за їми слi­дом, гу­ка­ючи:

- Лови!.. Зло­дiї!.. Ко­но­во­ди!..

Ярош бив ко­ня без жа­лю швор­нем, а Лу­каш та Пат­рокл шма­га­ли своїх на­га­ями. Ко­нi бiг­ли з усiєї си­ли. Але вид­ко бу­ло, що в ноч­лi­жан ко­нi кра­щi чи не та­кi по­том­ле­нi. Во­ни на­сi­да­ли на шию ко­но­во­дам, ось-ось наз­до­га­ня­ли їх. Ярош озир­нув­ся й по­ба­чив, що да­рем­на рiч утi­ка­ти. Тре­ба бу­ло iн­шим ро­бом ря­ту­ва­ти­ся.

- Пускай ко­нi!.. Са­мi - в яр! - крик­нув до то­ва­ри­шiв.

Саме до­бiг­ли до яру. Стриб­ну­ли на од­чай ду­шi до­до­лу. Ко­нi порс­ну­ли в по­ле, а за ни­ми й ноч­лi­жа­ни.

Троє ко­но­во­дiв по­па­да­ли на зем­лю тро­хи не пiд ко­пи­та ко­ням, та, на їх щас­тя, тiльки Лу­ка­ша за­че­пив кiнь зад­нiм ко­пи­том. По­па­да­ли са­ме над краєм i, не вста­ючи, не можуч­и вдер­жа­тись, по­ко­ти­ли­ся вниз у яр. Та їм цього й тре­ба бу­ло. Спи­ни­лись аж на днi i за­раз же пос­хоп­лю­ва­лись на но­ги. Не чу­ли, що й за­би­ли­ся, хоч гуп­нув­ся ко­жен здо­ро­во. Але бу­ли цi­лi, нi­чо­го не по­ла­ма­ли со­бi.

- Яром дальше! - зве­лiв Ярош.

Побiгли яром i ду­ма­ли, бi­жа­чи, що ку­дись же той яр ви­ходить, то ту­ди й во­ни вий­дуть. Про­бiг­ши чи­ма­ло, по­чу­ли, що в їх пiд но­га­ми вже не зем­ля, а ка­мiн­ня. Яр ниж­чав, глиб­шав, i враз во­ни опи­ни­ли­ся в якiй­сь кам'янiй ямi, а пе­ред ни­ми стрiм­ко й ви­со­ко, як кру­чi, сто­яли кам'янi стi­ни гли­бо­ко­го яру, i нi­де не бу­ло ви­хо­ду.

Задиханi втi­ка­чi спи­ни­ли­ся.

Вони пiй­ма­ли­ся в паст­ку, не зна­ючи цього прок­ля­то­го зрад­но­го яру.

- Назад! Мо­же, вспєїм вис­ко­чить! - крик­нув Ярош.

I всi троє по­вер­ну­ли на­зад i по­бiг­ли скiльки си­ли. Не пе­ре­бiг­ли й по­ло­ви­ни яру, аж пе­ред ни­ми за­чор­нi­ло кiльки вер­хiв­цiв i людських пос­та­тiв пi­шо. Це двоє ноч­лi­жан, по­бачивши, що ко­но­во­ди вско­чи­ли в яр, по­ки­ну­ли гна­ти­ся за кiньми, ли­ша­ючи їх двом своїм то­ва­ри­шам, i вер­ну­ли­ся до яру. До їх тим ча­сом над­бiг­ло кiльки чо­ло­вi­ка з се­ла, по­чувши їх гу­кан­ня, бо увесь час во­ни не по­ки­да­ли лементува­ти, скли­ка­ючи лю­дей.

Не спо­дi­ва­ючи­ся то­го, ко­но­во­ди так i нас­ко­чи­ли на їх у тем­ря­вi.

- Бий! Бий! Во­ни! - за­гу­ка­но враз, i кiлька кий­кiв гуп­ну­ло по пле­чах i по ру­ках ко­но­во­дам. Во­ни вiдс­ко­чи­ли на­зад, по­вер­ну­лись i, як за­хоп­ле­нi в су­точ­ках звi­рi, не зна­ючи вже з од­чаю, що ро­би­ти, по­бiг­ли вiд во­ро­гiв знов ту­ди, в кам'я­ний ку­ток яру.

Тепер се­ля­ни бу­ли пев­нi, що во­ни вiд них не вте­чуть. У цьому яру пан бив ко­лись ка­мiнь на свою кам'яни­цю та й ви­бив оту гли­бо­ку яму з кру­чу­ва­ти­ми стi­на­ми. Звiд­ти вже не вис­ко­чиш.

Галасуючи, по­бiг­ли всi слi­дом за ко­но­во­да­ми.

А тi вско­чи­ли знов у ту яму i пос­та­ли не­ру­хо­мо, щоб хоч пе­ре­дих­ну­ти.

- От ко­ли так про­па­ли! - про­мо­вив Лу­каш.

- Ну, ти! Па­тя­кай! - виз­вi­ривсь на йо­го Ярош. Хма­ри ро­зiй­шли­ся, i з-за них ви­зир­нув мi­сяць, ося­ва­ючи все навкруг­и. Втi­ка­чi бу­ли се­ред на­би­то­го дрiб­но­го й ве­ли­ко­го камiнн­я. Де­яке бу­ло поск­ла­да­не саж­ня­ми, де­яке згор­не­не про­сто ку­па­ми. В од­но­му мiс­цi, ма­ло не бi­ля са­мої стi­ни, камiнн­я бу­ло на­ло­же­не стов­пом саж­нiв на пiв­то­ра. Пат­рокл гля­нув на нього.

- Берiть ка­мiн­ня, на­ки­дай­те, щоб мож­на бу­ло злiз­ти на це! - ско­ман­ду­вав вiн.

- Нащо? - спи­тав Лу­каш.

- Стультусяка чор­тiв! Бе­ри швид­ше! - I вiн заг­рiб своїми ла­пи­ща­ми цi­лу ку­пу ка­мiн­ня i по­тяг до стов­па, му­ру­ючи там не­мов схiд­цi. Лу­каш до­по­ма­гав йо­му.

Та тiльки по­ча­ли ро­би­ти, а вже дйбля­ни на­бiг­ли, махаю­чи кий­ка­ми й ло­ми­ка­ми та гу­ка­ючи:

- А, бi­со­вi шку­ро­де­ри, по­па­ли­ся!..

Бiгли прос­то на ко­но­во­дiв, їм не вид­ко бу­ло за стов­пом, що ро­би­ли Пат­рокл та Лу­каш, але во­ни ба­чи­ли Яро­ша. Ви­тягши з ха­ля­ви ве­ли­ко­го но­жа, вiн дер­жав йо­го в лi­вiй ру­цi, а в пра­вiй був на­по­го­то­вi за­лiз­ний шво­рiнь. I як се­ля­ни, з роз­го­ну на­бiг­ши, бу­ли вiд нього за три-чо­ти­ри ступ­нi, вiн скрик­нув, стриб­нув на­пе­ред i вда­рив пе­реднього своєю прос­тою, але в йо­го ру­ках страш­ною зброєю. Чо­ло­вiк ойк­нув, за­хи­тав­ся… Ярош одс­ко­чив. Се­ля­ни теж на мить по­да­лись на­зад, од­бiг­ли, але за­раз же сха­ме­ну­лись.

- Дак ви так! - за­гу­ка­ли роз­лю­то­ва­нi.- Бий їх! Бий на смерть!..

I во­ни ки­ну­лись знов з пiд­ня­ти­ми вго­ру кий­ка­ми.

- А, пад­лю­ки, пси! - рев­нув страш­ний Пат­рок­лiв бас, i ту ж мить здо­ро­вез­на пос­тать вис­ко­чи­ла пе­ред Яро­ша, широк­о роз­мах­ну­ла­ся ру­кою i пош­пу­ри­ла важ­ку ка­ме­ню­ку. Один з се­лян скрик­нув, ухо­пив­ши­ся ру­ка­ми за жи­вiт, та так i сiв на зем­лю.

- Раз! - рев­нув Пат­рокл.- А оце вам два! Но­ва ка­ме­ню­ка при­му­си­ла се­лян од­бiг­ти ще да­лi.

- Назад, ка­нi­си ку­цох­вос­тi, бо i реб­ра, й зу­би вам сокрушу! - гу­кав Пат­рокл.- Бе­ри й ти, ота­ма­не! Чо­го стоїш дур­но?

Ярош i со­бi жбур­нув ка­ме­ню­ку, але за­раз же скрик­нув:

- Бережись!

Ледве встиг­ли за­хо­ва­ти­ся за ка­мiн­ня, бо се­ля­ни ки­ну­ли на їх кий­ка­ми й ло­ма­ка­ми. Лус­ну­ли й зат­рi­ща­ли об кам'янi ку­пи кий­ки, роз­ки­да­ючи дрiб­не ка­мiн­ня, але шко­ди конов­одам не зро­би­ли нi­якої.

- Кидайте! Чорт вас бе­ри! Ва­шим ло­мач­чям вам же й го­лови по­роз­би­ваємо, - гу­кав на своїх во­ро­гiв Пат­рокл.

Хмара зно­ву на­бiг­ла на мi­сяць. По­тем­нi­ло враз. Се­ля­нам ста­ло зов­сiм не вид­ко ко­но­во­дiв. Пев­нi бу­ли, що тi не вте­чуть з гли­бо­кої ями, але не мог­ли доб­ра­ти ро­зу­му, як їх узя­ти. Зна­ли й ба­чи­ли, що ко­но­во­ди, не спо­дi­ва­ючись ми­лосердя, бо­ро­ни­ти­муться до за­ги­ну, i двох се­лян доб­ре вже бу­ло вда­ре­но ка­мiн­ням, а тре­тiй був увесь у кро­вi пi­сля Яро­ше­во­го швор­ня. Ки­ну­ти­ся на їх у тем­ря­вi, дак ще й гiр­шо­го до­бу­деш.

- Побiгти в се­ло по руш­ни­цю та й пост­рi­ля­ти їх, - ра­див хтось.

- Уцiлиш у тем­ря­вi!

- А хоч i вцi­лиш, дак на Си­бiр пi­деш! Тре­ба жив­цем узя­ти та да­ти та­ко­го гар­ту, щоб ост­рог їх жи­ви­ми взяв, та живим­и не ви­пус­тив.

- Дак пi­дож­де­мо до свi­ту.

- А там се­ло го­рить!

- То не з на­шо­го краю.

- А там i до нас дiй­де, як не по­га­сять.

- Вiтру не­ма.

Нарештi на­ва­жи­лись пос­ла­ти па­руб­ка вер­хи на се­ло, щоб по­ди­вивсь, як там по­же­жа, а ко­ли мож­на, то ще й лю­дей на по­мiч пок­ли­кав. Пев­нi бу­ли, що по­же­жа до їх хат не дiй­де, i ма­ли вар­ту­ва­ти до ран­ку: по­вид­ному зруч­нi­ше бу­де бра­ти.

Ледве па­ру­бок по­бiг, ко­ли враз од­на ка­ме­ню­ка, дру­га, тре­тя геп­ну­ла-поб­ли­зу се­лян.

- Чи ти ба! Зно­ву ки­да­ють, чор­ти!

- Хай ки­да­ють, сю­ди не сяг­нуть.