Посланець - Ячейкін Юрій

Можливо, тобі пощастить взяти участь у повітряному бою.

Густав Готтфрід заглянув у літак до Петерсона, потім повернувся до Шеєра:

— Ось ти, Адольфе, кпинив з моїх "цвинтарних" помовок. А чи знаєш, що на деяких аеродромах були випадки, коли партизани до літаків ліпили міни? І на що лишень розраховують ці російські фанатики? Тобі не здається, Адольфе, що скоро нам кластимуть міни до кишень?

Шеєр мовчки роздивлявся літак, який мав вирішити його долю. Це була двомоторна фортеця з великим розмахом крил, добре озброєна. Виглядав на бомбардувальника. Але де ж його бомбові люки?

— Заздрю тобі, Адольфе, — між тим невтомно просторікував бравий Густав. — Ти такий опанований і водночас нерозважний. Тебе теж ніякий біс не бере. І тоді, на вечірці, ти був надміру терплячий. Сто чортів! А потім спокійнісінько набив пику тому нахабі…

Шеєр посміхнувся:

— Ось таким ти мені подобаєшся, Густаве.

— Яким це?

— Коли жартуєш.

— Атож, моя весела вдача до смаку всім!

— Ось що, Густаве, я, звісно, не авіатор, але як кореспондент, сподіваюся, маю право поцікавитись… Мені здається, що цей літак — бомбардувальник, але…

— Абсолютно точно, Адольфе! Цей чудовий літак має інше призначення. Замість бомболюків зроблено гарний салон для транспортування вищих чинів. Зручно, хіба ні? Тому мене й штурмують місцеві князі.

"Дідько візьми, — помислив, — а що, коли у цьому салончику мені одягнуть наручники, і — прямісінько нах Берлін…"

— Цей же літак, — провадив майор далі, — використовується і для аерофотозйомки:. має винятково чутливе устаткування для цього.

— А "фоке-вульфи"? — запитав Шеєр. — Я вважав, що лише наші славні "фоки" використовуються для повітряної розвідки.

— Це так, коли вони є, — відповів майор. — Та позавчора росіяни останнього збили. Нових ще не одержали. Ось і вивозить нас цей бундючний "пан на спецзамовлення…" Ну, Адольфе, — Густав поглянув на годинник, — тобі вже час! За півгодини побачимося. Чекатиму тебе тут, мов найвродливішу коханку! Бувай!

Автомашина, що перекреслила курявою степ, наближалася до аеродрому. Зараз Шеєр не вагався: вже було видно — машина абверу.

Шеєр шепітливо застеріг Лютке:

— Спробуємо… На нашому боці… За найменшої нагоди, коли станеться повітряна сутичка або потрапимо під вогонь зеніток… Твоє завдання знешкодити стрільця-радиста. Слідкуй за мною… Повертатися нам — ніяк!

За кілька хвилин аерофоторозвідник набирав висоту. За ним чорними торпедами шугонули двійко "месерів". Шеєр сидів на місці штурмана, поряд з Петерсоном, допитливо роздивляючись численні тремтливі прилади. Та дарма. Відчував: однаково не добере, що й до чого.

Як зреагує Петерсон на погрозу зброєю? Скоса поглянув на нього. Спокійне, зосереджене довгасте обличчя. Шолом з навушниками вкриває лоб, щоки, щелепи, підборіддя. Тільки великий ніс рішуче випнувся наперед.

Лютке влаштувався в салоні, біля ілюмінатора, так, щоб зручно було вести кінозйомку і водночас тримати в полі зору стрільця-радиста.

— Пане Петерсон, прошу зв'язати мене з офіцерами, яких рекомендував майор Готтфрід.

— О, чудові хлопці! Одна мить…

І справді, за кілька секунд у навушниках залунало:

— Я Гюде!

— Я Зур!

— Я Шеєр! Чому не бачу ваших літаків?

— Супроводжуємо з боків, трохи згори і ззаду.

— Ясно! Пане Гюде, ви давно воюєте на Східному фронті?

— З двадцять другого червня сорок першого року.

— Ого! З першого дня війни?

— Так.

— І скільки ви особисто провели повітряних боїв?

— Понад сорок.

— Які наслідки?

— Двадцятьох гробонув я, тричі гробонули мене…

— А ви, Зур, давно тут?

— З місяць. До цього бив французів і британців в Африці.

— Маєте нагороди?

— Лицарський хрест і подяка особисто від фюрера.

— Чому перевели на Північний Кавказ?

— Спецпідготовка до боїв у гірських умовах. Окрім того, до війни двічі побував тут як турист. Знаю візуально, де і що…

— Спасибі за інтерв'ю! Поки що припиняю розмову.

Петерсон клацнув тумблерами.

— Хвальки, — пробурчав він, — я почав війну на Східному фронті трохи раніше…

— Як так? — зацікавився Шеєр.

— Я мав честь служити в авіаційному спецз'єднанні полковника Ровеля, — охоче відповів Петерсон. — Воно поділялося на три загони. Літати над Росією і фотографувати з великої висоти прикордонну смугу, військові і промислово-транспортні об'єкти ми почали ще в жовтні сорокового року.

— Багато літали?

— Тоді це було найсуворішою таємницею: балачки про мир, Пакт про ненапад і така інша нісенітниця… А ми літали! Перший. загін базувався, замаскований серед озер Східної Пруссії. Вів розвідку білоруського району. Мав машини "хейнкель-111" зі спеціальними висотними моторами. Другий загін вів зйомки з бази Інстербург і діяв над всім Прибалтландом аж до озера Ільмень. Мали чудові літаки "ДО–215" і "Б-2"…

— А ви особисто в якому загоні були?

— У третьому. Вели фотозйомки Чорноморського узбережжя. Базувалися в Бухаресті. У цьому розумінні нам найбільше пощастило… Між іншим, я тут літав ще тоді, коли Зур тільки тупцював туристичними стежинами.

Вдалині над пасмом гір нараз зринув сліпучий гігант, могутній, як Ельбрус.

— Казбек! — кивнув Петерсон.

Під літаком, укриті лісистими ущелинами, рухалися гірськими шляхами війська. І все в одному напрямі — на схід, де палали Гізель і Майрамадаг..

— Можна трохи нижче? Зробимо кілька знімків.

Петерсон поглянув на прилади.

— Висота для зйомок достатня, — мовив. Потім зрушив один важельок, другий, притиснув на кілька секунд кнопку і повідомив: — Усе — зйомку здійснено! Якщо хочете, переведу зйомку на автоматику.

— Буду щиро вдячний! Такі чудові краєвиди! Для моєї книги — це буквально скарб. Німецьке вояцтво на шляхах Кавказу, серед гірського хаосу і льодовиків…

— Дивіться вперед, пане Шеєр… Владикавказ!

— А оті селища поблизу, що в диму?

— Це Гізель, Майрамадаг, Нова Саніба…

— Бачите низку безперервних спалахів? Фронт!

— Чи можна сфотографувати?

— Одна мить… Готово! Матимете лінію фронту мов на долоні… Але дивно…

— Що саме?

— Сьогодні не видно в повітрі росіян. Останніми днями вони страшенно дошкуляли — з'являються нові літаки.

— Де базуються?

— Якби знаття!

— Я — "Сьомий". Я — "Сьомий"! З півдня — літаки росіян! — почулося в навушниках.

— Ет, таки наврочив, дідько б їх узяв! — вилаявся Петерсон.

У навушниках знову тривожно залунало:

— Увага! У повітрі "танки"!

— Які "танки"? Чому "танки"? — здивувався Шеєр.

— Новий літак росіян — "Ільюшин". Ми звемо їх "повітряними танками". Страшна машина! Штурмовик з гарматами! Уявляєте?

— У небі "міги"!

— Ну, тримайтеся, пане літератор, зараз буде пекло!

Справді, все закружляло в шаленій каруселі. Гори раптом зависли над головою усім своїм грізним громаддям. Небо кружляло блакиттю, воронкою під ногами. Літак кидало в несамовиту круговерть, де небо й земля мінилися в шалено-калейдоскопічному розмаїтті. Шеєр з незвички нічого не міг устежити в цьому повітряному шаленстві і тільки чув гострі, збуджені голоси, що вдиралися в навушники німецькою і російською мовами:

— Позаду росіяни! "П'ятий", позаду росіяни!..

— Бачу!..

— "Двадцятий", набери висоту, попереду праворуч "міг"…

І нараз у навушники увірвався радісно збуджений милий російський голос:

— На тобі, гад!..

— "П'ятий"! Вогонь на фюзеляжі! Тягни до лінії фронту!..

— Добий гада, Ваня, добий! — знову милий голос. — Атакуй фоторозвідника!..

Літак нараз різко хитнувся. Петерсон вп'явся очима в прилади. Гойднув штурвалом — слухається.

— Петерсон, ти гориш! Тягни! Прикриємо!..

— Я — Гюде! Петерсон, тягни!

— Кат би їх узяв! — вилаявся Петерсон. — Швидкість згасає!..

"Час настав!" — вирішив Шеєр, відчинив дверцята до салону і позирнув на Лютке…

За кілька секунд щось дико затріщало в навушниках і раптом зовсім мов заціпило: Лютке зробив свою справу — знешкодив стрільця-радиста і вивів з ладу рацію.

— Тільки цього бракувало! — вилаявся Петерсон, який за гуркотом моторів нічого не почув.

З-під капота майнули швидкі вогняні леза. Кабіна напрочуд швидко наповнювалася ядучим димом. Стиснувши губи, Петерсон закам'янів за штурвалом і уперто, рівно, мов по ниточці, тягнув літак до своїх, до лінії фронту, який вже близько спалахував вибуховими сплесками.

Шеєр звільнився від пристібних ременів.

— Будемо стрибати?

— Ви що, з глузду з'їхали? — заволав пілот. — Під нами — росіяни!.. Здохну, але дотягну до своїх!..

Шеєр вихопив пістолет.

— Сідай! — наказав Петерсонові. — Сідай, бо пристрелю!

— Не дурій! — вибалушив очі той. — До наших недалеко! І там будемо стрибати!

— Сідай, кажу! Рахую до трьох!

Петерсон тремтячими руками перебрав важелі управління. Літак зробив розворот через ліве крило.

Шеєр подивився туди, де знаходився Лютке: той квапливо виймав касету з фотокамери літака.

Скориставшись цим, Петерсон переключив керування на автопілота і відстебнув ремені. Блискавичним рухом полоснув Шеєра ребром долоні по очах. Другим ударом збив його на приладову дошку, і гауптман важко осів, втративши свідомість. Карабін парашута зачепився за приладову дошку, і в кабіну рвучко випорснув білий шовк. Петерсон кинувся до непритомного Шеєра, щоб оволодіти пістолетом, але не встиг: Лютке вистрелив йому у спину.

— Костянтине Васильовичу! — заволав. — Товаришу капітан!

Відповіді не було.

Сорокін озирнувся на забитого Петерсона: по його парашуту гуляв вогонь…

Він діяв швидко і рішуче — знав: кожна секунда важить: Звільнив капітана від його розчахнутого парашута, одягнув на нього свій, прив'язав. до ременів і пасів фото-касети, заздалегідь вийняті з літака, фотоапарат і кінокамеру. Причепив фалу до скоби парашута і виштовхнув непритомного Калину з літака. Бачив: парашут розкрився.

Задихаючись в ядучому диму, він кинувся до парашута стрільця-радиста, але вже було пізно: палаючим смолоскипом упав літак на кручі, вибухнув, розкидаючи по схилах вогняні уламки…

… Хейніш навіснів, волаючи в трубку:

— Алло! Майор Готтфрід? Я Хейніш! До мене дійшла жахлива вістина… Це правда?

Голос майора бринів глухо:

— Окрім фоторозвідника, на базу не повернувся один "месер". Загинув Зігфрід Гюде…

— Я вас питаю про Адольфа Шеєра! Він живий?

— Хтось вистрибнув. Один із чотирьох, що були на борту…

— Хто це був?

— Невідомо, але це не має значення.

— Що ви мелете?

— Його розстріляли росіяни в повітрі. Приземлився труп…

— Ну, майоре, я вам не заздрю…

— Я теж дуже шкодую…

— Ви ще дужче пошкодуєте!

— Не думаю, — спокійно відповів Готтфрід.

— Ви наївна людина, майоре, — засичав Хейніш. — Гадаєте, матимете справу зі мною? Та вас за Шеєра розпинатимуть у самому Берліні! Утямили?

— А мені що? Я виконував наказ.

— Який ще наказ?

— Рейхсміністра пропаганди і ОКВ! Я не погоджувався на виліт, то Шеєр наполіг і вручив мені свій офіційний припис.

— То він у вас?

— Ще б пак! Я собі не ворог…

— Це міняє справу, майоре… Де його машина?

— Тут, під охороною.

— Добре! Зараз я пришлю до вас Віллі Майєра.