Роман про добру людину - Андієвська Емма

А що він не спромігся стулити очей, то й побачив: щойно козак Мамай уклонився бабі Грицисі, сатана почорнів і, пахнувши гнилими іскрами-серпами, заходився ловити, як тільки-но Максим свій мишачий виводок, весь табір, барак за бараком, аж у повітрі запахло трупами й самого Максима почало придушувати до землі.

Та баба Грициха вдарила чебрецем себе в груди, і звідти вийшло її променисте серце, аж сатана з несподіванки відсмикнув лапи від першого барака, що на нього він уже наклав був пазурі, і на мить завагався. Але на його торсі вмить засичали Йосьчині слизаві голови, і сатана, підбадьорений, зволожив лапу ропою, що витекла зі Сталінових писків на диявольському тілі, випалюючи все живе навколо, набрав повітря, гойднувшися, і поцупив у жменю бабине Грицишине серце, а тоді заходився його ковтати, давлячися від поспіху й зловтіхи.

Однак серце баби Грицихи, замість щезнути в гнойових щелепах нечистого, стало на очах збільшуватися, а диявол маліти, аж поки не перетворився на пуголовка, завбільшки з ропуху, що впала до ніг козакові Мамаю, який відчепив з пояса чересок чи порохівницю на довгому шнурку, накинув його на зачев'яділого сатану, затягнув гузир і, сховавши капшук в оксамитову кишеню, до землі вклонився перед бабою.

І з того, як козак Мамай уклонився, Максим аж затрясся, збагнувши: то не козак Мамай, характерник і оборонець правди, а сам Господь схилив коліна перед бабиним серцем, бо коли Максим глянув ще раз, аби остаточно пересвідчитися, то побачив на місці козака Мамая лише вогняной стовп, як це завжди стається за Божого об'явлення, хоч диявол з пересердя, що йому не вдалося цього разу добігти жертви, і пробував кинути тінь на палющий вихор, аби він здався блідою доріжкою від місяця, проте Максим устиг угледіти, що насправді відбулося, і цього вистачало, аби він переповідав свою пригоду з таким переконанням, умліваючи від трепетної радости, аж на обличчі Дмитрика (який, мимоволі зупинившися послухати найновіших таборових балачок, вичув у Максимових словах щось своє, ані трохи не пов'язане з Максимовими оповістками, глибоко особисте й наче вперше повнотою усвідомлене) з'явився вираз, що змусив Терещенка попрощатися з професором Загородним, пообіцявши навідатися пізніше, й підійти до Дмитрика, аби ще раз запитати: "Ви остаточно залишаєте табір?" — ні на секунду не припускаючи, наскільки цей запит змінить його життя, ба більше, виснує з нього зовсім іншого, спрощенішого, а заразом і ускладненішого до невпізнання Терещенка, який на відміну від себе попереднього (а йому ж здавалося, — і хіба це не здається кожному? — ніби він себе трохи знає!), сором'язливо-відлюдкуватого невдаху, що за браком наукових амбіцій, назавжди похованих у сталінській кошарі, де його не раз викидали з різних учбових закладів за непролетарське минуле завдяки його батькові, священику-українофілові, мріяв емігрувати світ-заочі, забути переслідування то за походження, то за ухили, свої й батькові, хоч переважно за батькові, то за саму спробу бути людиною, стерти з пам'яті вигнання, табір, злидні, аби нарешті втекти від людської злоби, глупоти й забобонів, породжених вузькістю серця й мозку, — з власної волі зречеться безпеки й спокою, як найпідступнішого й наймерзеннішого ґанджу, що непомітно з'їдає сумління, перетворюючи людину на шматок слизу, — порине в саму гущу еміґраційної діяльности, політичної, громадської, просвітницької, яку досі (чи не під впливом напханої в підсвідоме російщини, що стільки років, хоч він не належав до надто гнучких характерів, калічила не лише його, звичайнісінького вчителя, а й кращі українські голови?) ігнорував і осуджував (на те, певне, дещо подіяло й раннє розходження в поглядах з батьком) як вияв провінційної обмежености, ну, і самозрозуміле, нетерпимости (дивно, тепер він не спромігся б провести межі, де починається обмеженість, а вона ж і нетерпимість, а де широчінь поглядів, бож хіба це не залежить від внутрішньої випадкової, здебільшого абсурдної настанови, на якій розум квапиться спорудити логічно незрушимі, а насправді ефемерні, як бульбашки на воді, визначення, поняття, зведені в цілу систему?), скерованої на безпомічне перемелювання нездійсненних мрій, — повірить у ці мрії, як у єдину реальну дійсність, що її жартома згромадило перед ним провидіння, аби вивільнити з його притлумленого єства незнані сили з другого віддиху, завдяки яким людина починає навпомацки вгадувати, пощо вона взагалі існує, — видаватиме газети, що їх сам ще недавно називав дон-кіхотськими млинками й діжкою Данаїд, — засновуватиме, як колись його дивак-батько (якого він змолоду не розумів і не схвалював, бож їхня родина завдяки батьковому просвітництву ще за гуманного царату жила під вічним поліційним наглядом, хоч і кочувала з містечка до містечка, що й звело матір передчасно в могилу), і не тільки засновуватиме, а й без тями на них гаруватиме, українські школи, спілки й допомогові комітети там, де колишні таборяни, пристосовуючися до нових вимог і вигод, силкуватимуться злитися з чужим оточенням, цураючися свого ледве усвідомленого українства, як первородного гріха, недопущенного в пристойному товаристві, — писатиме нескінченні відозви до всіх урядів світу, закликаючи до людяности, терпимости й справедливости, які забезпечували б існування кожній людині і кожному народові без поділу на вибраних і упосліджених, щоб цим, попри співчутливі погляди (мовляв, хто б подумав: наче й розумний, освічений чоловік, а з таборового безпросвітку отак з'їхав з глузду!), бодай частково заманіфестувати так і не висловлене Дмитрикові почуття прихильности, жалю й палющої відповідальносте за іншу істоту, що й спонукало Терещенка, від наглого прояснення втрачаючи ґрунт під ногами, майже благальне повторити свій запит.

А втім, хто зна, чи дійсно сам запит, підсилений хвилевою Дмитриковою мовчанкою, розворушив у Терещенкові те, що, здавалося, ніколи не містили його груди.

Не виключене, що коли б тінь від оболока, яка пробігла над бараками, по черзі міняючи говоріям обличчя, не впала й на Дмитрика, — наслідком чого Дмитрик, потемнівши, прилютувався зором до з'яв, лише йому одному видимих, і через те й загаявся відповісти, пояснивши: настав час кинути гендлярство, бо інакше він не впорається з коровою, що оселилася в його серці, — Терещенкові (саме завдяки цій Дмитриковій невмотивованій німоті) не смиконуло б усередині, не залило б аж до млости співчуттям з домішкою туги й провини, підсиленої раптовим усвідомленням: Дмитрик відходить, і він, Терещенко, що, як ніхто інший, у боргу перед Дмитриком за свідчення, тобто за порятунок свого життя, не спомігся досі не те, щоб віддячитися цьому чоловікові, який негадане став йому дорожчий за найближчого кревного, а й бодай трохи чіткіше висловити те, без чого людина сліпне, нікчемніє й хиріє.

Звичайно, якби його запитали, Терещенко ледве чи зважився б визначити, чи саме ці міркування штовхнули його, замість обіцяних відвідин у професора Загородного, запропонували Дмитрикові разом подивитися таборову виставу, найновіший опус Терентія Теплухи, конкурента Прокопа Яловецького, на яку Терещенко ще напередодні в присутності професора Загородного клявся не ходити за жодних обставин, аби зайво не злоститися, як це трапилося з ним у суботу (правда, тоді його мучила депресія, спричинена безсонням і поголосками, що знову приїздить репатріяційна комісія, і тому, замість розсмішити й відпружити, лише дратувала й сердила і надто щедра символіка п'єси, і не менш винахідлива гра акторів — Тамара виголошувала монолог у небі, — за визначенням Теплухи, в найнебішому небі, — тримаючися в повітрі за вірьовку, Наталка рецитувала Анакреонта з діжки з написом "Діогенова", а цибатий Федьо після кожного виходу Фавста, Мефістофеля й Олексія, чоловіка Божого, піднявши догори указовий палець, в позі Леонардового Івана Христителя, вирячував очі і, схлипуючи в публіку, — він швидко втомлювався і тому траплялося, що він і справді плакав, — поволі вистогнував: "А, О, У, Е, І!" — наслідки наполегливої праці таборового режисера, драматурга, конструктивіста, — так він сам себе титулував, — співака, декоратора, — його руці належало триметрове пано з колючого дроту, цвяхів і сухого молока, — черевомовця, піротехніка, а на дозвіллі просто бабника й забіяки Терентія Теплухи, що, аби остаточно затьматити Яловецького, надихнувся поєднати в одній виставі дійство про Олексія чоловіка Божого, первісний ярмарковий варіянт Фавста й ті кілька віршів Анакреонта, які Терещенко сам же й переклав, щоб нарешті мати спокій від Теплухи — Теплуха клав особливу вагу на переклади з оригіналу, — не підозріваючи, що непогамовний автор-винахідник пересипле ними свою феєрію; а це, напевне, й розсердило Терещенка), — чи він і справді уявив: під час вистави легше буде висловити Дмитрикові те важливе й світле на дорогу, без чого він, Терещенко, не знайде спокою, а якщо навіть йому й забракне відповідного вислову, оскільки вони разом бачитимуть лицедійство, цим ніби нав'язуючи тісніший зв'язок між собою, Дмитрик вичує його настрій і зрозуміє без слів, обережно перейнявши від нього з серця до серця нитку, яка в'яже людину з людиною, — чи просто все це сталося тому, що коли Дмитрик німував, затінений і переінакшений оболоком, Терещенко надто виразно, аж крижана куля розкололася під ребрами, вперше в житті почув (досі ці звуки щодня заповнювали Терещенкові вуха, але ніколи не досягали до живого всередині, і лише тепер він уперше по-справжньому почув) Омелькову флояру (Омелько, ледь світало, як завжди, примощувався на горі навпроти Тимкової будки, аби до заходу сонця, за твердженням таборових жартунів, вигравати на різні лади єдину тужливу пісню), що висновувала ту саму мелодію, яка напередодні вночі зупинила Терещенка серед табору перед колонкою з водою, щойно він вийшов із другого барака після дискусії з професором Загородним про "Книгу мертвих", яка стала книгою життя Загородного, що, як завжди, вистачало хоч трохи заглибитися в розмову на цю тему, попри свою лагідність і податливість, аж сердився, доводячи, мовляв, "Книгу мертвих" досі не навчилися правильно відчитувати; це не збірник гімнів і заклинань, дарованих людині в потойбіччя, щоб здобути безсмертя й мати змогу повертатися в різних подобах в будь-яке століття (тобто, це також, хоча це лише зовнішній, далеко не найсуттєвіший аспект твору), а закодована пересторога, прецизніша від абетки Морзе, заповіт загину лих культур нетямущим здичавілим поколінням, ба більше стисла формула духа, за допомогою якої тільки й можна побороти зло на світі, у чому Терещенко ще пересвідчиться, як почне розпізнавати крізь зовнішню оболонку речей, спотворених простором і часом, унутрішній живчик, — так, не що інше, а саме живчик іншого виміру (це ж він, Загородний, пережив на власному досвіді) з іншими поняттями, вартостями й існуванням, до якого затуркане людство загубило ключ; пригадка, що з особливою настирливістю виопуклилася в Терещенковому мозку тієї хвилини, як він зауважив біля колонки з водою Омелька-флоярника з бабою Грицихою, яка долонею скеровувала струмінь води поверх Омелькової чуприни.

Певна річ, якби в Терещенкові трохи менше відлунювала дискусія з професором Загородним і він подумки все ще не сперечався зі своїм опонентом, то, замість здивуватися, чого це бабі посеред ночі припекло бавитися дитячими вигадками, аж настільки потураючи Омелькові, Терещенко одразу побачив би те, що після хвилевого запаморочення спалахнуло в його свідомості, очистившися від сторонніх нашарувань: баба Грициха розводить на боки долонею не струмінь води, обережно поплескуючи по ньому правицею, аби він, замість завихрюватися молочними баранчиками, товщав дедалі стрімкішою без зеленавих прошарків дугою, а відхиляє набік весь табір із Карвенделем, рівнинами, горами й водоймами, щоб дати місце Дніпрові у весняному розливі, що його, аж зачучверілий від зусилля видмухує із флояри, а одночасно і з колонки з водою Омелько-флоярник, і щойно тоді Терещенко остаточно зауважує: Омелькові тому так важко, що Дніпром густо одна біля одної рухаються вперед похоронні барки, човни, а то й дошки, плоти чи віка од скринь, на яких лежать мерці, подекуди в білих полотняних штанях, подекуди в куфайках і зітлілому шматті, присипані любистком, а подекуди й просто складені купою, спухлі від голоду або з кулею в потилиці, і покійників стільки, що майже не видно води, хоча глиняні хвилі чорно вирують у щілинах, несучи вперед тлінні рештки людства.