Роман про добру людину - Андієвська Емма

— Юхиме пам'ятай про добро в тобі! Воно є в кожному. Ніхто не народжується вбивцею! Пахолки зла запаморочили тебе міццю, яка насправді з мильних бульбашок! Рятуйся, поки не пізно! Тепер саме та мить найстрашніша і найспасенніша, про яку люди забули. Пам'ятай: і ти створений на Божу подобу, ти не їхній! Від тебе залежить усе направити!

— Направити, направити! — огидно перемавпував Ґудзія енкаведешник, ще раз верескнувши, аби Юхим біг до нього, і аж тупнув ногою, що той довго марудиться. — Юхим наш з власної волі, ми тільки дещо сприяємо природному нахилові людини. Направити! Мертвих не воскресити баєчкою про Лазаря. Надто багато розвелося Лазарів. Та й пощо тобі Юхим, думай ліпше про власну шкіру! Він наш!

— Юхим не ваш!

— Не наш? Ні, наш. Повністю наш, з усіма кісточками, і ти зараз будеш наш, і то — добровільно, ще й наввипередки допомагатимеш Юхимові, якщо, звісно, не спокусишся гнити разом із тим мотлохом!

І енкаведешник ударив носаком камінчик, який полетів у напрямі трупів на стартовій доріжці, що їх пикатий молодик у портупеї облив бензиною з американської каністри й підпалив.

— Я не ваш, і Юхим не ваш! — напружив усю волю Ґудзій благаючи Всевишнього, аби додав йому сили, і не виключене, що саме ця сила й обпекла енкаведешника, бо він раптом плигнув набік гасячи слизавими долонями язички полум'я на гімнастьорці, а тоді трохи оговтавшися, дав знак Юхимові, який захекано зупинився, чомусь похапцем передаючи енкаведешникові револьвер, а натомість виймаючи з-за халяви звичайнісінького кухонного ножа, яким у таборі краяли сир для приділу, і полоснув отця по ребрах з такою запобігливістю, аж енкаведешник схвально поплескав Юхима по плечі, ласкаво додавши: "Ну, тепер трохи самі побавтеся!" і розтанув, а, може, й просто Ґудзій перестав його бачити від наглої думки: ануж Юхим прикінчить його, перш ніж він устигне висловити те, заради чого, бува, тільки й дається людині життя.

— Юхиме! — заспішив Ґудзій, від збудження не відчуваючи ударів, хоча кров заливала йому живіт і руки, якими він мимоволі вхопився за груди, де почав ширитися сліпучий простір, заважаючи дихати, — вони запаморочили тебе злом у слабу хвилину, яка трапляється кожному. Але вони — не всемогутні. Вони з глини!

— Заткни пельку!

— Я говоритиму, поки ти не станеш на шлях добра, бо сама доля послала мене до тебе.

— Тобі доведеться чекати до другого пришестя.

— Воно вже тут.

— Заткни пельку. Тобі однак не врятувати шкіри!

— Ідеться не про мене, а про тебе. Тобто про мене також, і про весь світ, але головне про тебе! Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.

— Я й не знав!

— Ти й зараз не знаєш, що чиниш.

— Це я не знаю? — зареготався Юхим і, скінчивши пирскати слиною, особливо боляче різонув Ґудзія.

— Чому ти боїшся добра?

— Годі, ти зайво утруднюєш мені працю!

— Хіба я боронюся? Ріж. Я чоловік, обтяжений гріхами, і всім нам помирати, чи раніше, чи трохи пізніше. Після криївки в мене лишилася одна легеня, Гаркуша врятував, дай Бог йому здоров'я, а кілька днів тому біля колод знову стався невеликий вилив крови, паніматка про те, дякувати Всевишньому, не здогадується, пощо їй зайво хвилюватися? тільки й ти не маєш багато часу. Я тобі не годен пояснити як слід, однак ти й без слів відчуєш, якщо не зараз, то за хвилину: цієї миті вирішується все. Розумієш, усе, про що людина не зважувалася й помислити! І єдине, що вціліє — це зерна добра, які є в кожному. Увесь світ заради них одних! Ти гадав, ця мить ніколи не надійде, а вона вже тут, і ми стоїмо в ній обома ногами. Подумай про власне спасіння. Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить. Адже це Він приходив сказати. Ти ж забув, що й ти створений на подобу Божу, і я тут, аби про це нагадати, бо зараз настав час стати тобі людиною.

— Мовчи, мать твою!

— Я й з-під землі кричатиму. Збагни: ти вільний, хоч вони тебе й уярмили страхом, скувавши волю й розум. І в тобі заложені зерна добра, як у найсвітлішій людині, тільки ти їх занехаяв!

— В мені зерна добра?

— В тобі!

— Ти збожеволів, як божеволіють усі, хто сюди потрапляє. Хіба ти віриш у ці вигадки?

— Вірю, бо це єдина дійсність.

— Брехня! Блазенські теревені! Людина з природи зла, огидна, підла й злопам'ятна. Кожна. Добра на світі не водиться. Ніде. Ні в кому. Якби я хоч раз його подибав, я, може, пішов би іншою дорогою. Але добра немає, і ти зараз здохнеш!

— Нехай я здохну. Це нічого не змінить. Я й так випадково дожив аж досі. Добро не тільки є, а воно єдине існує, решта — порожнеча, солома, купка слизу, і ти в цьому переконаєшся, бо прийшов час. Так само, як віднині ти рятуватимеш інших ціною власного життя.

— Звідки ти певен? А коли мені приємно убивати? Я ж тебе зараз прикінчу!

— Вбивати іншу людину — це вбивати самого себе, а воно ніколи не приємно. Віднині ти рятуватимеш інших.

— Звідки ти знаєш?

— Звідки йде спасіння.

— І ти не ненавидиш мене? Не вважаєш мене гнидою?

— Якби я ненавидів, я боронився б.

— Ви що там просторікуєте? — об'явився біля них енкаведешник із двома зірочками на погонах.

— Та ось Ґудзій навертає мене на шлях добра! — наче крізь туман чмихнув Юхим, але щось у його тоні, видно, не сподобалося енкаведешникові.

— Падло! — заверещав він, — тобі що було сказано! — і тієї ж миті конопаті близнюки в кирзових чоботях повалили Юхима на землю, а енкаведешник, вирвавши в переляканого ніж, тицьнув його Ґудзієві й велів своїм помічникам поставити отця на ноги й обвинути задля ліпшої рівноваги, спідніми, стягненими з одного з ростріляних.

— Ти все ще не ймеш віри, що ми — втілення справедливости й гуманности, — приплюснув на грудях енкаведешник ордени, щоб вони не набрякали пухирцями, точачи зелене молоко, — Юхим чинив тобі зло, відплати. Тепер найкраща нагода: Юхим вроджений убивця й ліпшого не заслужив. Зрештою, якщо ти не встромиш у нього ножа, ми, пильнувальники порядку, справедливости й рівноваги в світі, умиваємо руки, і він тебе, будь певен, негайно прикінчить, рятуючи свою шкіру, бо він не такий дурний, як ти. Ну?

— Ви заполонили його душу підступом!

— Чого ж підступом? Він сам зголосився. Кожен вибирає те, чим він є, хіба це не твої слова?

— Ні!

— Він далеко підліший, ніж ти гадаєш. Та зараз не про нього, а про тебе. Я справді дивуюся: невже в ім'я справедливости, яку ти ніби ставиш понад усе, тобі не кортить помотатися, якщо не за себе (за себе то вже приватна справа), то бодай за всіх тих (з твого погляду) невинних, що їх занапастив Юхим? Хіба це не обов'язок кожної порядної людини?

— Не вам говорити про обов'язки й порядність.

— Ах, ти затявся переконати мене, що любиш його? Як учив любити ворогів розіп'ятий Блазень? І для тебе око за око, зуб за зуб — від диявола? Що ж, спробуй, лише пам'ятай: Юхим надто довго був наш. Він твій найлютіший ворог. Хіба ти не бачиш, як він дивиться на тебе?

— Юхиме, не бійся! — вигукнув Ґудзій, переконавшися, що Юхим від жаху аж порепаним поглядом прилютувався до ножа в його руці, про який отець зовсім забув.

— Юхиме, не бійся! — повторив Ґудзій, збагнувши, що Юхим чекає відплатного удару, і з огидою жбурнув якомога далі від себе закривавленого різака; ледве встоявши від надмірного зусилля. — Вони непереможні, лише поки ти їх боїшся!

— Так, так, — плямкнув енкаведешник, ніби вперше роздивившися Ґудзія, — тепер ти слабий і один Юхима не подужаєш. Я розумію. Однак і тут підемо тобі назустріч: ти не потребуєш сам убивати, це несуттєва формальність, дай згоду, її цілком вистачає, і ми за тебе все полагодимо.

— Юхим піде стежкою добра, і ви не матимете над ним жодної влади!

— Не матимемо? Ах ти ж, бандерівський виродку, шаманська халяво! Ми тебе рятуємо, а ти он куди! Тобі конче забаглося здохнути за свого мучителя? За того, хто на мій наказ розчавить тебе, як гниду?

І розлючений енкаведешник, ніби надолужуючи, що надто довго стримувався, вдарив кованим чоботом Ґудзія по голінках, а коли той упав, у груди, в голову, намагаючися проломити череп, але, стомившися, махнув Ванькам, що тримали Юхима, ласкаво дозволяючи: — "Юхиме, прикінч цього шамана й залагодь решту!"

— Юхиме, пам'ятай: ти створений на Божу подобу! — ще тільки й встиг прошепотіти Ґудзій, чуючи на собі видовжену суцільними лезами п'ятірню Юхима й непритомніючи від блискавки, що зайшла під ребро, а коли знову прийшов до тями, з подивом ствердивши, що він незбагненним чудом все ще живий (імовірно, його земне існування не добігло кінця, бо він ще не виконав покладеного на нього завдання), то запримітив, що лежить у калюжі крови біля другого барака просто під мотузкою з випраними спідніми, якими він обвинув себе, аби втриматися на ногах і (замість скерувати кроки додому під опіку паніматки й покликати Гаркушу), дохитавшися до церкви, відслужити літургію, поки Юхим угледить його (Ґудзій знав: Юхим прийде, аби востаннє його побачити, незалежно від того, як для них обох це побачення скінчиться) й щезне з табору, щоб розпочати нове життя (навіть якби за це Ґудзієві довелося вицідити з себе останню краплину крови), і ця думка, чи радше одержима готовість допомогти Юхимові промацатися до світла (навіть усупереч Юхимовій волі, притлумленій поганню) й надала Ґудзієві сили не тільки не зімліти під час відправи, а й виголосити проповідь, слухаючи яку Стецько гірко уболівав, який він непутящий, але, може, колись сам Господь (а він хвилинами ніби визирав з-під Ґудзієвої проповіді, аби люди, відчувши Його присутність, сподівалися на ліпше майбутнє й не втрачали терпіння) відкриє йому його справжнє покликання, і тоді Стецькові груди наповнювалися радістю, подібною до радости паніматки, яка поруч гаряче дякувала Всевишньому, що Ґудзій знайшовся та й ще правив з таким внутрішнім жаром, аж серце заходилося, що й Дмитрик, який переважно під час служби полагоджував ґешефтярські справи, задля цього частенько навідуючися як до православної, так і до католицької церкви, тепер стояв зосереджений і теж думав про своє покликання, відчуваючи збудження зовсім відмінне від того, що завело його до Божого храму, де він сподівався знайти покупців на американську шоколяду, вагон якої йому пощастило зі своїми хлопцями перевести на інші рейки, розвантажити, порозміщувати скрині з солодким вмістом по надійних сховищах, а частково вже й збути, оскільки Дмитрик не відступав від засади: найцінніше добро губить вартість, коли залежується.

Властиво, коли Дмитрик переступив поріг церкви, шукаючи очима Івана Жердку, який напевне не відмовиться взяти ще кілька скринь, як і минулого разу, бож Дмитрик не відзначався зажерливістю і дуже поцінно правив за ходові ласощі, хоча Жердка по— куркульському торгувався за кожну копійку, ніколи не беручи більшої кількости товарів, оскільки, як Жердка висловлювався, береженого й Бог береже, і тямковита голова на малому вигідніше заробить, ніж на великому, — Дмитрик і в думці не мав, що його ґешефтярська діяльність так нагло скінчиться, і то назавжди, саме тієї миті, як Ґудзій почне виголошувати своє досить уривчасте казання.

Адже коли отець почав говорити, Дмитрик не лише не слухав його проповіді, поринувши в ґешефтярські калькуляції, а й не дивився в бік Ґудзія, поглядом прочісуючи молільників і дивуючися, де лиха година носить Івана Жердку.

Не виключене, що Дмитрик і до кінця служби не поцікавився б, що саме отець виголошував з амвону (того ранку Дмитрикові помисли надто ретельно зосереджувалися на матеріях, дещо далеких від панотцевих казань), якби з-за Ґудзієвої ряси раптом (хоч ця раптовість і здалася Дмитрикові незміренно довгою, ніби його сприймання подій і сам їхній перебіг відбувалися одночасно в двох різних, пришвидшувальній і уповільнювальній, площинах) не виснувалася корова, затуливши собою панотця, і так само, як і тоді, коли він не хотів її слухати, дивлячися в самісіньку душу Дмитрикові, не мовила: "Дмитрику, не гай часу.