На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис

Сніг дужчав, і Кущ був задоволений:

— Замітає колії від коліс нашого воза! Ніякий чорт не винюхає, куди ми поїхали.

Я з тугою подумав, що кінчилось наше безжурне існування, й ми з Романом знову переходимо на становище польованих звірів.

Та ось і хутори. Крізь густий сніг замаячіли окремі садиби з добротними хатами, високими клунями й гінкими журавлями біля криниць та лютими псами, що здалека привітали нас несамовитим гавкотом. Це були колишні столипінські "одруби", де розжились на степовому просторі міцні, запопадливі селяни, Кущеві приятелі. Тут у кожній хаті для Куща, кажучи словами Крилова, "был готов и стол, "дом".

— До Кіндрата заїдемо? — порадився Кущ з Мишинським.

— Та можна й до Кіндрата, а там видно буде.

Нас зустрів у третьому подвір’ї худорлявий дядько, що вийшов із хати на скажене гавкання свого ланцюгового пса подивитись, кого це принесло до нього в таку несприятливу для поїздок погоду.

— Заходьте, заходьте, дорогі гості! Просю! — приязно промовив він, упізнавши Куща й Мишинського. Видати, Кущ не раз гостював тут.

У хаті господар заметушився, не знаючи, де посадити нас найкраще й чим пригостити.

— Жінко! Готуй смаження та печи млинці — бачиш, які дорогі гості завітали до нас…

Передчасно постаріла господиня взялась жваво поратись біля припічка, господар приніс цілу сулію жовтуватого самогону й солоних огірків та мочених яблук, припасених, мабуть, на якусь урочисту нагоду, нарізав великими куснями хліб, дістав з полиці синюваті місткі чарки й нарешті, оглянувши, чи всього на столі в достатку, присів до столу сам.

Почалось із звичайних запитувань — що чувати нового? чи є в Узині сіль і гас?

— Денікінці тікають, ось-ось і в Узині їх буде повнісінько, — відповів Кущ, закусюючи огірком першу чарку.

— Тікають? — перепитав господар. — А ми це з жінкою й потерпаємо, щоб не залигали нашого хлопця в солдати в Узині — пішов ранком туди по гас. Кіньми він швидко б звинувся, та тільки ж боязко за коней: гляди, заберуть у дорозі й спасибі не скажуть. А що в світі чути ще?

— В Узині відозви з’явились: пишуть якісь нескорені українці, що скоро прийдуть сюди.

— А яка ж у них програма? — трохи насторожився дядько.

— Та, якщо називають себе українцями, то, мабуть, і програма в них підходяща, — не впустив нагоди Кущ трохи поагітувати господаря.

— Дай Боже! — зітхнув полегшено господар. — А то, як кажуть, до нашого берега що не припливе: якщо не… — господар утримався при столі вимовляти негоже слово, — то тріска, а ми раді тепер і з тріски, аби чого гіршого не принесла лиха година.

Наївшись млинців, Мишинський, після кількох чарок гіркуватого самогону, пройшовся по хаті й, як удома, заспівав своєї улюбленої пісні:

Даром, дівко, квіти сієш —

Вони тобі не зійдуть,

Даром батька-неньку просиш,

Бо за мене не дадуть…

За вікном мете сніг, а в хаті тепло, затишно, в голові крізь серпанок сп’яніння не проривається жодної тривожної думки, навіть Мишинському пощастило до кінця проспівати свою пісню, і я наостанку почув її несподіване завершення, що мало в’язалося з попереднім змістом:

А тепер в нас верховодять

Скрізь московськії пани,

Із нас шкури поздирали

Та й пошили жупани.

Не знаю, чи це була імпровізація самого Мишинського, чи хтось із палких патріотів пристебнув такий кінець, а може, й, справді, наші прадіди за козацьких часів дивились на події яснішими, ніж ми, очима.

— Може, прилягли б трохи відпочити? — дбайливо спитав господар, але ми відмовились лягати, лиш посхиляли голови на стіл і почали куняти.

У хаті стало тихо, бо господарі ходили навшпиньки, а якщо й перемовлялись між собою, то пошепки. Мене поволі долав сон, але ще довго мені здавалось, ніби я чую, як співає Мишинський:

А я — бідний сиротина,

Степ широкий — то ж мій сват,

Шабля, люлька — вся родина,

Сивий коник — то ж мій брат…

За час перебування в своїй новій ролі якогось "політпросвіту" Кущевого штабу мені врізалися в пам’ять не тільки слова, а й мотив цієї пісні, і вона весь час звучала в моїй голові. "Бідний сиротина", сніг надворі, гостинні, приязні господарі теплої хати, яких я, напевне, більше ніколи не побачу в житті… І куди тебе носить, Борисе, а головне, — куди ще занесе?.. — питав я самого себе, відчуваючи, що мене, мов безвільну тріску після катастрофи, несе кудись на гребені скаламучених хвиль сліпа фортуна.

Хтозна, скільки ми спали в незручних позах, схиливши голови на покладені на стіл руки, але прокинулись усі враз, коли різко рипнули. двері й у хату вскочив хазяйський син-парубок.

— Тату! Мене погнали додому Бондарі, щоб я сказав вам: хтось із цукроварні направив до нас аж троє санок з денікінцями, буцім петлюрівців їдуть ловити…

— Мишинський! — коротко наказав Кущ, і Мишинський стрімголов вискочив надвір запрягати коні.

— А гас? — не втерпіла спитати парубка мати.

— Який там гас, коли Бондарі дали мені коня, і я наохляп кинувся додому! Це ж не шутейне діло — аж троє санок!.. Завтра візьму гас, я в Бондарів і пляшки лишив…

Ми нашвидку вбралися в шинелі, Роман витягнув нагана, я взяв у руки штуцера й спустив запобіжника, а господар радив Кущеві, що кінчав застібати кожушка:

— Воно добре було б проскочити вам до верби, а там завернути на дорогу вправо, та тільки ж чи встигнете?..

— Ні, ми одразу ріллею. А ви ж як?

— Я і в сусідів пересиджу, а в жінки що питати! Скаже: були якісь і поїхали, а що вони за люди й куди саме подались — не знаю, не відаю…

Ми похапцем скочили на воза, де Мишинський витягнув уже Льюїса й тримав віжки, я вмостився за ним, а з другого боку Кущ приліг біля ручного кулемета на задку воза, і за ним, як неприкаяний, сидів Роман з наганом у руці.

Відпочилі коні винесли воза на шлях і одразу ж завернули праворуч на ріллю. Сніг уже давно не сипався, з-за хмари викотився місяць уповні і освітив зеленавим світлом засніжені степові простори.

— Знаєш — куди? До Микити. Тільки зараз жени просто в степ, Щоб подалі від цих хуторів, — кинув до Мишинського Кущ, і той ніби аж образився:

— Та не інакше ж, як до Микити. Не первина!

Коні бігли добре, але пряли вухами, мабуть, дивуючись, чого це їх погнали по такій незручній дорозі. Рілля, хоч і присипана снігом, була вибоїста, і коні раз у раз оступалися ногами на її замерзлих брилах. Віз перехняблювався то в один, то в другий бік, і я мусив часто хапатись за полудрабок, щоб не випасти геть. Мені, як кажуть, аж печінки поодбивало, поки Кущ не сказав Мишинському:

— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.

Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг

Кущ, як аматорів, грати невластиві вже нам ролі? Але що вдієш: на чиєму возі ідеш — того й пісню співай!

Я вже не почував ні свого натрудженого нутра, ні затерплих ніг, коли ми, зробивши гака верст з тридцять, виїхали на якийсь путівець, що привів нас до гаю, серед якого, на мій подив, виявилось кілька хуторів.

Повновидий місяць уже котився до заходу — було, мабуть, десь попівночі, коли ми опинились біля високих замкнутих дубових воріт і Кущ загрюкав кулаками у хвіртку. У дворі аж заходився від гавкоту розгніваний здоровенний псяра, і йому на відповідь завалували собаки аж на дальніх садибах.

— Чи той Микита вмер там, чи що? — сердито промовив Кущ, якому вже вривався терпець і боліли кулаки від марного стукання в хвіртку.

Нарешті почулось, як хтось сходить у дворі з ганку й обережно підступає до хвіртки.

— Хто там? — невдоволений, трохи охриплий зі сну голос.

— Та хто ж, як не Кущ, у таку пору.

— А-а-а… Чекайте-но, прив’яжу пса.

Широко розчинились ворота, і Мишинський увів у двір коні.

— У вас нікого? — притишено спитав Кущ.

— Бог милував.

З прочинених направо дверей хтось стурбовано виглянув і зник, а господар, кремезний, статечний чолов’яга, повів нас ліворуч у світлицю.

— Їсти будете?

— Та ні, нам не до їжі після того, як верстов із тридцять одмахали до вас манівцями, тільки спати хочеться, — відповів Кущ, скидаючи кожушка й почуваючи себе тут як удома, тоді як Мишинський поважно поклав на стіл свою гранату-булаву.

— А вчора чи позавчора був хто?

— Учора зрання троє кінних зайшло. Випили молока, взяли хліба й поїхали до Узина.

— Скільки звідси до Узина? — спитав я Мишинського.

— Верст двадцять, а то й двадцять три буде.

— Невже це вже їхній ар’єргард? — сам до себе проказав Кущ. — Швидко ж відступають, хоч і намірились в Узині нас упіймати!..

— Позавчора їх багато до Узина йшло: піхота, кінні, артилерія, — додав господар, а Кущ, думаючи далі про щось своє, промовив:

— Найлютіший звір — поранений… І хто ж то їх направив на хутори? То треба буде, Мишинський, розпитати, щоб було знати, кому дякувати.

— Безнепремінно! — кивнув головою Мишинський, вішаючи на кілка свою чумарку.

— Де ж вам застелити, щоб добре поспали здорожені? — почухав потилицю господар, якому, видимо, не доводилось укладати на ночівлю цілий штаб Куща.

— Стеліть долі, байдуже! — відповів Кущ, задоволений з тепла й затишку в хаті.

Поки господар вносив солому, рядна й подушки, я оглянув при світлі невеликої гасової лампочки світлицю. Усе як і має бути в заможного хазяїна на "одрубах": у кутку образи, накриті вишиваним рушником і з боків прикрашені паперовими квітами, купленими десь в Узині на ярмарку, на стінах фотографії, серед яких упадає в очі більшенька — з господарем у солдатському мундирі, коли той служив на "діствительній", і навіть великий портрет Іоана Кронштадтського У фіолетовій рясі з золотим хрестом висів на чільному місці стіни, залишившись, чи то за інерцією, чи зважаючи на кольорову красу олеографії, ще з тих часів, коли остання російська цариця-містичка наблизила цього протоієрея до царського двору. Лиш спинка одривного календаря з чорним силуетом козака на тлі жовто-блакитного прапора, прибита біля дверей, свідчила, що й сюди, в цю застиглу в Дореволюційних часах господу, пробився промінчик нових днів. Така була друга "нора" невловимого Куща, де він безпечно переховувався за більшовиків і за денікінців. Та всьому надходить кінець. Забігаючи наперед, скажу, що через півроку я випадково зустрівся в Києві з Мишинським, котрий приїхав сюди спродатись і скупитись, і той повідомив, що через три місяці після того, як нас мало не застукали на хуторі денікінці, більшовики наскочили в цій же хаті на Куща і, після короткої стрілянини, вбили.