На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Мишинського не було при тій події, і він зацілів, бо в його анкеті хтось із більшовицьких місцевих керівників написав: "разложившийся элемент"…
А тим часом Кущ преспокійно спав, стомлений тяжкою дорогою і нервовим напруженням.
Рано-вранці ми прокинулись від несамовитого гавкання у дворі хазяйського пса й рипання дверей. Це прийшов пішки аж з хуторів той господар, у якого ми днювали вчора. Ще не од дихавшись з дороги й жваво жестикулюючи, він розповідав:
— Ото як ви поїхали, я й думаю собі: ну добре ж, як дадуть сімдесят шомполів — видержу! Ну, а як розстріляють… — дядько розвів сумовито руками, мовляв, тоді невдержка буде. — Щоб подалі від гріха, пішли ми з сином до дальніх хуторян, а тут і вони підоспіли. Так-таки на трьох санях, як і переказували мені з Узина.
Присідаючи й комічно кривляючись, хуторянин намагався цілком відтворити сцену денікінського обшуку, коли солдати з виставленими наперед багнетами на рушницях обережно ступили до хати й гаркнули піднести руки вгору; як жінка, що залишилась сама в хаті, перелякано підняла руки з рогачем, аж відсахнувся вбік крайній солдат, думаючи, що жінка хоче його вдарити; як шурхали багнетами під полом і на печі; як заглядали у дворі в клуню, повітку й навіть саж, а повернувшись до хати, сказали: "А все ж таки вони тут були!" — й прискіпались до жінки: "Кажи правду, хто тут був?" А жінка їм своєї співає: "Кажу ж, що були, а хто такі й куди поїхали — хіба мені те знати?"
— Отак, спіймавши облизня в моїй хаті, вони заглянули ще й до інших хат, а до крайньої, що стояла зовсім осторонь, де я був із сином, і не дійшли. Та хоч би й дійшли, — у нас тут усі хуторяни свої люди, не викажуть.
Господар вийшов із світлиці й одразу повернувся назад:
— Ходімо, добрі гостоньки, поснідаємо, бо час уже, — і повів нас у другу половину хати, де на столі вже стояло печене й варене.
Наливаючи самогон у такі ж синюваті чарки, з яких ми вчора пили в худорлявого хуторянина, котрий теж присів із нами до столу, господар промовив:
— Воно хоч і Пилипівка нині, та Бог простить, якщо трохи поскоромимось. Будьмо!
Хильнувши одну, другу й третю, господар журно проказав:
— Тепер і життя таке пішло, що сьогодні п’єш тую горілку, а завтра, гляди, хтось інший її питиме на твоїх поминках!..
— Воно правда, — ствердив дядько з далеких хуторів, — невдержка в житті скрізь. От хоч би й учора: сидимо й п’ємо собі спокійно, і думки нема, що якесь стерво вже справило з Узина чортів по наші душі… Отож, як перестали собаки гавкати, повернувся я додому, послухав, що розказала жінка, та й думаю: воно добре було б після того шарварку лягти на боковеньку та поспати, тільки ж душа буде неспокійна, поки не доведу діла до кінця, — і простягнув вказівного пальця до Куща. — Вас же треба повідомити, що в нас було, як ви поїхали. Випив холодної води, насунув на брови шапку та й чкурнув сірди, до Микити.
Я дивився, як уминає після чарки далекий хуторянин млинці, такі ж самі, як пекла вчора його жінка, й дивувався: яким нюхом дізнався цей верткий дядько, що Кущ спиниться саме тут, а не десь-інде? І що це за нюх — національний чи соціальний? Та, безперечно ж, соціальний, класовий! Хоч цей дядько обходиться, видимо, без наймитів і, як свідчить його худа статура, гибіє над землею сам з родиною, щоб більше розжитись, але накладатиме він не з наймитами нашого теперішнього господаря, а з ним самим. Ненажерливість, бажання багатіти далі й далі, дарма що всього є в достатку, це не є специфічна риса селянства, як думав я тоді, а така ж негативна властивість багатьох людей, що переступає через епохи, класову приналежність і державно-соціальні лади. Чи не є такі люди, як я, в котрих нема й не буде ні за яких обставин "ні кола, ні двора", винятки, мало не виродки серед загального потягу до нагромадження, накопичення, збільшення? А втім, хто зна, що з мене вийшло б, якби мені не довелось багато літ тішитись із шматка черствого хліба…
Але сьогодні в гостинній хаті Кущевого приятеля, заможного хазяїна, було багато хліба й до хліба, і я з Романом, завдяки Кущевій популярності, міг заживати його вдосталь, і моя голова, затуманена самогоном, не думала про завтра, мов у тих птахів, що "не сіють, не жнуть і не збирають у житниці"… Тільки Мишинський став набридати своєю улюбленою піснею, яку й тут, на дозвіллі, йому ніщо й ніхто не заважав доспівувати до кінця, тому я раз у раз чув його, співане до себе й для себе:
Ти, дівчино, ти щаслива:
Батько-мати в тебе є,
Рід великий, хата гарна,
А що в хаті — все своє…
У такому бездум’ї ми не потикали носа з двору, огородженого високим парканом, лиш Кущ виряджав інколи господаря дізнатись, Що діється навкруги. Але на хуторах і на ближчих шляхах було тихо, мов причаїлось усе.
Так минуло два дні. На третій увечері господар зайшов до хати й сердито процідив крізь зуби:
— Наїхали вже…
— Вони? — тривожно спитала пошепки жінка.
— А то ж який ще чорт! З червоними стрічками на грудях, і все пасуть очима, де б що поцупити…
Ні, таки, мабуть, дуже надопекли червоні нашому господареві, бо білі видавались йому куди пристойнішими за тих голодранців, що "пасуть очима". Не інакше, як і Куща він переховував за денікінщини лише з пошани до торішніх Кущевих операцій проти "бузувірської влади".
— Ходять по хатах, зайдуть, мабуть, і до нас. Застели стола в світлиці, щоб можна було відтіля, як що до чого, надвір непомітно вийти, та самогону постав — залити чортам пельку. Тільки не перваку! — суворо наказав він жінці й важко зітхнув: — Знову почнуться реквізиції та конхвіскації з усякими развьорстками! І коли воно все це мине, щоб можна було по-людському жити? — запитливо перевів він очі на Куща, але той не встиг відповісти, бо у дворі загавкав пес, і господар мусив піти зустрічати непроханих гостей.
Ми, цебто увесь Кущів "штаб", сиділи, як ніде нічого, за столом і удавали, що вечеряємо.
До світлиці увійшло троє озброєних людей з червоними стрічками на грудях.
Побачивши незнайомих людей, хоч і без зброї, але явно військового типу, вони завагались, та тут озвався до них Мишинський:
— Чого ж ви? Сідайте до столу, якщо прийшли з добром!
Червоноармійці нерішуче підійшли ближче, але Мишинський не дав їм оговтатись:
— А гвинтівки й шаблюки чого тягнете до столу — вони ж їсти не просять? А ми, як бачите, з голими руками, — присоромив Мишинський і категорично наказав: — Поставте зброю в куток і сідайте до столу, як годиться.
Зніяковілі червоноармійці постягали свою амуніцію й, поглядаючи один на одного, тихенько поставили її в куток біля дверей.
— Отак би й одразу! — схвалив Мишинський і додав як господар:
— Ми люди такі — хто до нас іде з добром, до того й ми добрі. Пригощайтесь!
Червоноармійці посідали проти нас, ніяк не можучи добрати: хто тут господарює — чи той гладкий дядько, що пустив їх у двір, чи цей кремезний чолов’яга, що заправляє тут за столом зовсім по-хазяйсь-кому.
Тим часом Мишинський увійшов у роль господаря і поналивав гостям повні склянки, тоді як собі й нам тільки хлюпнув у синюваті чаркії, — А то чого ж — нам великі порції, а собі такі маленькі? — насторожено спитав середній червоноармієць, мабуть, старший між ними, але Мишинський заспокоїв його:
— А ви хіба людського звичаю не знаєте: гостям більше й найсмачніше?
Червоноармійці безтурботно хильнули по першій і по другій, а Мишинський, не даючи їм гаразд закусити, наглив пити далі.
— Так хто ж ви такі будете? — спитав Мишинський, бачачи, що червоноармійці починають чманіти.
— Ми — красноармейці, — відповів за всіх той же середній, а Кущ не втримався, щоб пошепки не покепкувати:
— Красноіндейці!
Здається, ніхто з червоноармійців не почув Кущевого глузування, бо мирно взялись за сало, користуючись тим, що Мишинський нарешті зробив невеликий антракт між склянками.
— А відкіля ж ви будете самі?
— Ми — з Таращанщини.
— Це відтіля, де кажуть: "У нашій Таращі люди найкращі"? — спитав, посміхаючись, Мишинський, і середній червоноармієць лагідно покивав головою:
— Та кажуть і таке…
— Значить, виходить, як таращанці, то начебто — українці?
— Та вроді того, — невиразно відповів гість, але Мишинському така відповідь не сподобалась:
— Українці, а служите жидам і кацапам! — докірливо закинув Мишинський, на що червоноармієць спокійно відповів:
— Ми служимо народу, а жидів ми й самі недолюблюємо.
— А хто ж вами командує, як не жид Лев Троцький, або по-насто-ящему Лейба Бронштейн?
Середній червоноармієць, який узявся відмагатись від усяких наших запитань, тоді як інші два тільки мовчанкою підтримували свого старшого, уникнув цього дражливого питання й незворушно казав далі:
— Ми й самі, як були в Києві торік, хотіли трохи поколошкати там жидів, ну тільки ж Щорс не дав нам…
— А хіба ваш "батько" Боженко дав би? — спитав Кущ.
Червоноармієць зітхнув:
— Батько думав, як і ми: хоч би як жид не прибіднювався, а — потруси його добре, і повсіда знайдеш у нього золото.
— А від чого ж помер ваш Боженко? — знову напосівся Кущ, вважаючи, що Мишинський не вміє дипломатично розмовляти.
— Казали нам, буцім петлюрівська медична сестра отруїла його…
— Брехня! Перебрав оцього зілля, — одрубав "дипломатично" Кущ, показуючи пальцем на сулію самогону.
— Може, й брехня, — погодився червоноармієць, якому, з усього було видно, не хотілося встрявати з нами в гостру дискусію, хоч він, мабуть, уже догадувався, куди хилять його опоненти. — Хто тепер не бреше? Усі брешуть — хто більше, хто менше, — закінчив він примирливо, але Кущ уже не чув його, бо встав з-за столу й вийшов з хати. За ним подався й Мишинський.
— А ви ж хто будете? — нарешті зважився спитати червоноармієць, не боячись уже порушити правила чемності.
— Ми проїжджі, не тутешні, — відповів невиразно Роман, але й така відповідь задовольнила червоноармійця:
— Тепер так розворушився народ, що йому не сидиться на місці: їдуть і ідуть кудись…
— Їсти ж треба! А в городі чортма, — порушив мовчанку і я, щоб не видаватись таращанцям підозрілим, і поволі перейшов у розмову. Мене цікавив явний антисемітський настрій цих вояків, з якими армія УНР, котру євреї звинувачували в антисемітизмі, мала запеклі бої навесні й улітку цього року. Кепсько ж налагоджена у вас, товаришу Троцький, політпросвітня робота! — саркастично подумав я.
