Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

І, слово честі, старий зарюмсав.

- Стривайте! Що ви маєте на увазі?

- Бріджуотере, чи можу я звіритися на вас? - все ще схлипуючи, запитав старий.

- Щоб мені язика зав՚язало! - Молодший стиснув старому руку та й каже: - Довірте мені таємницю вашого життя... ну ж бо, я слухаю.

- Бріджуотере, я той небіжчик дофін!

Нам із Джімом аж заціпило. А герцог питає:

- Хто ви, кажете, такий?

- Так, друже мій, це свята правда,- ви бачите перед собою бідолашного, загиблого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого та Марії-Антуанетти.

- Би?! Та ще й у вашому віці? Не може бути! Ви, мабуть, хотіли сказати, що ви - небіжчик Карл Великий, таж вам років шістсот - сімсот щонайменше.

- Горе спричинилося до цього, Бріджуотере, горе! Горе вибілило мені волосся й передчасно оголило мені черепа. Так, джентльмени, ви бачите перед собою, в синьому полотні та в злиднях, безпритульного вигнанця, нехтуваного всіма страдника - законного короля Франції!

Та як почав плакати, як почав,- аж ми з Джімом не знали, як його вгамувати: з одного боку, нам його було дуже шкода, а з другого - були дуже раді, що вітаємо в себе на плоті таку вельможну особу. Тож ми заходилися потішати його, як раніше потішали герцога, й намагалися слугувати тепер і йому. Але він сказав, що те все надаремне, мовляв, єдиною втіхою для нього може бути тільки смерть, яка покладе край його мукам і подарує йому святий спокій; щоправда, він відчуває часом невеличку полегкість, коли з ним поводяться, як то личить високому його санові, тобто, розмовляючи з ним, стають на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом підносять страви перш за все йому і не сідають у його присутності, аж поки він сам запросить. Отож ми з Джімом почали величати його, годити йому то сим, то тим та стояли біля нього, аж поки він дозволить нам сісти, його як по душі маслом помазали, тож він розважився трохи й повеселішав. Тим часом герцог почав дивитися на короля скоса, видно, нові порядки на плоті не дуже були йому до душі; але король ставився до нього по-дружньому і раз у раз повторював, що його батько-король опікувався прадідом та всіма іншими герцогами Бріджуотерськими і що вхід до палацу був для них завжди вільний; однак герцог і після того довго ще копилив губу, доки король вирішив якось із ним порозумітися й сказав:

- Бріджуотере, невже ви не розумієте, що нам хоч-не-хоч, а доведеться перебути на цьому бісовому плоті ще довгенько? Годі-бо строїти таку кислу міну! Це може нам обом вийти тільки на гірше. Не моя вина, що породжено мене не як герцога, і не ваша вина, що вас не привели на світ як короля, то чи варто через те супитися та закушувати губи? Погоджуйся з тим, що є, та бери з того, що можеш,- це я поставив собі за правило. Врешті то вже не так і погано, що ми опинилися тут, на плоті: їжі досхочу й живемо лагідно та мирно - годі-бо, потиснім один одному руки, герцогу, й будьмо всі друзями.

Герцог пристав на цю пропозицію, і ми з Джімом були дуже раді. Це відразу усунуло всі незручності й усіх якнайкраще влаштовувало, бо то ж таки казна-що, коли ще й на плоті ворогувати! Тут перш за все треба, щоб кожен був задоволений, зі щирим та добрим серцем ставився до інших.

Я скоро зміркував, що ті брехуни - ніякі не король і не герцог, а звичайні шахраї та дурисвіти. Проте я цього не показував, і знаку не подавав; затямив собі - та й край; так воно краще: уникаєш і сварок, і неприємностей. Якщо вони бажають, щоб ми називали їх королями та герцогами, нехай собі, аби було тихо; навіть Джімові я й слова не сказав, не було жодної потреби. Поживши з батьком, я хоч одного навчився - як з подібними людьми ладнати: їм не слід перечити, хай собі роблять, що хочуть.

Розділ XX

Вони стали засипати нас усякими питаннями: цікавилися, чому ми вдень так пильно ховаємося із плотом, замість того щоб завидна пливти,- а може, Джім втеклий? Я їм сказав:

- Нехай Бог милує! Чи ж то втеклий негр тікатиме на Південь?

Вони погодилися, що таки ні. Мені треба було якось вибрехатися, тож я й почав забивати їм баки:

- Рідні мої жили в окрузі Пайк, у штаті Міссурі, де я й народився, проте всі вони до одного повмирали, крім мене, татка і мого брата Айка. Татко вирішив кинути все й податися до дядька Бена, що господарював собі на маленькій фермі за сорок чотири милі нижче Орлеана. Татко був дуже бідний, та ще й борги його обсіли; отож, коли він остаточно з усіма розрахувався, в нього лишилося всього шістнадцять доларів грішми та ще наш негр Джім. З такими грошима на пароплав і не потикайся, хоча б ти й на палубі їхав. А їхати аж тисячу чотириста миль! Ну, а коли вода в річці піднялася, таткові раптом поталанило,- він упіймав цього плота, і ми вирішили, що до Орлеана можна й плотом дістатися. Тільки щастя таткове було недовге - якось уночі пароплав наскочив на передній край нашого плоту, і ми всі попадали з нього у воду й пірнули під колеса; ми з Джімом урятувалися - виринули наверх, але ж татко був таки добре під чаркою, а Айкові щойно скінчилося чотири роки, тому обидва вони пішли на дно. Потім протягом кількох днів мали ми неабиякий клопіт - всілякі люди раз у раз підпливали до нас у човнах і намагалися відібрати в мене Джіма, кажучи, що він обов՚язково має бути втеклий негр. Тепер удень ми здебільшого стоїмо, а вночі нас ніхто не чіпає.

Герцог сказав:

- Полишіть це на мене. Я знайду який-небудь спосіб, щоб можна було пливти і вдень, коли потрібно. Я все обміркую і щось придумаю. Сьогодні хай уже буде так, як досі: нам, звісно, нема чого серед білого дня пливти повз місто - чого доброго напитаємо клопоту.

Надвечір небо спохмурніло, ніби на дощ збиралося; на обрії раз