Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

із зубів сходить. Цього разу довелося мені затриматися на одну ніч довше, ніж звичайно, і тільки-но я збирався накивати п՚ятами, як здибав вас на околиці міста, й ви сказали мені, що за вами женуться, й попросили вам допомогти. Тоді я пояснив, що й на мене чигає небезпека, та запропонував дременути звідтіля разом. Така-то моя притичина... А що ж із вами стряслося?

- Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво - і старе, й молоде - мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п՚яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п՚ять чи й шість доларів - по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно,- і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з՚являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір՚ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Тут я і про сніданок забув - куди й голод подівся.

- Ге, старий,- сказав молодший, а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?

- Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?

- За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю - я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю - до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?

- Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб - проти раку та всіляких там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, святим ім՚ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.

На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:

- Шкода!

- Це ви за чим шкодуєте? - поцікавився лисий.

- Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! - І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.

- Ото лиха година знає, чим же це товариство для вас погане? - спитав згорда лисий, намурмосившись.

- Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низько впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентльмени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне - на мене десь чекає могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього - моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій.

А сам тим часом тре ганчіркою очі.

- Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! - каже йому лисий.- Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?

- Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.

- Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?

- Ах, ви не повірите мені. Світ ніколи не йме мені віри... та киньмо про це... не варт і говорити! Таємниця мого народження...

- Чи не розумієте ви під цим...

- Джентльмени,- мовив молодий вельми урочисто,- я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я - герцог!

Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:

- Та невже! Справді?

- Так, так! Прадід мій, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого сторіччя втік до Америки, щоб дихати чистим повітрям свободи. Тут він одружився й помер, залишивши собі сина, а батько мого прадіда приблизно тоді ж таки переставився. Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця - законний герцог Бріджуотерський. І ось я тут - усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!

Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно - ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього «ваша милість», або «мілорде», або «ваша світлість», проте, якщо називати його просто «Бріджуотер», він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.

Усе те було не так важко, і ми погодились. За обідом Джім стояв біля нього і весь час питав: «Чи не накажете, ваша світлість, подати вам цього чи того?» - легко було помітити, що герцогові це до вподоби.

Тим часом старий ставав дедалі мовчазніший - було, й словечка не скаже,- і, здається, не дуже тішився з того нашого упадання коло герцога. Старий, видно, плекав якусь потаємну думку. Таки й справді, десь по обіді він і каже:

- Слухайте-но, Бріджуотере,- почав він,- мені, звісно, вас дуже шкода, проте ви не єдина особа, що попала в таку біду.

- Цебто як?

- А отак, не єдина. Ви не єдина особа, яку жорстока доля скинула з висоти.

- Гай-гай!

- Ні, ви не єдина особа, чиє