На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Дати б оцим потенціальним погромникам з червоними стрічками на грудях почитати "Про жидка Марчика, бідного кравчика", що написав Степан Васильченко на замовлення "антисеміта" Петлюри, — може б, трохи прояснішало в їхніх скаламучених головах!
Я й не помітив за розмовою, як вийшов із покоїв Роман і я залишився з таращанцями сам. Невдовзі через другі двері в світлицю ввійшов господар і за спиною червоноармійців ледь кивнув мені головою, даючи знак, що мене кличуть, а сам, тамуючи ворожість, заходився частувати гостей.
— Їжте ж яблучка, огірочки та, може б, іще трохи випили? — медовим удаваним голосом запрошував він, щоб одвернути їхню увагу й дати мені змогу вислизнути з хати.
При світлі пізнього місяця біля повітки радили раду Кущ, Мишинський і Роман.
— Та перестріляти їх, сучих синів, і не морочитись з ними далі! — гаряче пропонував, мало не криком, Мишинський, але так само гаряче, тільки тихіше, заперечував йому Роман і намагався довести безглуздя такого наміру:
— Їх уб’ете й стривожите всю околицю! Для чого? Кому це потрібно? А про хазяїна, в хаті якого вбито трьох червоноармійців, — ви подумали?..
— Ні, Пилипе, правда таки не на твоєму боці, — сказав після деякого роздуму Кущ. — Не можна хазяїна на слизьке ставити — він ще нам знадобиться. А ви — як думаєте? — звернувся Кущ до мене.
— Безперечно, не слід їх чіпати! До того ж вони — українці, — додав я ще один аргумент проти розправи з таращанцями, але Мишинського мої слова шпигонули мов шилом у бік:
— Та які вони українці? Перевертні, зрадники! Завтра їх пошлють развьорстку збирати, — обдеруть свого брата до останньої зернини!.. Та я проти всіх не піду: коли всі за те, щоб не чіпати цих падлюк, то й я не зачеплю їх.
На цьому й закінчилась ця таємна рада. Кущ і Мишинський пішли до хати, а мене й Романа повела хазяйська дівка, яку ми ще не бачили, на дальню садибу. Про всяк випадок…
Ранком наступного дня на хуторах не було ні таращанців, ні ще якихось військових — усі рушили на південь. Ми з Романом перечекали в нічев’ї ще день, а тоді Роман сказав Кущеві:
— Усе вже ніби втихомирилось — час і нам додому паняти.
— А може б, іще якийсь час побули з нами? — відповів Кущ, якому не хотілося руйнувати свій "штаб" і лишатися з не дуже кмітливим Мишинським. — Щось не лежить моя душа до червоних! Чую, що знову доведеться з ними цапатись…
Але наші ролі були вже остаточно зіграні, і ми не мали ніякої охоти переходити з водевілю на фарс, тому рішуче наполягли на Куща, щоб допоміг нам дістатись до Києва.
— Ну, як таке діло, то будемо питати, хто має їхати до Києва. Тепер люди повезуть туди всякий харч, бо ж наближається Різдво.
Звісно, ні Кущ, ні Мишинський не пішли по хуторах дізнаватись, а послали господаря й його старшу дівку.
Через день кілька хуторян налагодились їхати до Києва. По нас з Романом вони заїхали охоче, бо, хоч і тиша настала, але в такий ворохобний час веселіше й безпечніше їхати більшим гуртом.
Кущ і Мишинський розчулено попрощалися з нами, як з бойовими побратимами, дарма що нам не довелось узяти з ними участь у якійсь збройній сутичці, ані навіть, хоч краєм ока, побачити їхнє швидкомобільне військо — "банду". Тричі поцілувалися з кожним із нас, поляскали долонями по наших спинах, а господар подав Романові чималий клунок усяких наїдків на дорогу.
День був морозний і соняшний, коли ми вмостилися з Романом на задніх санях і в бадьорому настрої рушили в соняшну далечінь нашого майбутнього. Застояні коні легко несли навантажені сани по наїждженій дорозі, і плавний рух уперед до невідомої мети заколисував наші думки й тривоги.
З бічних доріг викочувались на широкий Васильківський шлях ще нові селянські сани, і незабаром попереду й позаду нас утворилась велика валка.
Десь пополудні, коли сонце стало повертати на захід і в повітрі чулося, як помалу дужчає мороз, валка під’їхала до великого села. Але що це? Із села шляхом виступає відділ кінноти. Попереду їде вершник з прапором. Відціля не видно, який то прапор — червоний, триколірний чи навіть наш — прапор неба й пшениці, але мені з Романом не слід тепер здибатися з військом під будь-яким прапором. Хоч ми перейшли тепер остаточно на цивільний стан, та наші військові шинелі можуть привертати до нас небезпечну увагу.
Ми попросили хуторянина почекати нас за селом, нишком вилізли із саней і згинці, ховаючись за кіньми валки, метнулись до сільського кладовища, що починалось край дороги. Ступаючи по коліна в снігу, ми зайшли в дальній кут кладовища, відкіля нас не видно було з дороги, прилягли між могилками й зарились для безпеки в сніг. Крізь голий кущ шипшини ми бачили, як проїхав відділ кінноти, приналежність якої ми визначили не тільки з червоного прапора, котрий у безвітряному повітрі мляво звисав з ратища, а й з різноманітного вбрання вершників — хто в кожушку й шапці, хто в шинелі й кашкеті. За кіннотою йшла піхота — чи не цілий полк, і, нарешті, артилерійська батарея. За таким великим загоном у селі міг лишатись обоз та всякі підсобні частини, тож на всякий випадок нам ліпше не потикатись у село.
Хоч мороз був і не такий уже дошкульний, але, бувши в нерухомому стані досить тривалий час, я захолонув у своїй благенькій шинельці й почав цокотіти зубами. Навіть коли на шляху не видно було вже військових і я з Романом кинулись задами оббігати село, мені ще довго було мерзлякувато.
Хуторянин таки додержав слова й, виїхавши з валки на узбіччя, чекав на нас. Ледве переводячи дух, ми впали в сани, і нетерплячі конячки жваво побігли наздоганяти валку. Хурщик хуторянин з делікатності не спитав нас, чому ми уникнули зустрічатись з червоними: звісна річ, тепер кожний когось боїться… Та мені було не до роздумів над природженою делікатністю нашого селянства: замість остуди мене кинуло в жар. Уста взялися смагою, а в горлі аж пече від спраги. Так пече, що я перехняблююсь набік, хапаю з саней брудний сніг на дорозі й раз у раз ковтаю. У тілі розливається млість — скоріше б кудись доїхати й спочити! Навіть якщо спочити у вічному сні — байдуже, аби лиш не мучила спрага й не долала більше страшна втома…
Невже це пізно наздогнав мене тиф, спровокований перемерзанням на сільському кладовищі? — думав я, відчуваючи, як усе навколо мене віддаляється на другий план, а стає увіч двобій із смертю. Мов крізь серпанок, бачив я казково засніжене гілля Голосіївського лісу під Києвом, далі міщанські будинки Деміївки й маленький двір, куди наш хуторянин заїздив, мабуть, уже не раз, і теплу хату якогось київського міщанина з тої породи, що їх звуть тепер спекулянтами, без посередництва яких київські мешканці повмирали б з голоду. Міщанин радісно допомагав хуторянинові переносити лантухи й кошики до приміщення, а огрядна господиня присвічувала їм у сінях гасівкою, бо зайшла вже ніч.
Господар заходився частувати нас чаєм, але я відмовився, бо й без того мене пекло всередині, лиш коли-не-коли просив холодної води, намагаючись триматись так, щоб ніхто не помітив моєї недуги. Тримайся, Борисе, адже ти вже в Києві! — казав я сам собі. — Тільки перебути якось цю останню ніч, а там, завтра, ти дочвалаєш до своєї колишньої квартири в Соколовських на Фундуклеївській вулиці й будеш як удома. Тримайся ж!
До лікарні ім. Жовтневої революції
Наступного дня, коли за вікном засірів пізній грудневий ранок, я й Роман, не чекаючи сніданку, до якого почекати нас запрошували хуторянин і господарі, подякували за ночівлю й подались до центру міста.
Йти було дуже далеко, але тільки на свої ноги можна було покладатись, бо візники, скоро повернулась радянська влада, зникли з вулиць, щоб не возити на дарівщину озброєних людей, а трамваї стояли примерзлі до рейок, бо бракувало електроенергії навіть на освітлення київських вулиць. Але ноги мої були безсилі, і я ледве чвалав, спираючись на стурбованого моєю недугою Романа. Скільки часу тривало це черепашаче пересування з київської околиці до центру — важко сказати, бо чимраз більше мене долала страшна кволість, і я ледве почувався на силах іти далі.
Та ось і ріг Великої Володимирської й Фундуклеївської вулиць. Тут має бути кінець нашим спільним мандрам по шляхах і роздоріжжях, бо Романові — праворуч, кудись на Пушкінську, а може, й далі; мені ж — ліворуч, повз оперу й будинок Укрцентрагу, мало не в самий кінець Фундуклеївської.
— А може, довести вас до вашої квартири? — запропонував Роман, але я відмовився: дяка Романові, що дотягнув мене з Деміївки сюди, а тут я й сам додибаю якось. Ми спинились, подивились востаннє один одному в вічі й гаряче потиснули руки. Ступивши кілька кроків, я обернувся назад, щоб іще раз глянути на свого довгого супутника; Роман теж став і здалека дивився на мене. Усміхнувся, помахав долонею і зник. Зник назавжди в моєму житті.
У середині 20-х років я зустрінуся випадково на київській вулиці зі своїм колишнім полковим державним інспектором Годиною, котрий приїхав ненадовго до Києва у вишиваній сорочці й фетровому капелюсі, як годиться провінційному шкільному вчителеві. Він почуватиме себе ніяково, не бувши певен, що я не "продам" його… Упізнаю й дивізійного інспектора Зубкова, отого "пана Заглобу", з шрапнельною кулею під шкірою чола, яку він так і не добрав часу вийняти за допомогою маленького хірургічного втручання, бо працюватиме старшим коректором у друкарні. Упізнаний, він спочатку наполохається, а потім, переконавшись, що від мене нема чого сподіватись лихого, заприятелює зі мною, дивуючись, як фортуна часом зводить людей за кардинально інших обставин…
Тільки Романа я більше ніколи не зустрів у житті. Може, саме тому й забув я його прізвище, дарма що стільки ми пережили вдвох гіркоти, розпачу й безнадійності…
Я пройшов кілька кроків і знову спинився передихнути. Ліворуч була вітрина колишньої книгарні "Вернигора". Там і тепер були виставлені якісь книжки, серед яких мені впала в очі невеликого формату густо-червона обкладинка. За інерцією я прочитав: "Е. Сінклер. Залізна п’ята. Переклад Є. Касяненка". Значить, таки видають літературу українською мовою, — теж за інерцією подумав я мельки, бо мою свідомість заповнювало одне коротке слово тиф. Тепер я вже не мав сумніву в ньому. Пошесть, хоч і запізно, схопила й мене.
