Посланець - Ячейкін Юрій

Та хто, про це знав? Ось і допився, що його спостигла куля радянського розвідника.

— Що, знову Михальський? — зробив круглі очі Шеєр.

— Та ні, гауптман Лотар Краузе, він же радянський розвідник Олексій Марков… Але, Адольфе, ти про все дізнаєшся зі справи! Та й час мій вичерпався… Сподіваюсь, Адольфе, ти не забув про сьогоденну скромну вечірку і про сюрприз, який на тебе чекає?

Коли гауптман Шеєр повернувся від Хейніша додому, надворі вже стемніло. Однак тут, на Північному Кавказі, темрява не була ознакою часу: сонце ховалося за гори, і майже одразу спалахували зірки. Сутінки тривали недовго — рівно стільки, скільки світилися перламутром льодовики. Отож, не позираючи на годинник, Шеєр неквапно почав наводити зовнішній марафет, готуючись до вечірки на честь пана оберштурмбанфюрера Хейніша. Виходячи з усього, збереться прецікава компанійка, паноптикум есесівсько-абверівської еліти…

Та ось він помітив зсунутий з місця у комоді несесер з причандаллям для гоління і порушену кольорову гаму у випрасуваних і акуратно складених стовпчиком носовичках. Він уклав їх у семиколірній послідовності веселки, щоб легше було запам'ятати, і от маєш — жовтий і зелений кольори помінялися місцями. Це було явно "неприродне" явище, про що міг би засвідчити перший-ліпший фізик і навіть школяр, якщо "він не вчиться на двійки. Проте "надприродна" ситуація була не з жартівливих.

— Гансе! — гукнув Шеєр. — Ти у кімнаті прибирав?

— Коли ж це, пане гауптман? — відповів цілком слушним запитанням Лютке.

"Обшук… Нишпорили у мою відсутність… Хто? Абвер чи СД? Про який сюрприз торохтів Хейніш? Ще один пістолет — до кишені…"

Виголившись до порожевіння і розтерши обличчя одеколоном, щоб шкіра цупко взялася стягнутими й чіткими формами, Шеєр, помолоділий і свіжий, вийшов до машини. Лютке завбачливо вже встиг прогріти мотор.

— Куди, пане гауптман?

— У казино, Гансе!

Дорогою машину кілька разів зупиняли, перевіряючи документи. Що ближче до казино, то все більше густішали патрулі комендатури і жандармерії.

— Хейніш посилив охорону, — відзначив Шеєр.

— Служба безпеки дбає про власну безпеку, — Лютке весело посміхнувся. — Бояться, гади, власних збіговиськ — не раз у повітря злітали.

— Зайві розмови, Гансе! Окрім того, чи не зарано ти забув, що ти — заїка? Не послабляйся, навіть коли зі мною наодинці.

— Слухаюсь, гep гауптман!

Він хвацько зупинив машину біля входу до казино, дисципліновано вискочив, спритно відчинив гауптманові дверцята, службово виструнчився.

І все-таки Шеєр запізнився. Із зали лунали акордеон і по-дитячому писклявий альт співачки, яка безголосно лопотіла про насолоду кохати вояка фюрера. "Айн фюрер" — "айн зольдат" — "айн нахт…"[56] Адольф Шеєр, аби не привертати зайвої уваги, прослизнув уздовж стіни попід декоративними пальмами, що своїми товстими волохатими стовбуринами загрузли в громіздких дерев'яних діжах. Багато хто з присутніх вже встигли підгуляти. На естраді під пісенькову мелодію манірно вигиналися напівголі дівки, яких жадібно роздивлялися напівп'яні гультяї. Співачка, фарбована, як манекен, солоденько хилилася до героя вечірки — самого Хейніша, що красувався в нових срібних погонах оберштурмбанфюрера на чудово пошитому воронячого кольору мундирі шефа місцевого СД.

"Буде дикий шальварок. Неодмінно. Співачка законтрактована Хейнішем, танцюристок на всіх не стане. Залицяльники пересваряться. Без бійки вечірка не минеться… Це точно!"

Чиясь рука лягла на його плече. Шеєр озирнувся. Це був Віллі Майєр, дивно блідий — чи від надміру випитого, чи від стримуваного внутрішнього шаленства — аж всі веснянки виразно стемніли на його обличчі. А втім, на підпилого унтерштурмфюрер не скидався.

— Ходімо, пане гауптман, — запросив він тихо. — Я проведу до вашого місця.

— Мені необхідно засвідчити своє шанування панові оберштурмбанфюрерові.

— Чи варто йому зараз заважати? — Майєр скинув погляд на Хейніша, що схопився з-за столу, зігнувся навпіл і хтиво вп'явся губами в апетитну, оголену руку співачки. — Хіба не бачите, пан Хейніш дуже зайнятий — закусує щойно спожиту пісеньку.

— А ви дотепна людина, Віллі!

— Прикрий недолік, з яким маю клопоти…

— Чому?

— Дотепи далеко не всі розуміють, хоч кожен вважає себе неперевершеним жартівником.

— А ви якої думки про себе?

— Кепської.

— Чого б це? Жарт — це весела, товариська вдача.

— Авжеж, здебільшого так, якщо жарт не породжено сумним підґрунтям.

— Звідки цей мінор, Віллі?

— Просто кепський настрій… Я подбав про окремий столик для вас обох і навіть про квіти… Фрейлейн Бергер чекає вас, гер гауптман.

— О, Віллі! — розгублено мовив Шеєр, вражений цим несподіваним — і лірично-сумним визнанням — дбайливим і лагідно-уважним. — Я навіть гадки не мав…

— Не треба, Адольфе, — зупинив його справді зараз недоречну мову Майєр. — Усе гаразд! Я навіть радію, що фрейлейн невдовзі покине це небезпечне пекло. У Берліні їй буде краще… Сподіваюся, у вас серйозні наміри?

— Якнайсерйозніші! Заприсягаюся усім світом, — гаряче і щиро запевнив Шеєр.

— Ось і ваш столик.

— Радий вітати вас, фрейлейн Крістіно! Ці чудові троянди вам дуже до лиця.

— Усе турботи пана Майєра, пане Шеєр. Не знаю навіть, чим віддячити нашому милому Віллі — він так піклувався про нас. — Крістіна теж задумано позирала на врочисто мовчазного унтерштурмфюрера і тихо додала: — Від самого початку…

— Лише особисто про вас, — руба уточнив Віллі. — Я не полюбляю перебільшень… Ви дозволите перехилити з вами чарочку?

— О, Віллі, невже після червоних троянд — квітів приязні — ви покинете нас?

— Я рішуче підтримую фрейлейн! — сказав Шеєр, наливаючи у високі бокали шампанське. — Прошу вас, Віллі, будьте нашим гостем хоч би й у цьому гармидері!

Віллі посміхнувся і підняв келих:

— Коли так — буду! — Він висушив келих одним ковтком. — Але для цього я спочатку змушений покинути вас на кілька хвилин. Хоча б для того, аби доповісти про вас панові Хейнішу…

— Віллі, ми нетерпляче вас чекаємо! — сказав Шеєр і цього разу не грав.

Він сів поряд з Крістіною, підняв келих, ніжно зазирнув в її блакитні очі.

— Я так рідко бачу тебе, Крістіно! Усе турботи й неспокій… А оце — арешт Михальського…

— Для мене той арешт — цілковита несподіванка. Я нічого не знала про нього, — мовила Крістіна і гірко додала: — Як усі німці… Уявляєш, Адольфе, як усі німці…

— Заспокойтеся, фрейлейн, — примусив себе всміхатися Шеєр. — Я радію, що зі східної фольксдойче ви з успіхом і швидко перероджуєтеся в типову рейхсдойче. — Він повів поглядом по залу, роздивляючись усіх, хто сидів за столиками, зупинився на центральному — Хейніша. — Приятелі шефа — хто вони?

Крістіна відповіла, не зводячи з нього очей, потягуючи маленькими ковточками іскристе, янтарне шампанське:

— Ну, майора Штюбе ти знаєш… Ліворуч від шефа — керівник абверкоманди[57] Арнольд, прибув із Ставрополя… Праворуч, так би мовити, місцеві — політичний керівник абвергрупи-203 "Бергман" обер-лейтенант Теодор Оберлендер, твій "колега" по історії… За ним рядком — двоє оберштурмбанфюрерів СС Клебер і Летж, керівники зондеркоманди 12-А…

— Що за одна?

— Копія, створена за образом та подобою зондеркоманди 10-А. Між ними відбувся розподіл: десята винищує радянських людей в Краснодарському краї, Адигеї і Чечено-Інгушетії, дванадцята — на решті окупованої території Північного Кавказу. Штаб міститься в П'ятигорську, філіал — у Ставрополі, оперативні загони — в Кисловодську і Сальську. Хейніш на них ледве не молиться…

— Склад?

— Близько тисячі чоловік, що розподілені на штабних працівників, тюремників та дві оперативні ейнзацкоманди[58], при кожній — загін з душогубками. Триста п'ятдесят службовців СС, сто п'ятдесят шоферів і механіків, сто співробітників гестапо, близько сотні — допоміжна поліція, сто п'ятдесят — поліція "порядку", сорок п'ять — карний розшук, тридцять — служба безпеки. Уся душогубна "праця" випливає ще з наказу покійного Гейдріха: "Найближчою метою всієї оперативної роботи є політичне, тобто поліційне, умиротворення місцевих, що тільки-но окуповані. Кінцевою метою є економічне умиротворення". Вбивають, Адольфе, і грабують… Я вже напам'ять завчила цей наказ, бо вони весь час про нього торочать, а потім — вбивають і грабують…

— Майєр — теж?

— Не брав участі в жодній каральній акції.

— Він справді цікава людина… Чого ж він хоче конкретно?

— Здається, щосили прагне витягти мене з есесівського багна…

Про вовка помовка, а він і тут: до столика повернувся Віллі Майєр. Але не один. З ним були Штюбе, Кеслер і ще якийсь товстуватий, невеликий на зріст, з малиновим, як дзвін, обличчям, майор.

— Вибачте, фрейлейн, — звернувся до Крістіни Майєр, — ваша краса небезпечна, як вогонь, на погибель до якого злітаються метелики. Але нічого: служба безпеки в моїй особі збереже крильця наших друзів неушкодженими. Наш любий черевань Кеслер задовольниться наїдками і найпримітивнішим шнапсом — шампанське не пасує до його улюблених сосисок з тушкованою капустою. Наш друг майор Штюбе вишукано млітиме, розчулений власними компліментами. А наш міднолиций ас з Люфтваффе майор Густав Готтфрід з усього цього щиро реготатиме і питиме все, що трапить під руку. Навіть з вашого келиха, фрейлейн.

Густав Готтфрід дійсно зареготав, з подивом дивлячись на бокал, що ніби з нічого виник у нього в руці.

— О, це справді ваш бокал, чарівна фрейлейн? — захлинався від радісного сміху він. — Ні, я таки викінчений нечема! А може, речі живуть власним життям, а надто — келихи, які самі — буквально самі! — стрибають мені до рук? Що ви скажете на це, фрейлейн?

— Скажу, що з вами, очевидячки, не знудьгуєшся, пане майор.

— Ох, ваша правда! А тому женіть мене краще од вашого столу одразу…

— Пане Готтфрід, — вклинцювався в розмову Шеєр, — якщо йдеться лише про напої…

— Тільки про випивошну метафізику, запевняю вас.

— Тоді про що мова? Напоїв стане!

— А ви хто, нащадок мільйонерів?

— Принаймні збираюся збити на цій війні достаток. А якщо поверне на мільйон, то хіба я подібний на ідіота, що відмовляється?

Майор знову радісно зареготав:

— Ні, гауптмане, ви не подібні на ідіота, а от на психа, якого недолікували і випустили… Ну, хто підпускає отаких вовків, — мідно-веселий Густав повів рукою, — до чарівної овечки? З'їдять! Залишать тільки ріжки та ніжки… Хіба ні! Ніжок нізащо не залишать, самі вам ріжки…

— Не хвилюйтеся, пане Шеєр, служба безпеки гарантує недоторканність фрейлейн Бергер! — удавано грізно попередив Майєр.

— І абвер теж! — підтримав його Штюбе.

— О, панове, чи не здається вам, що ви робите з мене однопримірникову державну таємницю? — звеселилася й Крістіна.

Міднопикий ас був у захваті.

— Жінка — завжди найсуворіша таємниця! — захоплено заволав він. — Пане гауптман, я б сховав її від ласих очей до найрозкішнішого і найзатишнішого сейфа!..