Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Людям, котрим стає коштів тільки на себе самих,- мовив містер Домбі, невідступно дивлячись на сина і не звертаючи уваги на знаки, що їх капітан Катл подавав за спиною Уолтера,- краще дбати про власні зобов’язання й клопоти, а не збільшувати їх запоруками за інших. Це - вияв непорядності. І зарозумілості теж,- суворо додав містер Домбі.- Великої зарозумілості, бо й заможні люди на таке не пішли б. Полю, ходи-но сюди!

Дитина послухалась, і містер Домбі посадив її собі на коліна.

- Якби в тебе були зараз гроші...- почав він.- Дивись на мене.

Поль, що блукав очима поміж Уолтером і Флоренс, глянув в обличчя батькові.

- Якби в тебе були гроші... стільки грошей, як каже молодий Гей... що ти зробив би?

- Віддав би їх старому дядькові.

- Позичив би їх старому дядькові? - перепитав містер Домбі.- Гаразд: ось коли ти підростеш, то ми будемо порядкувати моїми грошима вдвох - я і ти.

- Домбі й Син,- перебив Поль, що давно вже вивчив ці слова.

- Домбі й Син,- повторив батько.- Хочеш уже стати Домбі й Сином і позичити гроші дядькові молодого Гея?

- Ой, дуже, тату,- скрикнув Поль.- І Флоренс хоче.

- Дівчата не мають нічого спільного з Домбі й Сином,- зауважив містер Домбі.- Чи ти - ти хочеш?

- Хочу, тату, хочу.

- Ну, то хай буде так. Бачиш, Полю,- додав він, стишивши голос,- які могутні гроші і як люди прагнуть дістати їх? Молодий Гей он скільки проїхав, щоб попросити грошей, і ти - великий і сильний, бо ти їх маєш,- ласкаво позичаєш йому й робиш для нього величезну послугу.

На хвилину личко Поля зістарилось, виявивши цілковите розуміння батькових слів, але за мить помолодшало і знову стало звичайним дитячий личком, коли хлопець спорснув з колін і побіг до Флоренс просити, щоб не плакала більше, бо він позичить грошей молодому Геєві.

Містер Домбі підійшов до столу, написав листа й завірив його печаткою. Тим часом Поль і Флоренс шепотілися з Уолтером, а капітан Катл розпливався з радості, дивлячись на них з такими честолюбними, з такими невимовно зарозумілими думками, що містер Домбі нізащо б не повірив, якби дізнався про них.

Закінчивши листа, містер Домбі сів на своє місце й простяг конверта Уолтерові.

- Передайте це завтра зранку містеру Турботові,- сказав він.- Він негайно ж дасть розпорядження, щоби хтось із контори врятував вашого дядька і сплатив той вексель. Він же подбає й про повернення боргу залежно від обставин. Вважайте, що це зробив для вас містер Поль.

Уолтер, схвильований тим, що спосіб вирятувати дядька з біди - у нього в руках, хотів був висловити свою радість і дяку, та містер Домбі спинив його.

- Вважайте, що це зробив для вас містер Поль,- повторив він.- Я пояснив йому все, і він зрозумів мене. На цьому розмова скінчена.

Оскільки містер Домбі вказав рукою на двері, Уолтерові не лишалося нічого, тільки вклонитися й піти геть, але міс Токс, побачивши, що разом з ним відходить і капітан Катл, втрутилася в цю справу.

- Любий сер,- звернулася вона до містера Домбі, щедрість якого викликала в неї з місіс Чік рясні сльози,- любий сер, у пориві вашого благородства ви не помітили однієї дрібнички.

- Чого саме, міс Токс? - поцікавився містер Домбі.

- Джентльмен з... з інструментом,- мовила міс Токс, зиркнувши на капітана Катла,- залишив на столі, коло вашого ліктя...

- Праведне небо! - гукнув містер Домбі, відштовхуючи геть капітанові скарби, ніби то й справді були крихти.- Заберіть ці речі. Дякую дуже, міс Токс. Ви, як завжди, уважні. Будьте ласкаві забрати це, сер.

Капітан Катл зрозумів, що нема іншого виходу, як послухатись. Але великодушність містера Домбі, який відмовився від купи скарбів тут-таки під рукою, настільки вразила його, що, поклавши ложечки й щипці в одну кишеню, готівку - в другу й спустивши срібного годинника в призначене для нього сховище, він схопив праву руку цього джентльмена єдиною своєю лівою і, стискуючи її дужими пальцями, у захваті торкнувся залізним гачком його долоні. Від дотику теплого почуття й холодного заліза містера Домбі обсипало морозом.

Тоді капітан Катл з неабиякою елегантністю і лицарською чемністю кілька разів поцілував свій гачок на адресу дам, попрощався окремо з Полем та Флоренс і пішов за Уолтером з кімнати. Простодушна Флоренс побігла була за ними, щоб переказати кілька слів старому Солеві, але містер Домбі покликав її назад і звелів залишатись на місці.

- Ти ніколи не будеш Домбі, голубонько! - патетичним тоном дорікнула їй місіс Чік.

- Не сердьтеся на мене, тітонько,- відповіла Флоренс.- Я така вдячна татові!

Вона підбігла б, оповила б руками його шию - якби насмілилась. Та вона не насмілилась і лише вдячним оком дивилась на батька, що обмірковував щось, подеколи невдоволено поглядаючи на неї, але переважно стежачи за Полем, який походжав по кімнаті, сповнившись ще не знаної гідності: адже він дав грошей молодому Геєві.

А молодий Гей - Уолтер - що він?

Він був надзвичайно радий, що визволив старого від маклерів та судових виконавців і поспішає до дядька з гарними новинами. Він був надзвичайно радий і назавтра, коли владнав усі справи перед обідом, а ввечері сидів разом із старим Солем та капітаном Катлом у вітальні й бачив, як ожив майстер корабельних інструментів, повний надій на майбутнє й щасливий, що дерев’яний мічман знову належить йому. Проте, аж ніяк не применшуючи вдячності, яку він почував до містера Домбі, мусимо визнати, що сам Уолтер почувався приниженим і зневаженим. Якраз тоді, коли наші надії гинуть у пуп’янку від зимного вітру, ми охоче уявляємо собі квіти, що мали б із них розпукнути. Так і Уолтер, відчуваючи, що від високостей, де стояли Домбі, його відрізала безодня ще одного тяжкого падіння, а всі його давні химери розвіяв вітер по дорозі, почав підозрювати, що химери ці могли б вилитись у примарні сподівання здобути руку Флоренс у далекому майбутньому.

Капітанові ж усе ввижалось інакше. Він явно був переконаний,