Роман про добру людину - Андієвська Емма
Божого імени, поцілунок, так, рідна, поцілунок, частка живого світла, дарована на згадку про загублений рай смертним вигнанцям, першим таборянам світу), а це ті трепетні словосполуки, що крізь них Усевишній сферичним віддихом-поцілунком (чи ж не тому Юда при стражі поцілував Христа що тільки цим способом і здолав вимовити невимовне ім'я Господнє?) підніматиме прах людський у найтілесніше воскресіння? — бо хіба спромоглася б звичайна акторська балаканина, нехай і яка штудерна, — на перший порух свідомости поставити Наталку на широчезні сходи-майданчики перед палацом Міноса саме перед тією частиною видовженої споруди з зображенням полонених, — їх, зв'язаних, несуть на палицях униз головою до лябіринту, де починався вхід до підземелля, куди рівчаками з усього світу століттями просотувалася погань, заки прибрала подобу Мінотавра? втілення зла, що його крізь найрізніші культури, народи, релігії доводилося заганяти Аріядниними закляттями в небуття, звідки воно намагається виповзти крізь серця наївних молодиків (зло охоче вибирає наївних, доброго не улузнеш, а самі сили тьми безпомічні боротися зі світлом), аби мститися людству за своє неіснування майже з тією самою наполегливістю, з якою Терещенкові мстилася доля, відводячи його убік від усього найдорожчого, хоч того дня, коли в Аріядни народилася дочка, в ньому вперше ворохнулася підозра (вогняний ковпак опустився на нього й злився зі шкірою), а що, коли він досі неправильно відчитував знаки, які насилало йому провидіння? що коли його дорога попри життєві перипетії таки неухильно вела до лябіринту, не тільки до Мінотавра, а й до Аріядни, бо до неї шлях не через неї, а лише через подолання Мінотавра? дарма що те блискавичне прозріння одразу засоталося тупим запамороченням, підсиленим дощем, який не вщухав аж до його арешту, двома тижнями пізніше, — як за вікном лилися вже не краплі, а довжелезні віслюкові голови без тіла що оточували Терещенка доти, доки його самотности, в яку він ступив, віддаляючися від Аріядни (а в іншому вимірі, що сплющено снувався поруч, ніби й наближаючися до неї), не перетнув Дмитрик, що тепер назавжди відходить у світ, у якому Терещенко наче й не вікував, аж поки в його руці не попливло нове життя з Аріядниної нитки, якої він уже довіку не випустить, бо інакше (правда, це стало йому ясне тільки цієї хвилини) і далі безправно убиватимуть людей, цілі народи, точнісінько так, як оце на сцені убивають Наталку, аби вона не сміла втілювати добра, аби здавалося, що зло панує назавжди, і то безнадійно, що все втрачене, від жаху заморожена кров, людяність, теплота, сумління, куди не крикнеш, суцільні китайські мури, оскільки серед стінобитного мороку ніхто не зважиться на перший крок. Перший завжди найтяжчий.
Однак він, Терещенко, хоч йому збоку дедалі настирливіше заважають оплески, вже ступає навпростець, аж йому в грудях виникають зірчасті сопілки, розсовуючи ребра.
Імовірно, це і є смерть, бо занадто вже сліпучий розтин мигтить між ним, Терещенком, і щораз тугішим (наче з капустяних качанів) сопілковим вихором, що, стримуваний покищо вогнистою плівкою, виповнює довкілля, аби Терещенкові остаточно вистигла середина (а вона вистигає блискавичніше від спалаху м'якими календарними жорнами з пульсуючими рівчачками часу, і Терещенко зовсім легко розуміє те, що мить тому здавалося дике й немисленне), перш ніж він, розширений і видовжений світловими додатковими м'язами, що є лише зовнішнім виглядом вищої свідомости, прилучиться (треба тільки не випускати Аріядниної нитки) до сопілчаного потойбіччя, без якого він уже не годен існувати, бож тільки воно єдине й справжнє.
Вистачає, що досі він задовольнявся випадковим, накиненим і неістотним, але тепер ніщо не зіб'є його на манівці, хочби і як заважали просуватися вперед нестерпно густі оплески, туманячи зір, аби він збився з рятівного шляху, який, блиснувши смужками очей і зубів, раптом почав виопуклюватися в голову, потім в плече і нарешті в чомусь надто довгі і надто густо звідусіль понатикувані в повітря руки Дмитрика, що не на жарт затявся допомогти Терещенкові підвестися, сміючися й повторюючи, ніби Терещенко оглух, мовляв, вистава скінчилася й ліпше залишити приміщення, інакше їм доведеться ночувати на Теплушиних картонах, тобто не ночувати, а до наступного дійства пріти над відповідями на невтомні запити Панаса Кадила, що ані трохи не образившися на Дмитрикову заувагу, і справді звернувся до Терещенка, аби той йому остаточно витлумачив, — бо один розум добре, а два ще ліпше, і людина на те й створена, щоб спілкуватися із собі подібними, — чи тепер знову почнеться війна і чи американці скинуть атомову бомбу на Радянський Союз, як і на Гірошіму, і взагалі, що віднині станеться з людством, зокрема з тами, в кого не тільки підступом і терором відібрали батьківщину, а й право називатися окремим народом, і чи не хотіли б Терещенко й Дмитрик докладніше обміркувати вигляди на майбутнє за чаркою в Панаса вже хоча б тому, що як він прийде сам, жінка не лише не дасть ковтка самогону зволожити горлянку, а й угрущатиме без упину до третіх півнів, наче він не статечний сім'янин, а бездомний п'яниця, хоч він дозволяє собі чарчину виключно в порядному товаристві, та й то не густо, — а з гістьми не прожене, ба більше, зовсім належно пригостить (така вже химерна жіноча вдача), і тому нехай ні Терещенко, ні Дмитрик не відмовляються, ніби мають щось термінове полагодити. Полагодити завжди щось знайдеться, але на те буде і завтра, і післязавтра, та й зрештою, воно не завжди корисно одразу притьмом кидатися до діла. От Левко Траян теж рвався на раз все одним махом полагодити, завдяки чому й потрапив з проломленим черепом до вирви за табором.
А хіба його Панас не перестерігав? Хіба не казав сидіти тихо і не рипатися, заки в таборі розпаношуються Йосьчині прихвостні, маскуючися під щирих патріотів? Так Левкові ж нетерпілося. Іншому — нічого, а його кров заливала, що люди посліпли з переляку й не бачать чи й не хочуть бачити, як підіслані пахолки імперської кошари нишком вигублюють найшляхетаіших, найсвідоміших, лубково профануючи при цьому таку болючу й жадану кожному неспідлілому українському серцю самостійність, аби саме це слово, ненависне єдинонеділимникам будь-якої масти, стало ознакою тупого безглуздого терору й загумінковости (слабі завжди загумінкові; мовляв, насолоджуйтеся по зав'язку вашою смердючою Україною! для всіх інших націй — незалежність похвальна, але для нас, проклятущих ворохобників і руїнників імперії, вигаданих німцями на горе великому російському народові, вона кари гідна, і тому чимдуж біжіть під тюремну ручку спасенної матінки Росії, може, Москва на цей раз вас, негідників бандерівських, мазепинських виплодків, усіх не перестріляє й не вимордує голодом, а ще якось помилує).
Очевидно, за таких обставин доцільніше було б трохи перечекати, аби принаймні знайти надійних помічників, ну і, певна річ, не розгулювати самому вночі там, де й удвох ліпше не потикатися. А Левкові, який усе волів довершувати самотужки, саме тут і забракло витримки. Надто вже йому пекло чимшвидше зарадити лихові, та й не любив він, крім себе, наражати когось іншого на небезпеку.
Звісно, не виключене, якби не він, у таборі врешті-решт не перестали б зникати люди, тільки за це Левко поплатився життям, хоч він кожного разу, як його друзі перестерігали, сміявся, ніби йому аж до самої смерти нічого не станеться, бо під Жмеринкою, невдовзі після втечі з німецького полону, коли він, не зорієнтувавшися, що за ніч лінія фронту пересунулася, з вивихненою ногою (невдало вискочив з товарового потягу) потрапив у радянську засідку, де його у вибалку за чагарниками поспіхом прикінчили, як зрадника батьківщини (він і досі не знає, як він тоді видибав із потойбіччя, ймовірно, молодик, який отримав наказ його ліквідувати, стріляв, не цілячись, і куля пройшла навиліт, не зачепивши серця, а перевірити, чи він мертвий, забракло часу, оскільки німці знову прорвалися), під звичайнісіньким кущиком пожухлого деревію він уклав угоду з власною долею, що житиме, доки довершить три добрі вчинки (провидінню залежало саме на трьох, і воно пояснювало, чому, та Левко неуважно слухав), а це означає: він ходитиме по світу щонайменше сто років, бож людині не пустельник, ревний насадник добра, а він, Левко, й поготів, і, заклопотана каторжною буденщиною, забуває вершити щось справді порядне, хоча на той проміжок часу, заки він виконає завдання згори, йому, полегшуючи труд або просто не покладаючися на його дещо розхрістану вдачу, з небесної скриньки випозичають один склад (завбільшки з куряче яйце з двома приголосними-ніжками) Господнього слова (ціле слово понад силу і янголові, не те що звичайному смертному), перед яким безсилі ніж, куля чи мотузка. Не припускав же Левко, що йому провалять голову цеглиною! Так само, як попервах не міг второпати, що дванадцятилітній підліток у солдатській завеликій вушанці, який скубе, усміхаючися, сухий деревій, забризканий Левковою кров'ю, — його власна доля, хоч вона не тільки сказала, а ще й кілька разів повторила (бо Левкові розвалювався на шматки мозок), що вона справді — його доля, а потім вийняла із засмальцованої кишені заболоченої куфайки стару хустку з райськими візерунками й кармазиновими торочками й поклала йому на груди, аби він відчув, як знову ввійшло в нього життя.
Зрештою, ту хустку на власні очі подивляв Боцюрків Тадзьо, а йому вже Левко, хоч і жартома, а таки признався, що то гостинець його долі і носить він його завжди при собі не стільки тому, що після Жмеринки у нього з тіла душа перемістилася в ту хустку, скільки через те, що на бажання, обережно провівши пальцями по торочках (як гостро — не діє, то вже треба мати відчуття в пучках), на хустині з райськими візерунками можна літати ліпше, ніж на летючому килимі, а воно хоч це тепер і застарілий спосіб пересування, однак надійний і ніколи не виходить із ладу, не вимагаючи ні пального, ні направ, ні морочливого летунського вишколу.
А втім цього Левко не потребував і казати, бо незадовго до цієї розмови Тадзьо, вийшовши від Аристида Киндзі, спостерігав, як Левко, стоячи на хустці, виписував, як на ковзанах, такі карколомні петлі в потемках над табором, аж Тадзьо з несподіванки спіткнувся на рівному місці й мало не увередив хребта, падаючи, хоч того вечора він майже не пив, а лише скоштував келішок, другий Киндзьової настоянки, але коли він нарешті, перемігши біль у крижах, підвівся й на місці шаленця в повітрі зауважив невеличку хмарину з кармазиновими торочками, які одразу ж розсоталися фіялковим туманом, Тадзьо зрозумів, що Левка занесло понад дахи не з дурного телячого розуму, аби випахкати на вітер зайву молодечу силу, а що він тренується до особливо важливого й небезпечного завдання, про яке не випадало плескати язиком, бо хоч Левко й жартував, ніби йому відпущено часу на три добрі вчинки, а він, завдяки своїй легковажності, не пам'ятає, чи бодай щось одне путнє довершив, не виключене, що Левко не так, щоб остаточно знав, проте не був цілком певен, чи сутичку з Матиними креатурами не зарахує його малолітня доля через примхливість і недосвідченість, притаманні її вікові, за третє добре діло, не завдаючи собі труду долічуватися двох попередніх (з такими цибатими підлітками в завеликих солдатських вушанках завжди клопітно, спробуй здогадатися, що такій голові раптом уроїться), та гонор не дозволяв Левкові ухилитися, аби колись пізніше за сприятливіших обставин виконати домовлення в надії, що до того часу його доля навчиться рахувати до трьох, хоч Левко повністю усвідомлював, на яку халепу його тепер зсудомило.
