Посланець - Ячейкін Юрій
Холодний, пронизливий вітер поривчасто влітав на порожні вулиці з Тереку і з виттям продував їх зимними протягами.
Замасковані бійці, що звідусіль заблокували двоповерхову садибу, в якій з часу взяття німцями Ростова-на-Дону самотньо жила Вороніна, мерзли, боячись і порухом виявити свою присутність. Будинок належав відомому у місті подружжю лікарів Адаєвих. Бездітні, вони на початку війни, вирушаючи по мобілізації на фронт, завітали до старого приятеля професора Вороніна. Не застали в живих — старого хірурга настільки вразила історія, в яку потрапила його прийомна дочка, що його й так вже підупаде серце не витримало. Діагноз — інфаркт — з медичного боку розповів лікарям Адаєвим багато, з життєвого — нічого. Вони поспівчували його "осиротілій" дочці і лишили їй ключ від своєї затишної садиби в Орджонікідзе. "Коли що, Надійко, будьте, як дома: будьте дочкою нашою", — і так далі, як кажуть добрі, щирі люди, співчуваючи не на слові, а на ділі іншій людині в скруті. Так майбутній військлікар Вороніна опинилася сама одна в порівняно великому, ізольованому будинку з садом, що на той час було рідкісним явищем у перенаселеному біженцями місті. А її не чіпали — з вдячної поваги до чудових лікарів Адаєвих. Навпаки — запропонували роботу у військовому госпіталі.
Житлові покої — чотири великі кімнати — містилися на другому поверсі. Дві з них, що виходили вікнами на вулицю, зайняла Вороніна, влаштувавши собі затишок з вітальні та спальні. Перший поверх містив побутові приміщення: ліворуч — гараж, тепер порожній, бо лікарська "емка" нині теж десь місила фронтові путівці, праворуч — господарська кладова, посередині — льох, залізобетонний дах якого нині перетворив його на бомбосховище, і то — надійне. Весь будинок на рівні другого поверху оточувала простора, вкрита виноградним плетивом веранда. З двох боків її йшли долу дерев'яні сходи.
Майор Тамбуліді підкликав до себе старшого лейтенанта Вікулова та лейтенантів Суровецького і Мамедова.
— Є наказ негайно брати! Тихо, без шуму всіх, хто виявиться в домі. Ясно?
— Ясно, товаришу майор!
— І от що — брати обов'язково живими.
Офіцери, що очолювали групу захоплення, одягли на чоботи м'які, повстяні топанці й нечутно, без рипу, піднялися з пістолетами напоготові на веранду. Причаїлися за дверима, чуйно прислухаючись. Хтось у помешканні ходив, дзюрчала з крана вода, дзвенів посуд. Мабуть, готувалася вечеря, і ця спокійна хатня вовтузня промовисто свідчила про те, що ніхто в домі не чекає непроханих гостей.
"Прийшли непрохані, то й пішли некохані", — недоречно пригадав Вікулов прислів'я і ледь чутно ворухнув губами, нахилившись до Суровецького:
— Давай!
Двері прочинилися, засвітилася шпаринка. Не рипіли, як у добрих хазяїв. Потягло хатнім теплом, пахощами смажені. Двері тихенько прочинили ширше, в них м'яко прослизнув Суровецький, за ним — Вікулов з Мамедовим. І цієї миті в ногах у них занявчав противнющим голосом великий сірий кіт. Розпушивши тривожно хвоста, він форкнув і шмигонув коридором до кухні.
"У, шайтан!" — вилаявся подумки Мамедов і, не роздумуючи, кинувся вслід за котом.
Кидок був вчасний. Зляканий кіт переполошив і Вороніну. Вона тривожно визирнула з кухні, зіниці її нажахано розширилися, але лякливий зойк згас у широкій долоні Мамедова на якомусь невиразному хрипі.
Вікулов і Суровецький миттю шугонули до кімнат: перший — до вітальні, де красувався накритий на двох стіл, другий — до спальні, мало не половину якої займала низька, широченна тахта. Вона перша впадала в око і домінувала над усім. А втім, мала. зовсім не постільну оздобу — мідний дріт, що висувався з піднятої планки спинки і був з'єднаний з батареєю опалення. "Та це ж антена", — майнуло в голові Суровецького, але роздивлятися далі забракло часу — з-за шафи ляснув постріл, розпеченим дробом прошив Суровецькому живіт, він поточився плечима на двері і впав у коридорі.
— Там… — прошепотів Вікулову, що вихором летів на поміч.
Він побачив чорний отвір у підлозі, куди збирався стрибнути чоловік у формі капітана Червоної Армії з пласким чорним чемоданчиком у лівій руці. Та в правій він тримав парабелум. Вікулов сахнувся вбік, два постріли пролунали навстріч майже водночас, кулі свиснули, а влучила тільки одна — куля Вікулова, що вибила з рук "капітана" зброю.
— Руки! — крикнув старший лейтенант.
Чорний чемоданчик упав і розчахнувся. У ньому була вмонтована рація…
"Капітан" повільно підвів руки вгору, а потім несподіваним ударом ногою на мить позбавив старшого лейтенанта здатності діяти, нахилився до парабелума. Та більше не піднявся — Вікулов рукояттю пістолета знерухомив його на підлозі.
Розділ чотирнадцятий
"ГОСПОДИ! ВРЯТУЙ МЕНІ СИНА МОГО…"
Штурмбанфюрер Хейніш вислуховував майора Штюбе зовні стримано, але щосили, аж кісточки пальців побіліли, стискаючи в кулаці одразу три нагострених олівці, ніби збирався раптовим ударом прошити ними армійського розвідника.
Після прикрого випадку з Есмеральдою відчував певну неприємну залежність від цього набридлого в своїх безглуздих підозрах майора, і неспроможність раз і назавжди покласти рішучий край дурним теревеням Штюбе дратувала його до знавіснілості. Він ніби натягував на свої нерви гамівну сорочку, а лють ховав під кам'яною незворушністю лицевих м'язів.
— Чого, власне, ви жадаєте від того напівцивільного вояки Шеєра? — запитав стримано, але без будь-якої ознаки приязні в голосі, очах, на обличчі.
Штюбе зручно вмостився у кріслі край столу і, попихкуючи цигаркою, вже вкотре подумки зазначив, що ця розмова чи не вдесяте починалася і уривалася, не даючи жодних наслідків, ані на йоту не змінюючи ситуації, яка майорові від початку не подобалася і дедалі більше не давала спокою.
— Обмежити його рух — ото й усе. Я не розумію, навіщо писаці сунути свого носа в суто військові справи, цікавитися дислокацією частин, і так далі,. Уже встиг побувати навіть в корпусі "Ф"…
— Це ж випливає з йото творчого завдання! — просичав Хейніш.
— Зрозуміло — випливає… Але за тиждень-два ми візьмемо Владикавказ і зможемо залюбки подарувати йому хоч би й фотокопію оперативної карти. Я особисто можу такий дарунок гарантувати! Але зараз…
— Але зараз він накопичує особисті враження, які не замінять жодні ваші оперативні карти. До того ж має відомий вам дозвіл! Ви, Штюбе, окрім стосів доносів, щось інше писали?
— Не відчував потягу…
— Ну, добре! Тоді чому ви самі його не арештуєте як шпигуна? — єхидно поцікавився Хейніш.
Штюбе відрізав, не змигнувши й оком:
— Без вашого відома? Але ж він син вашого бойового друга.
— Тільки й того? Але, повторюю, Штюбе, ось підтвердження повноважень Шеєра з Берліна. Самого Берліна! На наш запит до самого Мюллера, шефа гестапо! Що ви на це скажете?
— Що на війні у прифронтовій смузі обережність ще нікому не заважала. Точна оперативна інформація…
— "Точна оперативна інформація"! — нарешті скипів Хейніш і рвучко кинув олівці на стіл. — Ось де вона у мене, ваша інформація! — ляснув себе по тилатій потилиці. — Ось на що нам вказує шеф СД Кальтенбруннер. І вимагає негайних дій! Виявляться, рейхсміністрові Гіммлеру з абверівських джерел — тобто з ваших! — стало відомо, що постачання військового спорядження і боєприпасів з Уралу на фронт під Сталінград, отже, й на Кавказ, йде не залізницями, а на підводах і санях і що, мовляв, кожна гарба везе два-три снаряди, після чого їх перекладають на іншу. І ось таким чином здійснюється постачання фронтів! Чому ви не смієтеся, Штюбе? А наші служби тепер мають наказ поширити по всьому гужовому шляху інфекційні захворювання, щоб зірвати це так зване боєпостачання. А ось — дивіться! — довжелезний список різних епідемічних захворювань, які диверсанти СД мусять негайно поширити по всьому міфічному, вигаданому в абвері шляху! Що ви скажете на цю нісенітницю, Штюбе?
— Ви ж самі зазначили, що цей наказ походить з СД, а не з абверу…
— Боже мій! А хто приніс у дзьобі цю дурну інформацію?
— А хто цій дурниці дав службовий хід?
Вони тупили один в одного очі — люто, вороже, непримиренно, ніби мовчки вели далі свій вже невисловлений діалог:
"Ваш тупий, як чобіт, Канаріс, що уявив себе асом розвідки…"
"Ваш миршавий невіглас Гіммлер, з його школярською уявою про розвідку…"
— Чого ви, зрештою, хочете? — нарешті втомлено запитав Хейніш.
— Перевірки! — відповів Штюбе. — Остаточної і недвозначної!
— Хто її проведе?
— Абвер!
— Але в моїй присутності, — застеріг Хейніш.
— Згода! Запевняю вас, пане штурмбанфюрер, це буде остання перевірка, і я вас більше не турбуватиму.
— Хіба ж це можливо з вашою патологічною недовірливістю, пане майор? — не втримався від шпильки Хейніш. — Ви краще помізкуйте, що мені відповідати групенфюрерові[54] Кальтенбруннеру. Адже він доповідатиме самому рейхсміністрові!
Галас за вікном відволік їхню увагу, і майже водночас до кабінету ввійшов Віллі Майєр.
— Прибув Шеєр, — доповів він. — Приймете? Він неодмінно попроситься до вас.
— "Неодмінно"! — буркнув Хейніш. — Прийму у присутності нашого вельмишановного пана майора з її величності служби абвер! — Він мимовільно піднявся і підійшов до вікна.
Шеєр про щось хвацько оповідав у колі офіцерів, і розповідь його, вочевидь, була цікавою й дотепною, про що переконливо свідчили пожвавлені й веселі обличчя есдістів. Ганс Лютке заклопотано вже порався біля машини, приводячи її в зразковий порядок.
— Його завжди отак вітають, — ніби вгадуючи думки Хейніша, тихо мовив Майєр.
— А ви не любите Шеєра, Майєр, — зазначив Штюбе, пильно позираючи на унтерштурмфюрера.
— Не маю на це жодних підстав, пане майор, — сухо відповів Майєр.
— Ви не любите його! — з притиском і переконано повторив майор. — Але чому? — і, не чекаючи на відповідь, бо її однаково не було б, теж підійшов до вікна. — А він, цей Лютке, попри свою заїкуватість, дбайливий водій, — мовив задумано. — Машину тримає в зразковому стані.
— Язиком машини не миють, — ущипливо сказав Хейніш.
— Так, це мені відомо… Однак відомо також, що, коли Шеєр приїздить до редакції, його водій дозволяє мити машину якомусь дідусеві Маклаю. Лише йому єдиному! І більше — нікому… Цікава деталька, хіба ні?
— Ви знову за своє, Штюбе, — скривився, як від зубного болю, Хейніш, — ми ж з вами про все домовились.
