Роман про добру людину - Андієвська Емма
"Боже, як же їх багато, — защеміло серце Терещенкові, — невже їх така тьма лише тому, що всі ріки світу впадають у Дніпро, і Дніпро — це ріка мертвих, як запевняв Загородний, хоч досі Терещенко годинами сперечався, обурюючися професорською вигадкою, яка на його очах стала дійсністю, що її він не мав сили переінакшити".
І від цього усвідомлення, а ще більше від безпомічности перед цим безпросвітним жахом Терещенкові так стисло всередині, наче все горе світу зосередилося йому в грудях, і від болю, що його він не витримував (спочатку середину заповнило куснями скла, а тоді вогонь шугонув нутрощами, лишивши ятрущу жужелицю), від розпачу й гніву в його свідомості само собою оприсутнилося, наче то подумав не він, Терещенко, тлінне, слабе створіння, а весь український народ у минулому, теперішньому й майбутньому: Дніпро — це не ріка мертвих, а й ріка живих, це ріка і Страшного Суду, і раю, ріка всіх покривджених і уярмлених, і тому баба Грициха щоночі й супроводжує з Омельком— флоярником усіх мерців (усіх тих, біля кого ніхто з рідних не стояв із добрим, праведним словом, що послужило б за провідника, коли душа прощалася з тілом), аби допомогти їй переступити останню межу на шляху до Всевишнього з легкістю, з якою Терещенко, говорячи щось нерозбірливе про Гермеса й Еврідіку, поклав руку на плече Дмитрика, пропонуючи разом побачити виставу, щоб заки доля назавжди розкидає їх у різні кінці світу, спробувати бодай згрубша висловити те невисловлювальне, без чого людське існування на землі порожніє й втрачає глузд.
Правда, як воно часто й стається, те, що Терещенко в раптовому надхненні заповзявся висловити Дмитрикові на дорогу, так і лишилося не висловлене, бо від надмірної насичености думок і почувань замулилися внутрішні рурки-провідники, які мали б вилити його настрій, суцільну кулясту блискавку, в зрозуміліші слова і речення, але що Терещенкові конче залежить на таборовій виставі, — тобто не так на виставі, як на Дмитриковому товаристві, чи радше на їхній спільній присутності, оскільки Терещенко ніби готується передати йому каганцем із серця до серця частку своєї внутрішньої сили, перед якою розступаються гори навіть тоді, коли людина про це й не здогадується, — Дмитрик вичув з такою наполегливістю, що хоч він і мусів полагодити ще найконечніші справи перед відходом із табору, замість іти вибалушуватися на пописи Лідії Остапівни, Тамари, Наталки, Федя, Дриґаля й самого Теплухи, не тільки автора всіх тодішніх таборових п'єс, а й давнього Дмитрикового знайомого з часів, коли Теплуха ще й не підозрівав, який з нього вилущиться драматург, а особливо режисер-новатор та ще й (правда, одноразовий) конструктор настінного триметрового пано з колючого дроту, цвяхів і літер, виліплених із порошкованого американського молока первісне в одне слово "Гуманізм", до якого таборяни, відповідно до настрою, щоразу, хоча Теплуха після кожної вистави старанно цензурував пано, доліплювали, теж із сухого молока або з пережованого хліба, свої зауваги та побажання, — Дмитрик не спромігся востаннє відмовити своєму вчителеві, наслідком чого обидва й опинилися в бараці-конюшні, який місцева адміністрація дозволила перетворити на театр, потіснивши п'ять родин разом із їхніми дрібновласницькими кіньми за перегородку, що, попри постійні скарги, ані трохи не заважало норовистим тваринам (зокрема ж Онищуковій парі в яблуках і Пелеханевому гнідому), збивши адміністративні дошки, з іржанням і гупанням, від яких валилися стіни, бож нікого не приваблювало класти життя під копита, — а інколи навпаки: зовсім нечутно (може скакуни прослизали крізь двері, як звичайні театролюби) — появлялися серед публіки (адже Пелеханевого гнідого помітили серед глядачів, щойно коли він укусив Олеся Досвітнього за плече, хоча Івась Зарицький протягом усього вечора клепом стирчав на дверях і божився, що до залі він не впустив би коняки, навіть якби вона прийшла в краватці й з особистим запрошенням від Теплухи в руці), цим лише підтверджуючи поголос: мовляв, нехай Онищуки, Пелехані, Охтирські й Ґедзі, родини-власники правопорушницького табуна, і прибули серед білого дня до табору на цих красенях, впряжених у розмальовані фіри з самої Галичини, коні ці — не коні, а звичайнісінька нечиста сила, якій стало забагато звірств на Україні (чи просто нечисть готувалася до нових каверз і вирішила на хвильку перепочити серед втікачів, сіючи серед них незгоду й підозру), бо де ж це бачене, аби таких угодованих румаків (а тим часом, крім Таращуків, ні Охтирські, ні Ґедзі, ні Пелехані своїх коней навіть сіном не підгодовували, принаймні ніхто цього ніколи не зауважував), де хто чув, аби таких опасистих жеребців і кобил не конфіскували по дорозі як не до війська, то бодай на ковбаси, коли навіть старих шкап важко було відстоювати, і не тільки не конфіскували, а ще й разом із їхніми власниками на розмальованих возах без посвідок прийняли до табору, ба більше — одразу ж призначили возити провіянт і виконувати різні, ближче не означувані мандрівки не лише для тих, хто на власну руку на боці організовував кооперативу й поточний промисел, а й для таборової адміністрації, яка врешті-решт на численні прохання таборян (а зовсім не тому, що Семен Олійник прилюдно заповів: він потруїть і відьомських коней із їхніми хазяями, і нашле сказ на всіх законодержців, як не дозволять у тій клуні влаштувати театру) — офіційно (Прохор Баран навіть виголосив промову з нагоди цієї врочистости) пустила до барака— конюшні таборових лицедіїв, що самотужки (охочі допомагали) й перетворили коняче приміщення на храм Мельпомени: поклали після Авгієвої обори підлогу, з брусків, дощок і двох казанів-резонаторів (за порадою Ярослава Григоровича Петльованого, який надихнув цією думкою м'якого на далекосяжні ідеї Теплуху, запевнивши, ніби казани, на зразок акустичних амфор, нададуть таборовій конюшні звучання Діонісового театру) змайстрували кін, з іровських коців пошили моторизовану (винахід зизавого Ростика), напнену на рухоме колінчасте риштовання завісу, густо оздоблену подіркованими (аби легше пристьобувати) стокротками, тризубами й грушками-янголами, викраяними з американських прадідових бляшанок, яка не завжди відслонювалася й заслонювалася, бо то ламалася рама, обсипаючи публіку бляшаними оздобами (для деяких таборянок, — так бодай хвалився Теплуха, підморгуючи гарненьким дівчатам, — це мало ті самі наслідки, що й для Данаї Зевесів золотий дощ), то псувалися пружини на соснових (з-під троянського коня, як з першого погляду визначив професор Цуркалевський) валках— коліщатках, то завіса сама на півдорозі зупинялася й жодні зусилля театрального колективу в супроводі добровольців із глядачів не годні були її урухомити, аж поки вона, засичавши (Ростик пояснював, що то вмикалися гідравлічні пружини сповільненої дії, вони ж і двигуни внутрішнього згоряння, Ростиків найреволюційніший винахід, який він, підбадьорений Теплухою, покищо застосував лише на театральній завісі-риштованні), поволі затуляла сцену під час найрухливішого дійства, змушуючи акторів стрімголов виплигувати крізь запасні отвори, пороблені в завісі (правда, дехто з постійних відвідувачів сумнівався, чи не зробив це Ростик навмисне на вимогу Теплухи, який акробатичними ефектами волів посилити враження від своїх п'єс) і грати на тлі тризубів, стокроток і груш-янголів перед здебільшого терплячими глядачами, що сиділи або просто на підлозі (партер), підстеливши під сідниці по куснику американської ковдри чи шматок картону (це стосувалося вибагливіших), — або вмощувалися трохи далі на трьох довжелезних лавах (балькон, льожі й агора, бо саме там, як бідкався професор Цуркалевський, частий відвідувач Теплушиних дійств, залюбки висаджувалися таборові пльоткарі, приневолюючи надто делікатних на вухо сусідів міняти місце) чи розташовувалися уздовж стін на двоповерхових нарах — гальорка в поєднанні з фойє, де винахідливіші з глядачів під час вистави поварювали на саморобних спіралях-плитках (Миськів патент) темну рідину, називану — залежно від надхнення й попиту, — то кавою, то чаєм, то менш привабливим назвиськом, хоч Славко, який завідував театральною електрикою, дбаючи не лише про освітлення (кольорове з гальванічними ефектами й піротехнікою), а й про порядок, а головне, щоб під час вистави не надто часто вилітали корки, — вічно сварився з власниками плиток-спіралів, завдяки яким, як правило, кінчати лицедійство доводилося при каганцях, що, на думку більшости, ані трохи не псувало ні гумору, ні лицедійства, навпаки при каганцях декорації, виготовлені з мішковини, старих лахів і картонів з-під приділу, пофарбованих у найядучіші сполуки барвниками лисого Івана, лише вигравали, і це зовсім не тому, ніби публіка не досить ретельно вшановувала світлові ефекти Славка, досягнені за допомогою жарівок, обгорнених кольоровим папером чи куснями строкатої матерії, і воліла радше при каганцях, ніж при електриці, насолоджуватися сценічними несподіванками, на які ніколи не скупився Теплуха, навіть коли до його послуг лишалися самі кольорові чи й не кольорові американські картони (це траплялося лише тоді, як лисий Іван припиняв постачати належні барвники, бо раз на три тижні його опадала туга і він днями не їв, не пив, навіть самогону не куштував, не озивався до людей, ну і, звісно, не вихлястровував для Теплухи картонів), що в перебігу дійства зазнавали негаданих перевтілень, лише зрідка повертаючися, як до ляйтмотиву, до первісного вихідного пункту: один жовтий картон (жовті — чи то з ласки лисого Івана, чи то з волі замовника-Теплухи переважали, хоч не бракувало й бурякових, помаранчевих, синіх і кольору моркви) означав будинок, два — місто, три — гору, сад, озеро або Вавилонську вежу, залежно від ходу дії.
Зрештою, коли публіці ставало неясно, що в даний момент знаменують собою поодинокі картони (а такі ситуації виникали щоразу, як Наталка, Лідія Остапівна, Тамара, Федьо і Дриґаль, жонґлюючи картонами, бігали на кону, зображуючи феєричні масівки), і варії кави-чаю на нарах під стінами, замість губитися в здогадах, починали бряжчати ложками й бляшанками, конкуруючи з оркестрою в одній особі: Антоном Дубасюком, що грав на дримбі, тулумбасі, цимбалах, а особливо незрівняно (і то не лише коломийки чи метелицю, а й Бахові кантати) на звичайнісінькій гребінці (партерники, що сиділи в безпосередній близькості до акторів, здебільшого утримувалися від коментарів, бо роз'юшений Федьо колись у перебігу лицедійства, не перериваючи гамлетівського монологу, сплигнув зі сцени й копнув невдоволеного ворохобника під ребро, аж довелося кликати Гаркушу), то актори сповільнювали метушню, піднімали правицю, мов для присяги, й заримованим експромтом (школа Теплухи, який кохався в римованих експромтах) пояснювали: даний картон — залізниця, Віндсорський замок, терми Каракалли, сад, гора, чи ще якась частина природи (бувало й таке, що картон втілював скупість, ревнощі, геніяльність, глупоту чи сумління, — Теплуха не відступав від засиди: глядачів треба виховувати), а тоді далі продовжувати лицедійство, ані трохи не переймаючися позапрограмовим відхиленням, бо публіка (за малими винятками) цінувала, як актори стараються для неї, актори ж, своєю чергою, попри виснажливий режим непогамовного Теплухи знаходили винагороду в тому, що вони для таборян справжні лицедії, — дотепні, суґестивні й талановиті, ніби вони грали на столичній імперській сцені, а не в дипівському таборі, де кожен з острахом очікував своєї долі, хоч намагався й не думати про майбутнє, базікаючи про сторонні дурниці з безтурботністю і веселістю, з якою (попри настанову поговорити на прощання від серця до серця, не збиваючися з фальшивого сорому на несуттєве) Терещенко й Дмитрик, перекидаючися незначущими словами (замість тих вогненних, що не виходили з грудей, — чи ті вогненні так ніколи й не потрапляють назовні?), протислися до залі, де вже попри ранню годину товклося повно цікавих: на нарах, лавах, по обидва боки підковою на підлозі вже позаймали місця, лише посередині партерники ще стояли галасливими купками й смалили самосад упереміш з американськими цигарками, хоч актори й благали утримуватися від кіптюження, оскільки під час вистави (особливо єдиній Федьовій легені, — друга за незалежність України лишилася в концентраку) бракувало повітря.
А втім, курії не довго пахкали димом, бо Олесь дав знак, що востаннє вивітрює приміщення, і кіптюжники, погасивши недопалки (хто об підлогу, хто об власні закаблуки) поховали цінні рештки до кишені.
Олесь ще раз провів інспекцію, позачиняв вікна, крім двох продуховин угорі, і сигналізував Славкові.
