Домбі і син - Чарльз Діккенс
- Ви знову смієтесь, сер! - зауважила місіс Піпчін, коли, йдучи останньою, минала його у холі.
- І не думаю,- образився молодик.- Оце штучка, бодай не бачити!
- В чому справа, місіс Піпчін? - обернувся містер Домбі.- Тихо, прошу!
З поваги до нього місіс Піпчін буркнула тільки: «О, та це чудовий хлопець!»,- чим до сліз зворушила придуркуватого і м’якосердого молодика. Така вже була в місіс Піпчін звичка - кидатись на всіх м’якосердих людей, і приятелі її вважали, що цьому, після перуанських копалень, нема чого дивуватись.
Доктор сидів у своєму предивному кабінеті з Гомером 24 над дверима і Мінервою 25 на камінній полиці, весь обкладений книгами, і тримав на кожному коліні по глобусу.
- Як ся маєте, сер? - спитав він у містера Домбі.- І як ся має мій маленький друг? - Голос доктора прозвучав, мов орган, і, коли він замовк, великі дзигарі в холі (принаймні так здалося Полеві) окселентували йому: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»
А що маленький друг був занадто малий і його геть затуляли книги на столі, то доктор кілька разів марно спробував побачити його між ніжок стола. Помітивши це, містер Домбі прийшов на поміч, узяв Поля на руки й посадовив його на невеликий столик посеред кімнати, якраз навпроти доктора.
- Га! - мовив доктор, засунувши руку за край сурдута.- Тепер я бачу мого маленького друга. Як ся маєте, мій молодий друже?
Дзигарі у холі не звернули уваги на зміну в звертанні і повторили: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»
- Добре. Дуже дякую вам, сер,- відповів Поль заразом і дзигарям, і докторові.
- Га! - сказав доктор Блімбер.- Ми таки зробимо з нього велику людину.
- Чуєш, Полю? - звернувся містер Домбі до мовчазного Поля.
- Ми таки зробимо з нього велику людину, га? - повторив доктор.
- Я хотів би лишитися малим,- відказав Поль.
- Ну! - мовив доктор.- А чому?
Дитя сиділо на столику з дивним, напруженим обличчям, не зводячи з доктора пильних очей, і ляскало себе рукою по коліну, ніби там збиралися сльози, і воно стримувало їх. А друга рука тим часом звелася тихенько, посунулася - далі, ще далі - і оповила шию Флоренс. «Ось чому»,- здавалося, пояснював він. І тут пильний погляд увірвався, стиснуті губи обм’якли, і з очей йому ринули сльози.
- Місіс Піпчін,- сердито пробурчав містер Домбі.- Мені вельми прикро бачити це.
- Одійдіть од нього, міс Домбі,- звеліла матрона.
- Нічого страшного,- кивком голови стримав її доктор.- Ні-чо-го. У нас знайдуться для нього інші турботи, інші переживання. Ви ж бо бажаєте, щоб мій маленький друг був обізнаний...
- З усім, докторе,- твердо сказав містер Домбі.
- Так,- мовив доктор, примруживши очі й дивлячись на Поля зі своїм звичайним оскалом, ніби на якусь дивоглядну тваринку, з котрої намислив зробити опудало.- Так: справедливо. Га! У нас наш маленький друг набереться найрізноманітніших знань і хутко, смію сказати - дуже хутко посунеться вперед. Цілина - так, здається, казали ви, містере Домбі?
- Якщо не рахувати початкової підготовки вдома і в цієї леді,- відповів містер Домбі, представляючи йому місіс Піпчін, що вмить привела до готовності всю свою м’язеву систему й заздалегідь задирливо хмикнула на випадок зневажливого ставлення з боку доктора,- якщо цього не враховувати, то Поль досі не вчився зовсім.
Доктор Блімбер схилив голову на знак ласкавої поблажливості до браконьєрства місіс Піпчін у педагогічній галузі й сказав, що дуже радий чути це.
- Багато краще,- зауважив він, потираючи собі руки,- коли починати з підмурків,- і знову глянув на Поля так, ніби хотів зараз же засадити його за грецьку азбуку.
- Ця обставина, докторе Блімбере,- зиркнув містер Домбі на сина,- а також розмова, яку я вже мав честь вести з вами раніше, роблять зайвими дальші поясненну, а разом з тим дальшу втрату вашого дорогоцінного часу і...
- Нумо, міс Домбі! - ущипливим тоном озвалася місіс Піпчін.
- Вибачте,- сказав доктор.- Одну хвилину. Дозвольте мені представити вам місіс Блімбер і мою дочку, що житимуть одним життям з нашим юним парнаським прочанином.- Місіс Блімбер,- показав він на леді, що саме в ту хвилину, немов лише чекала нагоди, ввійшла до кімнати в супроводі своєї доньки, цього гробокопа в окулярах,- містер Домбі. Містер Домбі - моя донька Корнелія. Містер Домбі, душко,- звернувся доктор до дружини,- настільки звіряється на нас... бачите нашого маленького друга?
Місіс Блімбер, у безмірному вияві гостинності, скерованої на містера Домбі, звичайно, не бачила, бо задкувала до Поля і вже мала от-от перекинути його столика. По цім натяку вона обернулася, щоб висловити захоплення класичними й розумними рисами його обличчя, а тоді, зітхнувши, призналася містерові Домбі, що заздрить його синові.
- Як бджілці, сер,- звела вона очі до неба,- котра залетіла в садок з найдобірнішими квітками і вперше збиратиме солодкий нектар. Вергілій, Горацій, Овідій, Теренцій, Плавт, Ціцерон! 26 Які ж то меди у нас! Вам може видатися дивним, містере Домбі, що жінка... дружина такого чоловіка...
- Годі, годі! - спинив її доктор Блімбер.- Посоромся ж бо!
- Містер Домбі вибачить дружині її небезсторонність,- з чарівною посмішкою відповіла місіс Блімбер.
- Та що ви! - запротестував містер Домбі, маючи на увазі, звичайно, небезсторонність, а не вибачення.
- Як може видатись дивним і з боку матері...- вела далі місіс Блімбер.
- І якої матері! - докинув містер Домбі й уклонився, непевний, чи не робить він комплімент Корнелії.
- Але справді,- закінчила місіс Блімбер,- якби тільки я могла познайомитися з Ціцероном і по-приятельському поговорити з ним в його Тускулумі 27 (о, чу-до-вий Тускулуме!), то я, думаю, могла б спокійно померти.
Учений фанатизм настільки заразливий, що містер Домбі наполовину повірив їй, і навіть місіс Піпчін, котра, як ми бачили, була не дуже згідливої вдачі, подала якийсь звук - чи то зітхання, чи то стогін - немов хотіла сказати, що тільки Ціцерон міг бути б їй розрадою під час аварії в перуанських копальнях - воістину спасенною лампою Деві.
