Українська література » Класика » Серед темної ночі - Борис Грінченко

Серед темної ночі - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Серед темної ночі - Борис Грінченко
i то­дi во­ни бу­дуть зно­ву щас­ли­вi…

А як же не пос­лу­хається?


I щось по­чи­на­ло їй ка­за­ти, що да­рем­на її на­дiя, що не має во­на та­кої си­ли, щоб вир­ва­ти Ро­ма­на з то­го баг­на, в яко­му вiн опи­нив­ся. Во­на сил­ку­ва­ла­ся за­да­ви­ти цей го­лос, та не мог­ла…


Чи пос­лу­хається, чи нi, а во­на йо­го бла­га­ти­ме. Ко­ли не по­мо­же, то­дi - дiй­ся во­ля бо­жа! Во­на вже нi­чо­го не здо­лiє тут зро­би­ти.


Як то? То вiн то­дi пi­де пiд­па­лить се­ло, обк­ра­да­ти­муть лю­дей? I во­на те зна­ти­ме i нi­чим не пе­реш­ко­дить то­му, не обо­ро­нить лю­дей? Та хi­ба ж то­дi не впа­де й на неї той грiх? Лю­ди ки­да­ються в по­лум'я, ря­ту­ючи лю­дей, а во­на не об­ря­тує їх, хоч їй в по­лум'я не тре­ба ки­да­тись, а тiльки побiгт­и в Диб­лi й ска­за­ти…


Грiх стра­шен­ний, неп­ро­щен­ний грiх - зад­ля сво­го коханн­я по­пус­ти­ти за­на­па­ща­ти лю­дей. I во­на хо­че зро­би­ти той грiх!


Але ж, бо­же мiй… Во­на ж йо­го лю­бить! Би­лась го­ло­вою об стiл, не зна­ючи, як поєдна­ти ко­хан­ня з по­вин­нiс­тю - з тим, чо­го ви­ма­га­ло сум­лiн­ня.


Таки на­ва­жи­лась. Во­на бла­га­ти­ме йо­го, а ко­ли вiн не по­слухається, по­бi­жить у Диб­лi.


Цим тро­хи зас­по­коїлась. Та не на­дов­го. Бо но­ва дум­ка зно­ву роз­би­ла ввесь той спо­кiй.


Коли во­на ска­же йо­му, що все знає, то вiн же не пус­тить її з ха­ти, зв'яже її, замк­не… Як же во­на то­дi по­бi­жить у Ди­блi?


I му­чи­лась цiєю но­вою дум­кою дов­го - на­реш­тi за­чу­ла, як бряз­кає на две­рях за­мок. Утек­ла в тем­ну хат­чи­ну i сi­ла на лiж­ко.


Увiйшов у ха­ту, вiд­хи­лив до неї две­рi:


- Устала вже? - Сiв на лiж­ко­вi бi­ля неї.- От не надєявсь, що ти до ме­не прий­шла сьогод­ня! Савсьом не ду­мал! Що ж там здєла­лось з ха­зяїном?


Вона по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти - все, як бу­ло…


- О дур­ненька, дур­ненька! Чо­го ж ти прос­то до ме­не не прий­шла?


- Та… ад­же прий­шла…


Вiн об­няв її й по­цi­лу­вав. Пер­ший рух її був - вип­ру­ча­тись. Але за­раз же во­на при­пи­ни­ла са­ма се­бе i ско­ри­лась йо­го по­цi­лун­ко­вi - од­но­му, дру­го­му. Вiн ра­дiв з цiєї нес­по­дi­ва­ної лас­ки, во­на це ба­чи­ла, i но­ва на­дiя про­ки­ну­лась у неї; во­на цим не пус­тить йо­го вiд се­бе.


- А я то­бi єстi приньос. Хо­чеш? Ходьом! Вий­шли вдвох. На сто­лi ле­жа­ли пи­ро­ги, ков­ба­са, хлiб, яб­лу­ка. На­дi­ючись на здо­бич, Ро­ман по­зи­чив гро­шей у Яро­ша.


- Я тут в од­но­го зна­ко­мо­го хар­чу­юсь, та сьогод­ня хо­чу з то­бою обi­дать, дак вот i приньос то­го-сього.


- Спасибi, моє сер­денько!


Посiдали за стiл. Вiн їв доб­ре, їй шма­ток не йшов у гор­ло, та си­лу­ва­ла се­бе їсти.


Вона ту­ли­ла­ся до нього, за­зи­ра­ла йо­му в вi­чi, всмi­ха­ла­ся, хоч у неї хо­ло­ли й трем­тi­ли ру­ки. Во­на за­жи­ва­ла всiх хит­рощiв, на якi бу­ла здат­на, бо це був ос­тан­нiй спо­сiб затрим­ати, вдер­жа­ти йо­го, збе­рег­ти йо­го со­бi. I зва­жи­лась iти до краю… Сьогод­нi не пус­тить йо­го, а там… по­ба­чить, що ро­битиме.


Короткий осiн­нiй день уже наб­ли­жав­ся до ве­чо­ра, як во­ни по­обi­да­ли.


- Як ме­нi гар­но, Ро­ма­ноч­ку, що ми вдвох, i бу­де­мо вдвох увесь день сьогод­нi… Ад­же не про­же­неш ме­не, ко­ли я зо­станусь у те­бе но­чу­ва­ти?


- Чого б то я те­бе про­га­нял? Та я та­кой рад!.. Жаль толь­кi, що не до­ве­деться сьогод­нi до­ма но­чу­вать. Уже ско­ро i йти нуж­но.


- Чого? Ку­ди?


- Хазяїн по­си­лаєть… На ма­ши­ну…


- Надовго?


- Завтра дньом вер­нусь.


- Ой Ро­ма­ноч­ку! Як же я са­ма бу­ду? Не їзди!


- Нельзя, Ле­ван­тин­ко: ха­зяїн ве­лить.


- От, ве­ли­ке ли­хо, що ха­зяїн ве­лить! А ти за­не­ду­жав та й не мо­жеш їха­ти.


- Не, йо­му то без на­доб­нос­тi… Дол­жон єхать, дак єдь…


- Романочку! Го­луб­чи­ку! Бра­ти­ку! Не їдь! Зос­танься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогод­нi, всю нiч!


- Завтра бу­ду ввесь день i всю нiч i зав­сег­да по­том бу­ду.


- Що завт­ра! Сьогод­нi хо­чу!


Вона об­ви­лась круг йо­го як хме­ли­ноч­ка, за­зи­ра­ла йо­му в вi­чi, цi­лу­ва­ла йо­го, об­си­па­ла лас­ка­ви­ми, за­ко­ха­ни­ми сло­вами ча­рiв­ни­ми, об­хоп­ле­на не­пе­ре­мож­ним, ма­ло не бо­жевiльним ба­жан­ням зат­ри­ма­ти йо­го, не пус­ти­ти… її роз­паленiй, зне­мо­же­нiй дум­ка­ми го­ло­вi зда­ва­ло­ся чо­мусь, що в цiй но­чi вся си­ла: аби тiльки вiн сьогод­нi зос­тавсь, аби сьогод­нi, а то­дi вже все, все доб­ре бу­де!


Нiколи ще во­на з ним не бу­ла та­ка - на­вiть там, на се­лi. У нього ту­ма­нi­ла го­ло­ва.


- Нельзя, сер­це!.. Ког­да б мож­на - я б i сло­ва не ска­зал… Ну, а то ж нi­ка­ким спо­со­бом.


- Який ти не­доб­рий!.. Зос­танься, Ро­ма­ноч­ку, сер­денько до­ро­ге! Що хоч зо мною ро­би, цi­лу­ва­ти­му те­бе, милуватиму ­те­бе, тiльки не хо­ди сю нiч!


- Та що во­на те­бе, ета ноч, та­ка до­ро­га? По­че­му?


- Так хо­чу! Хо­чу, щоб ти нi з ким сьогод­нi не був, тiльки зо мною! Ми та­кi щас­ли­вi, та­кi щас­ли­вi бу­де­мо, як­що ти зос­та­неш­ся зо мною сю нiч. I те­пер, i по­тiм щас­ли­вi будемо!


Вiн при­гор­тав її, цi­лу­вав, але вир­вав­ся на­реш­тi:


- Ну, нуж­но йтiть!


Вона так i при­па­ла до нього:


- Не хо­ди! Не пу­щу! Зос­та­вай­ся зо мною! I цi­лу­ва­ла йо­го без лi­ку, сил­ку­ючи­ся ти­ми по­цi­лун­ка­ми сп'яни­ти йо­го, при­му­си­ти за­бу­ти про все, зос­та­ти­ся з нею.


- Коли зос­та­неш­ся сю нiч зо мною - бу­ду твоєю, не пi­ду вiд те­бе. А пi­деш - уте­чу за­раз. Сю нiч! Тiльки сю нiч…


У цих, стiльки ра­зiв уже ска­за­них, сло­вах "сю нiч" чу­ти бу­ло стiльки бла­ган­ня й на­тис­ку, що Ро­ман по­чав прислух­атися до їх пильнi­ше. Вiн ще дер­жав її в се­бе, як ма­лу дитин­у, на ко­лi­нах, цi­лу­вав їй очi, гу­би, шию, го­ло­ва ще ту­манiла, а вже якась не­пев­на дум­ка во­ру­ши­лась там. I вiдраз­у вiн по­вер­нув її об­лич­чя до се­бе:


- Ану, глянь ме­нi в очi! - Во­на гля­ну­ла.


- Левантине, ти не спа­ла тог­да, как я при­хо­дил пер­вой раз?


Вона по­чер­во­нi­ла враз, пiй­ма­на на га­ря­чо­му вчин­ку.


- Дак он шо! - Вiн зса­див її з ко­лiн.- А що ж ти чу­ла?


Все за­ги­ну­ло, все!.. Тiльки од­но зос­тається… Во­на кинул­ася пе­ред ним нав­ко­лiш­ки, об­хо­пи­ла йо­му ко­лi­на ру­ка­ми:


- Романе! Бра­ти­ку! Рiд­ненький! Не ро­би цього!.. Не хо­ди з ни­ми!.. Не за­на­па­щай лю­дей!.. Не за­на­па­щай своєї ду­шi!.. По­кинь їх… тих, не­доб­рих!.. За­будь усе те!.. Бу­дем чес­но жи­ти!.. По вiк вiч­ний не роз­лу­чу­ся з то­бою!.. Тiльки не хо­ди!.. Вте­че­мо вiд їх!.. Уте­че­мо за­раз!


Роман ус­тав, одiр­вав її ру­ки вiд своїх ко­лiн i вi­дiй­шов.


- Брось чорт зна що па­тя­кать!


- Нi, Ро­ма­ноч­ку, не ка­жи так! - Во­на лiз­ла за ним на­вколiшках, чiп­ля­ючись за нього. То ж грiх!.. Пiд­па­ли­ти!.. Крас­ти!.. Бо­же мiй!.. Чи я ж ду­ма­ла?.. Не пу­щу те­бе! По­кай­ся!.. Тре­ба, Ро­ма­ноч­ку, по­ка­яти­ся, спо­ку­ту­ва­ти свiй

Відгуки про книгу Серед темної ночі - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: