На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис

Ортодоксальні марксисти зводили колись це значення майже до нуля, бо, мовляв, історію творять не окремі генії, а — маси. Але невже народні маси Німеччини, тої висококультурної Німеччини, що дала людству стільки світочів У філософії, літературі й музиці, самі перетворили себе у нелюдів-фашистів? Чи можна уявити Жовтневу революцію в Росії та її резонанс у всьому світі без Леніна та його провідної ролі? Безперечно, ні. Це зрозуміли й марксисти-більшовики в Росії, кинувшись у протилежну надмірність, що призвела до культу особи Сталіна.

Так у чому ж полягає феномен з Гітлером, цим колишнім унтер-офіцером австрійської армії й невдахою-художником, котрий піднісся до вершин європейської політики 30-х років нашого століття й набув сили нав’язувати свою бузувірську волю іншим державним керівникам і народам? Як зміг Ленін зі своєю партією більшовиків, Що являла собою меншість серед політичних партій Росії, вчинити Жовтневий переворот і дати імпульс до перетворення відсталої аграрної країни у могутню індустріальну державу?

Причину цих феноменів, мабуть, треба шукати не в казковій силі народних мас, навіть не в чудодійній геніальності вождів, а в чомусь іншому.

На мою думку, секрет полягає в тому, що певна особа свідомо, інтуїтивно чи поза своєю волею попадала у фокус історії — виходила на історичну арену своєї діяльності саме тоді, коли складались відповідні умови. Такими умовами в Німеччині був Версальський мир і його згубні для німців наслідки. Без Версаля не було б Гітлера й усіх тих страхіть, що завершились Другою світовою війною; без поразки Росії в Першій світовій війні, тої поразки, яка почала окреслюватись у перші ж місяці війни, Ленін і далі лишався б на еміграції, а Російська імперія не зазнала б тих разючих катаклізмів, Що випали далі на її долю.

Чому ж ні Петлюра, ні хто інший не попали у фокус історії й не Змогли вивести Україну в "народів вільних коло"?

І тут, кидаючи ретроспективний погляд у наше минуле, треба з сумом констатувати, що 1917 року ще не вистигли на Україні для "фокуса історії" потрібні умови. Можливість створити з України самостійну державу прийшла раніше, ніж ми до того були готові як нація.

Фінляндія ще до революції й війни мала автономію зі своїм сеймом і поліцією; вона була звільнена від рекрутського набору, через що її чоловіча частина людності не перемелювалася в армії жорнами русифікації. Фінська культура, мова, релігія й увесь побут були занадто відмінні, щоб фіннів можна було асимілювати; природні багатства Фінляндії були незначні — вона не була таким життєво важливим куснем Російської імперії, як Україна, і її питома вага для Росії була, власне, стратегічна, а не економічна. Усе це полегшувало Маннергеймові можливість попасти у фокус історичних подій.

Польща, хоч і була позбавлена за передреволюційних часів будь-якої автономії й мусила давати свою молодь до російської армії та викидати якийсь відсоток своєї інтелігенції на асиміляцію (Пржевальський, Ціолковський, Дзержинський та інші), але її відривав від Росії католицизм, що переплітався з національним прагненням й був великим гальмом для асиміляції поляків. Польські повстання 1831 й 1863 років хоч і зазнали поразки, але лишилися в пам’яті народній, тоді як на Україні, після повстання Мазепи та марних спроб батька й сина Орликів, які по Мазепі перебрали прапор боротьби за визволення України, була мертвотна тиша понад два століття. Український нарід поринав у сплячку, забуваючи навіть своє національне ім’я. По закінченні Першої світової війни Польща стала об’єктом французьких інтересів на сході Европи, де Франція, втративши свого міцного союзника в особі "единой неделимой" Росії, котра сама потребувала допомоги Антанти в своїй громадянській війні проти більшовиків, зосередила всю увагу на поляках, цих "французах сходу", як замидувано звали їх у Франції, і докладала всіх сил, щоб допомогти Польщі виконати місію санітарного буфера між Европою і радянською Росією. Пілсудському простилося, що він на початку Першої світової війни воював проти царської Росії на боці центральних держав, командуючи польським легіоном, тим більше, що німці за незалежну поведінку Пілсудського розформували його легіон, а самого Пілсудського ув’язнили. На керівника незалежної Польщі міг би вийти й хтось інший, наприклад, генерал Галлер, котрий на кінець світової війни сформував із польських емігрантів у США корпус, але за Пілсудським була слава організатора перших польських боївок під час революції 1905 року й того сміливого політика, що перший підніс меч за визволення Польщі, коли почалась Перша світова війна. Усе це і поставило Пілсудського у фокус історії відродження Польщі.

Ні Петлюра, ні хто з інших українських діячів не мав таких умов.

Український нарід, прокинувшись 1917 року від тривалого летаргійного сну, ще тільки перетворювався із сліпої етнічної маси в націю. Щоправда, цей процес відбувався прискореним темпом: українське робітництво вже висувало таких своїх проводарів, як арсенальський слюсар Коробенко або машиніст Київського залізничного вузла Сніжко; не можна було не помітити й таких передовиків національного руху серед селянства, як хлібороб і кустар з Биківні під Києвом Одинець та інших, що випливали на поверхню політичного життя в різних місцях України, однак пролетаріат у своїй масі був зросійщений, свідомими національно ставали лиш робітники цукрової промисловості та залізничники, а соціальні низи селянства були відвернуті від української державної ідеї гетьманською провокацією, коли від імені Української держави російські офіцери, повертаючи поміщиків у їхні маєтки, розстрілювали й шомполізували українських селян.

Замирити ці селянські низи з українством могла тільки радянська преса, котра, завдяки злиттю боротьбистів з більшовиками, почала виходити в 20-х роках українською мовою.

Рішучий курс на українізацію всієї освіти й культурного життя, який узяв нарком освіти УСРР Микола Скрипник, неабияк сприяв дерусифікації українських міст. Довго й заповзято довелось у 30-х роках сталінським карним органам попрацювати над викорчовуванням тих рясних пагінців, що проросли із зерен, які посіяв Скрипник, дарма що сам діяч, розчарувавшись у своїй ідеї гармонійного соціального й національного визволення України створенням УСРР, кінчив 1933 року життя самогубством…

1923 року впала остання цитадель селянського повстанського руху на Україні — Холодний яр, а з нею разом скінчились і силкування збройно вибороти Україні державну незалежність.

Отже, 1917 року, коли були об’єктивні можливості для створення своєї незалежної держави, ми не готові були зреалізувати їх, а в першій половині 20-х років, коли ми стали мати всі матеріальні й духовні передумови державності, таких можливостей уже не було…

Сучасний мій читач скаже: легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.

Хай дарує мені читач стильову кострубатість викладу думок — дбав за зміст, нехтуючи формою; хай не дивується повторам у тексті при наявності зайвих деталей — писалося це в занадто несприятливих умовах, коли не можна було надовго лишати написане в себе вдома, щоб небажані "відвідувачі", котрі мають службовий інтерес до всього написаного, не забрали і цей мій твір, не повертаючи його назад, як це вже траплялося в мене. А головне, поспішав закінчити свої спогади, поки ще живий і фізичні та розумові мої сили функціонують більш-менш нормально.

Отож, як казали римляни; feci quod potui, — зробив, що міг.

4

Початок спогадів, про що вже мовилося, подається з магнітофонного запису, який розшифрував і передав до публікації др. Олекса Горбач. Цей текст уперше побачив світ у ж. "Сучасність", ч. 12,1987 р. Ми передруковуємо зі збірника "Лицар неабсурдних ідей", що вийшов у "Бібліотеці журналу "Час" (1994 р.) за редакцією Лариси Залеської-Онишке-вич.

5

Обрізан чи обріз — рушниця з утятою цівкою, що давало змогу українським селянським повстанцям тих років носити її непомітною під одягом.

6

Бронштейн було справжнє прізвище Льва Троцького, тодішнього організатора й керівника збройних сил Радянської Росії. Л.Троцькии був з національності єврей, так само як і виходець із Румунії X.Раковський.

7

Світ таки вузький: через десять років я випадково зустрів у Києві "пана Заглобу" на вулиці й одразу впізнав через цю шрапнельну кульку під шкірою чола. Він працював тепер старшим коректором у зразковій друкарні.

8

Гласний — депутат міської думи з правом вирішального голосу.

9

Шахрай і Мазлах були члени більшовицької партії й першого радянського уряду України, так званої "ЦИКУКи". Як українців, їх не задовольняло практичне розв’язання українського національного питання протягом 1918–1919 років, про що вони полемізували з Леніним у своїй книжці "До хвилі". 1920 року більшовицька партія послала Шахрая у врангелівське підпілля, де його схопила білогвардійська контррозвідка й замордувала. Мазлах лишався в партії до сталінських "чисток", коли був ліквідований. Книжка "До хвилі" являє собою нині бібліографічний раритет і перебуває в секретних фондах спеціальних бібліотек. У 60-х роках українські націоналісти перевидали її в Канаді, про що мені оповідав канадський комуніст Петро Кравчук, який має й читав її, але, як видно з його дальшої діяльності, не зробив для себе належних висновків…

10

Польща сама знає шлях на Москву! (Польс.)

11

Пістоль, пістоль! (Польс.)

12

Навіщо вам пістоль? (Польс.)

13

Воювати? А з ким пан буде воювати? (Польс.)

14

То, пане, не військо, а бидло! (Польс.)

15

Пане, від Кракова до Києва буде Польща! Так, пане, було, так, пане, й буде! (Польс.)

16

3 Феліксом Гробіцьким я зустрівся через два роки в Охтирці, куди він приїхав, щоб разом із родиною та іншими польськими втікачами бути репатрійованим на батьківщину.