На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Більшість селян попервах вбачала в цьому проголошенні хитрі підступи "большаків", і селян треба було ще якийсь час переконувати словом і ділом. Отут-то й придався Волох, якого брав з собою "всеукраїнський староста" Г. Петровський, роз’їжджаючи по українських селах, щоб прихилити селян у радянський бік. Виступаючи на всяких селянських зборах та сходах, Волох, стукаючи себе кулаком у груди, виголошував: "Я сам три роки бився зі зброєю в руках проти радянської влади, поки не переконався, що це єдина правильна влада на Україні!" Така наочна агітація мала свій позитивний вплив, і десь років зо два Волох їздив із Г. Петровським і стукав себе кулаком у груди, поки не видихся й не стало потреби агітувати селян таким способом, бо село побачило реально всі переваги НЕПу над "воєнним комунізмом" і, засукавши рукави, стало завзято працювати в сільському господарстві, постачаючи зголоднілому місту борошно, м’ясо, яйця тощо.
Колишній гайдамацький полковник виконав, як той мавр, своє діло й міг піти, але — нікуди інше, як за грати тюрбуду ГПУ, де його незабаром і розстріляно без усякої судової мороки, а тишком-нишком…
Тепер повертаюсь до своєї основної теми.
З вояками рейду ми вийшли з Волині й видовженою колоною сунули через північно-східне Поділля. Це була, власне, вже денікінська територія, але тут стояли галичани — рештки УГА, які, рятуючись від цілковитого вигублення через тиф, з’єднались із денікінською армією з умовою, що їх не будуть використовувати проти наддніпрянської армії Петлюри. Галичани мовчки перепустили нас, і ось між станціями Голендри й Калинівка на півночі від Вінниці ми перетинаємо залізницю.
Ар’єргард рейду пройшов зовсім близько від Голендр. Неподалеку станції на запасній колії видно два товарні вагони, біля яких стояв денікінський вартовий у темно-зеленій англійській шинелі. Кілька козаків кинулись туди розвідати, а вартовий, побачивши наближення якихось непевних людей, вистрілив угору — й навтьоки до станції, де, мабуть, була якась денікінська залога.
Козаки-розвідники розчинили мерщій вагони й ахнули: в одному було повнісінько бузкового кольору теплої білизни закордонного походження, в другому — важкі англійські військові патинки з цвяхованими підошвами.
Схопивши на оберемок білизну й патинки — хто скільки міг, козаки поквапно метнулись наздоганяти своїх, щоб не привертати ворожої уваги до ар’єргарду рейдового загону. Тільки коли зникли позаду станційні вогники, вони спинились передихнути й стали ділити здобич.
— Дивись, що їм підкидає проклята Антанта! — прошепотів хтось у захваті. — Не те що нам, голодранцям, — ніхто нічого…
— І це ж тільки на якійсь задрипаній станції ми наскочили на таке добро, а що діється в Одесі, куди безперестанку везуть англійські та французькі кораблі зброю й усякий припас для денікінців!.. — сумно проказав у темряві, певно, якийсь старшина, учасник рейду.
Справді, арміям Денікіна й Пілсудського Антанта надавала все потрібне, що лишилось у неї в коморах після перемоги над німцями; більшовики мали запаси від старої російської армії та підприємства в Центральній Росії, що могли виготовляти зброю й одяг для фронту; ми ж, армія УНР, не мали нічого. Єдина Румунія, мов спекулянт, вимінювала нам за цукор снаряди й набої, що залишились у неї з російських баз після закінчення Першої світової війни. А пишуть же інколи тепер у радянських виданнях, ніби Антанта "озброювала тоді Петлюру й надавала йому всіляку допомогу"!.. Історію, на свою уподобу, пишуть звичайно переможці, а не переможені. Якби не ці матеріяльні причини й недолугість української дипломатії тих часів, що змусила нас битись на трьох фронтах, хтозна, чи довелось би нам опинитись у трикутнику смерті, з якого нарешті я й Роман та рейдовики вийшли на широкі простори Київщини. Волинь і Поділля, після того, як ми проскочили через залізницю Жмеринка-Козятин, лишились позаду.
Несподівані зустрічі
Отак без жодної збройної сутички, якщо не рахувати пострілу вгору денікінського вартового в Голендрах, рейд дійшов до містечка Погребища на Київщині, бо денікінські залоги зосереджувались на залізничних станціях та по містах, а на містечка й села в них не вистачало війська: його треба було кидати на приборкання повстань, що виникали то тут, то там, та й на фронті денікінській армії було непереливки.
Містечкова та сільська влада, яку настановили денікінці з куркулів та всяких колишніх панських посіпак, прочувши, що наближаються чи то "петлюрівці", чи то якась більшовицького духу ватага, розбігалася врозтіч.
Командування рейду вирішило дати козакам відпочинок на цілу добу в Погребищах, бо далі, мабуть, не минути боїв із ворогом.
Час було й мені з Романом відриватись від рейду й самотужки пробиватись до Києва — нашої кінцевої мети. Треба було припасти на дальшу самостійну дорогу харчів, і ми подались на великий базар у центрі містечка. Ми вже купили хліба, сала, круто зварених яєць, напились молока й пішли з базару, раз у раз проходячи повз козаків і старшин, котрі швендяли тут, також припасаючи й собі харчі для дальшого походу. На самому кінці базарного майдану я раптом зустрівся з колишнім полковником 15-го Шевченківського полку Панченком, про якого вже встиг і забути.
Панченко враз упізнав мене й командирським голосом почав на мене гримати:
— А ви чого це ще й досі не приєднались до мого куреня, в який перетворився наш полк? Негайно до куреня, інакше я накажу всипати вам двадцять п’ять шомполів!
Не знаю, що сталось зі мною, але обурення, гнів і огида так пройняли мене всього, що то ніби не я, а мій подвійник голосно відповів Панченкові:
— З того часу, як ви в нічному бою під Оратовом після перших пострілів помчали на коні назад, щоб отаборитись у вінницьких рестораціях, ви мені не полковник і я вам не козак! Я більше не буду йти з вами у бій-за якесь місто, щоб ви далі могли пропивати там у рестораціях Україну! Добувайте його самі, без мене, пане Панченку!..
Панченко аж рота роззявив: такої зухвалості від колишнього дисциплінованого козака, а потім інструктора-інформатора він ніяк не сподівався, йому навіть наснитись не могло, що станеться щось подібне. Коли він трохи прийшов до тями, права рука його потяглась до кобури, але й я зняв з плеча свою рушницю, заряджену на чотири набої, до того ж біля мене стояв Роман з явно неспівчутливим до Панченка виразом обличчя. Може, саме це спричинилось до того, що Панченко круто повернувся й сягнистими кроками мало не побіг кудись геть.
Правду кажучи, "шомполізація", хоч і не писана ні в яких статутах дисциплінарна кара, застосовувалась в українській армії: зрідка — до своїх за сон вартового або незвичайний випадок мародерства; Що ж до чужих — полонених китайців, мадярів та росіян — двадцять п’ять ударів шомполом по оголених сідницях заміняли розстріл. І чогось саме двадцять п’ять — не більше й не менше! Гадаю, що й до мене — "всипати двадцять п’ять шомполів" у Панченка зірвалося з язика скоріше як бажання образити інтелігентного "шпака", ніж реальна загроза покарати мене в умовах добровільного рейду по денікінських тилах.
Так воно чи ні, а щоб "одійти подалі від гріха", я й Роман подались мерщій з містечка, обриваючи тим свій останній зв’язок з армією УНР, з панченками та їхньою "шомполізацією"…
Ми поклали собі прямувати до Сквири, щоб там, спинившись у родині мого курінного Луцького, зорієнтуватись в обставинах Денікінського тилу й розпитати, яким способом ми змогли б дістатись до Києва.
У якомусь невеличкому селі на північ від Погребищ ми зайшли До хати, видати, незаможного селянина поїсти й трохи перепочити.
— А хто ж ви такі будете? — спитав нас господар, не бачачи на наших плечах денікінських погонів.
— Ми — дезертири, — відповів я, знаючи, що це звільнить нас від Усяких дальших розпитувань, бо така категорія озброєних людей — хоч би з якої армії вони дезертирували — викликає в українських селян співчуття й бажання чимось допомогти бідакові дістатись до Рідної домівки. На доказ свого "дезертирства" я зняв з плеча свою Рушницю й передав дядькові:
— Візьміть мою гвинтівку собі: вона мені вже більше не потрібна, а вам, може, знадобиться.
Розчулений господар узяв у руки мою кавалерійську вкорочену Рушницю, діловито оглянув її й сказав:
— Гарна гвинтівочка! З неї вийде добрий обрізан! — у захваті Процідив крізь білий ряд зубів і похопився: — А чого ж то ви стоїте? Сідайте, будьте ласкаві, до столу! Я зараз вам молочка принесу й смаження приготую…
Ми переглянулись з Романом, мовчки посміхнулись один одному й сіли за стіл терпляче дожидатись частування бідолашних "дезертирів"…
У другому селі, недалеко від Сквири, ми заночували, а ранком, перед тим, як вийти в дальшу путь, я вирішив позбутись і своєї австрійської сумки з харчами та білизною, яка ще надавала мені напіввійськового вигляду.
— Чи не дасте мені якоїсь звичайної торби взамін цієї, непотрібної вже тепер, сумки? — спитав я господаря, і той, не дуже вірячи в моє дезертирство й приглядаючись до мого інтелігентного обличчя (чи не паничик якийсь потайний?), за звичкою відповів так, як йому доводилось колись говорити з панами:
— Дав би з великим продовольствіем, ну тільки ж нема.
— Ну що ж — беріть цю сумку так, а речі з неї я розпихаю якось по кишенях, — сказав я і став виймати з сумки білизну й харчі. І тут дядька таки здолала совість:
— Чекайте-но: здається, в коморі залишилась якась заваляща, — і за хвилину він виніс із сінець добру торбину з рядна й подав мені:
— Звиняйте, я й забув про неї попервах… — і докинув до моїх харчів у торбу чималий шматок сала. Тепер діло вийшло й справді — з "продовольствіем"…
Десь опівдні ми підійшли до сквирської околиці. Я й Роман узяли собі за правило не входити в незнайоме містечко або місто просто з шляху, а воліли, мов вовки, заходити манівцями позаду садиб, щоб вийти через городи в двір, а далі й на вулицю.
Ми вийшли з чийогось городу, витягаючи мало не по коліна загрузлі в снігу ноги, непомітно через двір наблизились до хвіртки й злегка прочинили її, щоб озирнутись по вулиці, але враз же й зачинили: вулицею марширувала сюди денікінська сотня, мабуть, за місто на муштру…
Ні, в Сквирі,-видати, нам не випадає спинятись на перепочинок і орієнтацію! Тут є денікінська залога, і в ліпшому разі нас просто мобілізують в лави білої "добровольчої" армії.
