Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Проч!

- Не вiд­пи­хай ме­не!.. Мiй бра­ти­ку! Мiй рiд­ненький!.. Ти ж ме­нi ми­лим був!.. Я ж те­бе, як ду­шу, лю­би­ла!.. Я ж те­бе бла­гаю!.. Та по­ми­луй же ти й ме­не!.. I лю­дей же! Во­ни ж не вин­нi!.. Хi­ба ж не мож­на з iн­шо­го жи­ти? Ми бу­де­мо працюв­ати, за­роб­ля­ти… Я ро­би­ти­му… но­чi не спа­ти­му… Роман­очку!.. Ро­ма­ноч­ку!..

I не пус­ка­ла йо­го ко­лiн з рук, ди­ви­ла­ся на йо­го зни­зу, бла­га­ючи сло­ва­ми, очи­ма, сльоза­ми…

- Левантине! Не ду­рiй! Ус­тань сi­час! Слу­хай, що я ска­жу!

Вона пiд­ве­лась.

- Шо ти чу­ла, шо ви­дi­ла, - щоб толькi ти са­ма йо­го чу­ла й ви­дi­ла. Шоб нiх­то больш! Єслi ж ти хоч од­ним сло­вом ко­му про­бовк­неш­ся, хоч на­тяк­неш, то за­ду­шу, своїми ру­ка­ми те­бе за­ду­шу i крик­нуть не дам!

Стиснувши ку­ла­ки, увесь тру­ся­чи­ся з гнi­ву, вiн сто­яв пе­ред нею та­кий страш­ний, не­людський… А її, мов грiм, по­бивали тi йо­го сло­ва, од­нi­ма­ли в неї мо­ву, ру­ки…

- Чула?

- Чула…

- Смотри ж! Або мов­чи, або на свi­тi не бу­деш жить! Та знай - то не шу­точ­ки! Я шу­тить не вмєю! Си­ди тут до зав­трього. Тi­кать не ду­май! Я те­бе замк­ну i ска­жу ха­зяїну, щоб дог­ля­дал… Єслi б тольки зду­ма­ла навтьок, то он те­бе з'я­жеть: у йо­го ключ од ха­ти бу­деть. Ра­зу­мiєш?

- Розумiю…

- Дак єслi хо­чеш на свєтi жить, то си­ди ти­хо. Не бу­деш сiдєть - за­дав­лю i в рєчку вки­ну. Ну, марш ту­ди в закамаро­к i не смєй сту­до­ва ви­хо­дить!

Слухняно пiш­ла. Вiн за­чи­нив за нею две­рi i замк­нув їх на за­мок. Сам iще щось узяв i пi­шов з ха­ти. Ле­ван­тина чу­ла, як вiн замк­нув i дру­гi две­рi.

Прислухалася до то­го, як пi­шов. Си­дi­ла на лiж­ко­вi при­гнiчена, зла­ма­на усiм тим, що ста­ло­ся. Чи мог­ла ж во­на цього спо­дi­ва­тись! Вiн, Ро­ман, нах­ва­ляється за­да­ви­ти її! Вiн - про­па­щий зло­дiй…

Все, що бу­ло в неї в ду­шi гар­но­го, яс­но­го, куп­чи­ло­ся в її згад­ках про то­го, давнього, Ро­ма­на з пер­ших днiв ко­хан­ня. I вiн роз­топ­тав те все не­ми­ло­серд­ною i не­чис­тою но­гою!..

Думка зно­ву вер­та­ла­ся до по­дiй цiєї но­чi. Що ж во­но бу­де? Вiн за­па­лить се­ло, по­го­рять лю­ди, пог­ра­бу­ють їх. I во­на нi­чим не мо­же за­по­бiг­ти ли­хо­вi!..

Вона схо­пи­ла­ся з мiс­ця. Та не мож­на ж так!.. Во­на бу­де кри­ча­ти, сту­ка­ти, по­ки її ви­пус­тять, то­дi по­бi­жить… Але ж, вiн од­дав ха­зяїно­вi ключ. Хi­ба ж її ха­зяїн ви­пус­тить? Нi, не так, а тре­ба ниш­ком утек­ти.

Вона пi­дiй­шла до то­неньких шальовоч­них две­рей i по­торсала їх. З то­го бо­ку бi­ля них бу­ли кiльця, замк­не­нi невел­ичким зам­ком, - це бу­ло вид­ко, бо две­рi тро­хи вiдхилялися, ­во­на мог­ла про­су­ну­ти в щi­ли­ну па­лець.

Левантина з усiєї си­ли на­тис­ну­ла на две­рi пле­чем раз, уд­ру­ге, втретє, сил­ку­ючи­ся, чи не вир­ве та­ким ро­бом кiльця. Две­рi трi­ща­ли, але кiльця не ви­ри­ва­ли­ся. Во­на опи­тувала ще кiлька ра­зiв, нап­ру­жу­ючись що­си­ли, але нi­чо­го не по­ма­га­лось. За­ди­ха­на, сi­ла зно­ву на лiж­ко.

Якби в неї тут бу­ло щось - со­ки­ра, мо­ло­ток, - во­на б то­дi зна­ла, що зро­би­ти. По­ча­ла ниш­по­ри­ти по за­ка­мар­ку, мацаю­чи в тем­ря­вi ру­ка­ми, але не зна­хо­ди­ла нi­чо­го. На­реш­тi, пiс­ля дов­гої шу­ка­ни­ни, аж у да­ле­ко­му кут­ку, пiд лiж­ком, на­ла­па­ла якусь за­лiз­ну рiч. Ви­тяг­ла її на свiт до две­рей: це бу­ли ста­рi об­ценьки.

Левантина спро­бу­ва­ла про­су­ну­ти їх крiзь две­рi, але во­ни не про­ла­зи­ли. По­вер­ну­ла тон­ки­ми кiн­ця­ми i змог­ла залож­ити їх у кiльце. То­дi по­ча­ла роз­хи­ту­ва­ти йо­го. Ро­би­ти бу­ло ду­же нез­руч­но, кiльце хи­та­лось вельми ма­ло, але та­ки хи­та­лось. Ще тро­хи та­кої ро­бо­ти, i кiльце вис­ко­чи­ло з две­рей. Две­рi вiд­чи­ни­ли­ся, Ле­ван­ти­на бу­ла в дру­гiй ха­тi.

Кинулась до дру­гих две­рей. Але цi вже не на кiльцях за­микалися. Важ­кi, де­бе­лi две­рi за­чи­не­нi бу­ли щiльно i зам­кненi, ма­буть, на за­сув або­що: Ле­ван­ти­на по­тор­са­ла, але нi­чо­го не зру­ши­ла їх.

"Буду штов­ха­ти пле­чем, - по­ду­ма­ла со­бi, - а мо­же, вiдхил­яться хоч тро­хи, щоб про­су­ну­ти об­ценьки".

Почала на­тис­ка­ти, сил­ку­ючись яко­мо­га тих­ше ро­би­ти. Спер­шу на­тис­ка­ла не пос­пi­ша­ючись, але з усiєї си­ли. Две­рi сто­яли не­ру­хо­мо. По­ча­ла то­дi штов­ха­ти пал­кi­ше, б'ючи­ся об две­рi плiч­ми, об­би­ва­ючи їх до си­ня­кiв, до кро­вi пiд ру­кавом со­роч­ки. За­бу­ла, що її мо­жуть по­чу­ти, i би­ла на од­чай пле­чи­ма, лiк­тя­ми, в за­па­лi ма­ло по­чу­ва­ючи бiль, са­ма ро­зу­мi­ючи, що це не по­ма­га, але не мо­жу­чи по­ки­ну­ти, бо хо­тi­ла вир­ва­ти­ся з цiєї тюр­ми. Би­ла­ся об мiц­нi две­рi, як пташ­ка-невiльни­ця б'ється об невб­ла­ган­нi гра­ти клiт­ки-тюр­ми.

Нарештi, зне­мо­же­на, зне­си­ле­на, спи­ни­ла­ся, похиливши­сь на тi две­рi, важ­ко ди­ха­ючи. По­би­тi пле­чi й лiк­тi ду­же бо­лi­ли. Вiд­по­чи­ва­ла так кiлька ча­су.

Крiзь не­ве­лич­ке вiк­но ба­чи­ла, що над­во­рi вже смеркал­ось. Пi­дiй­шла до вiк­на i ста­ла йо­го ог­ля­да­ти.

Шибки бу­ли та­кi ма­ленькi, що як­би ви­да­ви­ти од­ну, то не мож­на бу­ло б про­лiз­ти, а зроб­ле­но вiк­но бу­ло так, що не вiд­чи­ня­ло­ся. По­ла­ма­ти йо­го?

Чи вона по­ду­жає те? А ко­ли б i здо­лi­ла, то по­чу­ють же ха­зяї, як трi­ща­ти­ме вiк­но, бряж­ча­ти­муть по­би­тi шиб­ки. По­чала роз­див­ля­тись у вiк­но над­вiр i по­ба­чи­ла пе­ред се­бе якусь замк­не­ну шо­пу чи во­зiв­ню. Лю­дей не ба­чи­ла, щоб хо­ди­ли. Але мо­жуть поб­ли­зу хо­ди­ти, отут за­раз та­ки, то й по­чу­ють її.

А як­би все вiк­но вип­ха­ти, - мо­же б, це тих­ше бу­ло?

Воно бу­ло при­би­те знад­во­ру гвiзд­ка­ми. Але гвiзд­ки тi дав­но вже по­iр­жа­вi­ли, а як Ле­ван­ти­на на­тис­ла на вiк­но з од­но­го бо­ку, то во­ни по­ла­ма­ли­ся, i вiк­но за­раз же по­ча­ло ви­пи­ра­ти­ся з лу­ток.

- I яко­го то­бi чор­та тре­ба? - грим­нув пiд вiк­ном прос­то Ле­ван­ти­ни сер­ди­тий товс­тий го­лос.

Дiвчина вмить за­хи­ли­ла­ся за стi­ну i сто­яла, вся похоловши­, трем­тя­чи. Це ж по­ба­чи­ли вже її, це ж ха­зяїн!

- Ходи по­но­чi, ви­шу­куй! Чорт батька зна що! - ка­зав той го­лос зно­ву, i Ле­ван­ти­на по­чу­ла, як заб­ряз­кав за­мок бi­ля во­зiв­нi.

- Та во­на тут скраю за­раз i ле­жить, - од­по­вi­дав жi­но­чий го­лос.

Левантинi по­лег­ша­ло: це не до неї, це, ма­буть, ха­зяїн з ха­зяй­кою щось iз во­зiв­нi бе­руть. Прис­лу­ха­ла­ся, як во­ни вi­дiмк­ну­ли, ввiй­шли в во­зiв­ню, спе­ре­ча­ючи­ся, знай­шли якусь рiч, замк­ну­ли i пiш­ли геть. Все зно­ву за­тих­ло.

Перечасувавши тро­хи, Ле­ван­ти­на зно­ву за­хо­ди­ла­ся бi­ля вiк­на. Обе­реж­но, по­ма­лу на­тис­ка­ючи, во­на ви­хи­та­ла вiк­но з лу­ток так, що мог­ла в щi­ли­ну про­су­ну­ти ру­ку спер­шу з од­но­го бо­ку, то­дi з дру­го­го. Вий­ня­ти вiк­но i пос­та­ви­ти йо­го на зем­лю над­во­рi бу­ло вже то­дi лег­ко.

Тим ча­сом над­во­рi вже зов­сiм стем­нi­ло. Прис­лу­ха­лась од­ну мить, чи не чу­ти ко­го, i лег­ко й обе­реж­но ви­лiз­ла з ха­ти в двiр.

Тремтiла зо стра­ху, що зуст­рi­не за­раз ко­гось. У дво­рi нi­ко­го не бу­ло i нiх­то не бе­рiг її, бо то Ро­ман