Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Ех, наздогнати б... В степу не запалиш.
— Побоялись, а, либонь, не насмілився б?
— Чоловік у розпалі підпалив би, напевне.
—— Хахли, вони куди сердиті, — посміхнувся Панаско Озеров.
Чоловік махнув капелюхом у його бік.
— А ти хто?
Той зневажливо чвиркнув крізь щілину щербатого рота і, простеживши за летом слинної петлі, відставив ногу.
— Я то козак, а ти не з циганів часом?
— Ми з тобою обоє руські.
— Брешеш! — роздільно вимовив Панаско.
— Козаки від руських походять. Знаєш про це?
— А я тобі кажу, — козаки від козаків ведуться.
— За старих часів від поміщиків тікали кріпаки, оселювалися над Доном, їх і прозвали козаками.
— Йди но ти, чоловіче, своєю дорогою, — стискаючи запухлі пальці в кулак, стримано-злісно порадив Олекса безрукий і заблимав частіше.
— Сволота оселилась!.. Чи ба, погань яка, на мужиків захотів перекинути!
Хто він такий? Чуєш, Опанасе?
Приїхав тут якийсь. У Ликерки зизуватої кватирує.
Момент слушний для гонитви минув. Козаки розходились, жваво обговорюючи відбуту сутичку.
Вночі, верст за вісім від хутора, в степу кутаючись у колючий дебелий сіряк, Григорій тужливо казав Наталці:
— Чужа ти якась... Ти, як цей місяць: не холодиш і не грієш. Не люблю я тебе, Наталко, ти не гнівайся. Не хотів гомоніти про це, та ні, видно так не прожити... І шкода тебе — за ці ж дні й зріднились, а немає в серці нічого.... Порожньо. От як зараз у степу...
Наталка дивилась вгору на недосяжне зоряне займище, на тінисту прозору габу хмари, що пливла над ними, мовчала. Звідти з чорноблакитної горішньої порожнечі срібними дзвінками кликали за собою запізнілі в леті журавлі.
Тужно, мертвенно пахли віджилі трави. Десь на горбі миготіла червона плямка—орачі розгнітили багаття...
Перед світом Григорій прокинувся. На сіряку на два вершки лежав сніг. В миготливій незайманій блакиті свіжого снігу млів степ і чіткі синіли коло стану плутані сліди зайця на первозимку.
VI.
З давніх часів повелося так: коли дорогою на Міллерово їхав козак один, без товаришів, то досить було йому при зустрічі з українцями (українські слободи починалися від хутора Нижнє-Яблонівського й тяглись аж до Міллерово на 75 верст) не звернути з дороги, українці били його. Тому їздили на станцію по кілька підвід разом і тоді вже, зустрічаючись з українцями в степу, не боялися зайти в сварку.
— Ей, хахол! Звертай з дороги! На козачій землі живеш, сволочуго, та ще й з дороги звертати не хочеш?
Не солодко бувало й українцям, що привозили до Дону на парамонівську зсипку пшеницю. Тут бійки починались без всякої причини, просто тому, що українець, а раз українець— треба бити.
Не одне сторіччя тому дбайлива рука посіяла на козачій землі насіння національної ворожнечі, зрощувала та плекала його, і насіння гнало багату прорість: в бійках лилася на землю дінська блакитна козацька кров хазяїв і червона — воронізьких пришельців — руських та українців. Через два тижні після бійки на млині на хутір приїхали становий пристав та. слідчий.
Штокмана викликали на допит першого. Слідчий, молодий з козацької шляхти, урядовець, риючись в теці спитав:
— Ви де жили до приїзду сюди?
ч
— В Ростові.
— 1907 року за що одбували кару у в'язниці?
Штокман блиснув тхорячими очима на теку й косий,
у лупі, проділь на схиленій голові слідчого.
— За розрухи.
— Угу-м... Де ви працювали тоді?
— В залізничих майстернях.
— Фах?
— Слюсар.
— Ви не з жидів? Не вихрист?
— Ні. Я гадаю...
—— Мені не цікаво знати, що ви гадаєте. На засланні були?
— Так, був.
Слідчий підвів голову від теки, пожував виголеними в пу-пиришках губами.
— Я вам пораджу виїхати звідси — і про себе: "Проте я сам подбаю про це".
— Чому, пане слідчий?
На питання питанням:
— Про що мали розмову з місцевими козаками в день бійки на млині?
— Власне...
— А, ну, можете бути вільні.
Штокман вийшов на терасу Мохівського будинку (в Сергія Платоновича завжди спинялося начальство, обминаючи, розправу)