Посланець - Ячейкін Юрій
Матимете справу тільки з ним. Зрозуміли?
— Ясно, пане оберштурмбанфюрер. Тільки Майєр, і більше ніхто!
— Ви мене правильно зрозуміли, майоре…
Оберштурмбанфюрер звівся і сам відчинив двері до приймальні.
— Віллі! — погукав. — Негайно їдьте на аеродром і приженіть машину Шеєра. Огляньте її ретельно! До канцелярії Геббельса приготуйте шифрограму приблизно такого змісту: "Спеціальний військовий кореспондент, гауптман Адольф Шеєр загинув під час аерозйомок у районі Владикавказа. Літак, на якому знаходився Шеєр, у нерівному бою був підбитий, внаслідок чого спалахнув і вибухнув у горах". Побалакайте з льотчиком, що був у бою, дізнайтеся про подробиці і складіть докладний звіт. І щоб відповідно! Як про героя!
— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер!
Увечері фрейлейн Бергер, засмучена і враз змарніла, тихо спитала Майєра, дивлячись кудись убік:
— Віллі, скажіть правду… Він…
Майєр поквапився відповісти. Хоч не наважився сказати прямо — "загинув", але й не лишив надії:
— Літак розбився у горах. Втішних вістин нема…
Цієї миті Крістіні здалося, що в ній ворухнулося життя…
Розділ сімнадцятий
"ШЕЄРЕ! ТИ ПРОДАВСЯ БІЛЬШОВИКАМ?.."
Першого дня, — а може, і другого, і третього? — у свідомості спливав один-єдиний спогад.
… Усе бовваніло, мов у тумані, і лише. звуки мозок сприймав чітко. Чув голоси, потім бачив бійців і спочатку не тямив, що говорять про нього:
— Диви, офіцер…
— Може, мертвий?
— Де мертвий? Баньками блимає…
— Ану, подивимось, що у нього в цій коробці?
І тут жах охопив Калину: засвітять плівку! Страшним зусиллям зібрав волю і всю її вклав у пекучий хрип:
— Не чіпайте!
— Ого, забалакав російською мовою!
— Повідомте в особливий відділ… Підполковнику Іриніну…
— Що робити, й самі знаємо…
Перед ним виріс сержант з автоматом.
— Негайно!.. Повторюю: Іриніну!..
Сержант повернувся до бійця:
— Чув? Повідомиш спершу лейтенанта…
Високо, в блакитному небі кружляло кілька "мігів". Ліворуч від них, ніби поступаючись небесним простором, тулилося до гір кілька цупких хмаринок. А під горами валував чорний дим, це там, де незграбно стирчав угору хрестоносний хвіст німецького аерофоторозвідника.
"Чи встиг Сорокін покинути літак? — майнула неспокійна думка. — Де він? Чому його нема?"
Праворуч гнівно вибухала гарматна пальба. Значить, неподалік лінія фронту. Калина намагався звестись хоч на лікті, звільнитися від парашута, та гострий біль у потилиці обпікав вогнем, знесилював і притискав до землі.
"Скільки ж тут лежу?" — занепокоєно подумав він.
Звідкілясь долинув гуркіт мотора. Він звів очі до неба. "Ні, це не літак… Це десь тут, на землі…" Побачив: підкотили "віліс" і "санлітучка". А Калина все збирав по краплині свідомість, щоб пильнувати за своїм фотоскарбом розвідника.
І лише коли почув голос генерала Роговцева, знову впав у морок невідомості. І тепер, коли поверталася пам'ять, навіть не відав, що це було — жахний сон чи реальність?
За дверима почулися невиразні голоси, але він впізнав їх, і, може, тому, що вони його схвилювали, в голові вияснилося, ніби клацнув якийсь вмикач освітлення. За дверима йшла типова госпітальна перепалка:
— Намагайтеся не перевтомлювати хворого.
— Навіщо перевтомлювати, дорогий лікарю! Ще слово, і ви з мене зробите хворого! Я сидітиму тихо, як мишка! Зовсім маленьке мишеня…
— Анзоре! — кволо покликав Калина.
— Ага! — заволав за дверима Тамбуліді. — Чуєте? Кличе сам! Які ж можуть ще бути розмови?
Двері рвучко розчахнулися, і до палати увійшов несподівано білий, як у зимовому маскхалаті, сяючий усмішкою Анзор.
— Ну чого дивишся, генацвале?.. Ну я… Ну Анзор… Ну прийшов… Ну чого дивитися?..
Калина щасливо позирав на нього, в душі тепліло, до горла підбирався судомливий клубок.
Тамбуліді підсунув до ліжка стілець і таємниче зашепотів:
— Знаєш, Костю, яка прикрість — вай! — розжалували тебе з гауптманів і позбавили нагороди… Жах! А потім підвищили у званні і дали іншу нагороду… Тепер ти наздогнав мене — теж майор і перегнав — орден Червоної Зірки маєш…
— Анзоре, я такий радий, що бачу тебе…
— Ну от — радий… А лікар каже: "Не перевтомлювати хворого". "Навіщо перевтомлювати, — це я кажу, — я ж йому підбадьорливі ліки несу". А він — до мене в сумку. "Це підбадьорливі?" — галасує і дістав пару пляшок кахетинського. "Так, генацвале, сто років життя гарантує!"
Калина слухав майора Тамбуліді і щасливо всміхався.
— Як же він спромігся обшукати тебе?
— Сам дивуюсь. Я його грізно питаю: "Давно цим займаєтесь?" А він мені зухвало: "Чим?" — "Пограбуванням поранених", — пояснюю чемно. Що тут сталося, що тут сталося — страх! Він як заволає на мене: "А я ось зараз вашому генералу подзвоню!" Ну я, звісно, вмить перелякався на смерть. Тремчу перед ним. Що робити, що робити? Аж тут мене осяяло — знайшов геніальний вихід. "Навіщо дзвонити, дорогий? — кажу. — Я пожартував, розумієш? Ха-ха-ха, розумієш? Завтра свято, розумієш? Бери вино, пий до дна за Перемогу, живи сто років, дорогий!" Отак, Костю, я і доп'явся до тебе…
Весь час, оповідаючи, Анзор непомітно порпався у сумці. Раптом у палаті запахло чимось смачним, вельми спокусливим і для Калини геть забутим. Він звів очі на Анзора і побачив того з двома разками шашликів на здоровезних, мов шпаги, шампурах.
— Ах, ах! — у захваті промовляв Анзор. — Який аромат! Казка!.. Бачиш — закуску приніс… Чого дивишся? Кушай, дорогий, на здоров'ячко. Спецзамовлення виключно для тебе! Є тут у мене один такий знайомий, Ахмед, живого баранця на голому камені дістане!..
— Ой Анзоре, ти невиправний.
— А ти не хвилюйся — моїм боржником будеш! Коли приїду до тебе, варениками з вишнями розрахуєшся.
— Ну, Анзоре!
— Сам знаю. Все Анзор та Анзор… Жах! Генерал тобі привіт передає, обнімає, цілує і навіть веселі анекдоти розповідає… І все заочно, все через мене. Анзор сюди, Анзор туди… І взагалі, як тебе тут лікують? Погано лікують! А все чому? Бо радіо мовчить! Чому вимкнули? Радіо сьогодні для кожного пораненого бійця — найкращі цілющі ліки!
Він увімкнув репродуктор, і в палаті залунав спокійний, трохи глухуватий, зі специфічним грузинським акцентом голос, що рівно і неквапно карбував, як завжди, точні, дохідливі і виважені слова:
— Я думаю, ніяка інша країна і ніяка інша армія не могли б витримати подібну навалу озвірілих банд німецько-фашистських розбійників та їхніх сателітів. Тільки наша Радянська країна і лише наша Червона Армія здатні витримати таку навалу. І не тільки витримати, а й подолати її.
"Сталін! Це промовляє Сталін!"
Рівно і впевнено, як безапеляційний вирок, що оскарженню не підлягає, лунали до героїчного радянського народу і всього прогресивного людства, що повстало на збройну боротьбу проти ненависного фашизму, заклики: знищити гітлерівську державу та її натхненників; зруйнувати осоружний "новий порядок" у Європі і покарати його творців.
Залунав могутній гімн:
Союз нерушимый республик свободных
Сплотила навеки Великая Русь.
Да здравствует созданный волей народов
Единый, могучий Советский Союз!
Після закінчення трансляції урочистого засідання, присвяченого 25-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, в палаті запала тиша. Костю Калину охопило відчуття близької, вистражданої і тому неминучої перемоги. Він хотів запитати Анзора — коли? Та раптом майор Тамбуліді рвучко схопився на ноги і гаркнув сам собі:
— Струнко! Рівняння на генерала!
Помітивши здивований погляд Калини, пояснив:
— Я його по кроках впізнаю.
І справді, відчинилися двері, до палати увійшов генерал Роговцев власною персоною. З ним лікар — дрібненький стариган з настовбурченими войовничо сивими вусами.
— Так і є! — мовив Роговцев. — Контрабанду проносить Анзор Олександрович.
Лікар грізно ворухнув вусами і басисто проказав:
— Ваше вино у мене в тумбочці: Заберіть!
— Це подарунок, дорогий, — збентежено пробурмотів Тамбуліді. — Пий до дна, живи сто років…
— Як себе почуваєш, Костику?
— Нормально, товаришу генерал, — спробував навіть піднятися на доказ.
— Лежи, лежи… А що на це скаже медицина?
— Криза минулася, — оголосив лікар.
— Мені можна побалакати з ним на самоті?
— Цілком, товаришу генерал.
Лікар і майор Тамбуліді вийшли з палати разом, певно, й далі дискутувати про долю кахетинського. Роговцев поглянув на репродуктор.
— Слухав доповідь?
— Так. Анзор підказав…
— Цієї ночі виступаємо. Командування дякує тобі за відомості. Я прибув до тебе прямо зі штабу. Річ у тім, що деякі знімки німецької лінії оборони вийшли нечіткими, їх неможливо прочитати. Давай разом уточнимо деякі дані про вогневі точки ворога. Що у нього ось тут? — Роговцев розгорнув карту і взяв олівець. — На підступах до Гізелі?
— У цьому проході вкопані в землю танки, — вказав Калина, — а ось тут — дзоти…
Час спливав непомітно, але їх ніхто не турбував: певно, Анзор став на варті. А коли так — не пройти!
— Не втомився? — врешті мовив Роговцев, згортаючи карту-кілометрівку.
— Ні, товаришу генерал. Я хотів би спитати…
— Слухаю.
— Що з Сорокіним?
— Шукаємо, — відповів невизначено. — Шукаємо Сорокіна… А ти не хвилюйся. Не можна тобі зараз хвилюватися. Пам'ятай: завтра свято. Завтра битимемо фашистських гадів. Щоб справжнє свято прийшло на всі радянські вулиці!
… Калина ще довго лежав у присмерку з розплющеними очима, перед якими стояв старший сержант Сорокін. Невже загинув? Не хотілося вірити, що лише в уяві тепер спроможеться побачити свого бойового побратима. Мріялося, що ось цієї миті прочиняться двері палати і на порозі з'явиться високий, виструнчений єфрейтор Ганс Лютке і заїкувато мовить: "Ч-чекаю в-ваших розпоряджень, пане гауптман…" Прийшла ніч, а Калина все думав, поки незчувся, як заснув…
… А за кілька днів, прийшло оте свято, про яке казав Калині генерал Роговцев і що переможно залунало по всій країні голосом Левітана у зведенні від Радянського Інформбюро:
— Багатоденні бої на підступах до Владикавказа (місто Орджонікідзе) закінчилися поразкою німців. У цих боях нашими військами розгромлені 13-та німецька танкова дивізія, полк "Бранденбург", 45-й велобатальйон, 7-й саперний батальйон, 525-й дивізіон протитанкової оборони, батальйон німецької гірськострілецької дивізії і 33-й окремий батальйон. Нанесені серйозні втрати 23-й німецькій танковій дивізії, 2-й румунській гірськострілецькій дивізії та іншим частинам супротивника.
Били тих, хто, починав "переможний дранг нах Остен" у районі Нальчика, тих, хто наперед звітував біснуватому фюрерові хвальковитими реляціями.
— Наші війська захопили при цьому 140 німецьких танків, 7 бронемашин, 70 гармат різних калібрів, у тому числі 36 дальньобійних, 95 мінометів, із них 4 шестиствольних, 84.
