Роман про добру людину - Андієвська Емма
Бідний Фетюскін! Не поталанило йому з учнем. Хоч, звісно, як же він міг передбачити, що саме його надто виставлена на показ відраза до всього українського, зневажливо називаного малоросійським, його надхненні чорносотенні просторікування про третій Рим, смертельно загрожений українським сепаратизмом, — чорносотенство, єдинонеділимство, соціялізм і прогрес в очах Фетюскіна, який щиро вважав себе передовою, без зайвих забобонів, людиною, не суперечило, а доповнювало одне одне, — чи, може, не стільки відраза до української мови й людей, які Фетюскіна дратували невикоріненою інакшістю, скільки те, що він пробував залицятися, і то чи не з деяким успіхом, до надто вродливої Кобилчиної матері, доводячи малого вихованця до такого шалу, що пізніше Кобилко ніколи гостро не переживав і далеко важливіших подій, ніби в дитинстві раз назавжди вистраждав за все життя, наслідком чого й залишився неодруженим, дивакуватим самотником? — що саме всі ці Фетюскінові мудрощі приведуть Кобилка через перську, арабську, а дещо згодом таджицьку, турецьку, тібетську мови й літератури до українського табору? Ба, більше, навчать малого мислити? Бож хіба не Фетюскінові теревені змусили Кобилка з подивом усвідомити: люди живуть не власним розумом, — більшість лягає в домовину, так і не поворухнувши мозком, — а колективними уроєннями й навіюваннями! — риса, що її Кобилко подибував згодом і в далеко розвиненіших, ніж Фетюскін, який напевне гірко образився б, довідавшися, що його уболівання й громи проти скажених українських самостійників не його погляди? А втім, хіба людина знає, що її, а що навіяне, і чому саме якась мізерна дрібниця штовхає її на такий шлях, а не на інший? Чи спромігся б Кобилко дійсно визначити, що саме зробило його таким, як він став? Тобто чи справді від Фетюскінових просторікувань у ньому, Кобилкові, старанно відмежовуваному від усього українського, заговорила поколіннями притлумлена кров і серед навколишнього безпросвітнього небуття прокинулася свідомість колишньої гідности й окремішности свого роду й племени, давно зросійщеного заради лакомства імперського, чи, просто, Фетюскін, наступивши на живе там, де його не мало бути, ненароком розворушив у малому почуття справедливости, заради якої Кобилко, спочатку за царської, а потім і за радянської влади наражався на зачудовані, а перегодя й на зловісні запити, за яким, як із факірського кошика, вихитувалося десять років Колими та ще п'ять додаткові на Біломорканалі: "Чому ви написали розвідку про Мілярепу по-українському? Що спонукало вас шукати зв'язків українського барокко з суфійською лірикою? Хіба ви не знаєте, що це буржуазний націоналізм? Чому ви жодної праці не написали по— російському, як то належить солідному вченому?" Чому? Імовірно тому, що за всім цим випадково, — а хіба життя не складається з суцільних випадковостей? — стояло Кобилкове почуття справедливости, дуже рано осмислене не розумом, а якимсь додатковим живчиком, вищим за розум: абстрактної чесноти, правди, людяности — нема. Усе найшляхетніше виявляється лише в найбуденнішому, найконкретнішому, серед щоденних дрібниць, поту, гиді, злиднів, принижень і переслідувань, бо за вичищеною й нахлястрованою єлеєм бутафорною фасадою нібито вселюдських ідеалів чатує м'ясорубка терору, підлість і амебне пристосуванство, для якого справедливість — порожня бульбашка, до того ж, попри свою порожність, надто небезпечна, отож ліпше без неї обходитися. Багато без неї й обходилися. Але він, Кобилко, не міг. Вузькість? Обмеженість? Брак широких обріїв? Можливо. Можливо також, він народився не з нульовим зарядом у душі, як більшість людей, що, залежно від навколишніх силових піль, стає доброю чи злою, — бож дійсно добрих і злих приходить на світ дуже мало, — аз виразним нахилом до справедливости? Почуття, яке Фетюскін лише випадково активізував, а воно вже саме скерувало Кобилка на інший путівець? Як Фетюскін вжахнувся б, почувши, що повернення Кобилка до власних замулених джерел, виключно його, Фетюскінова, заслуга! Чи це заслуга не Фетюскіна, а волелюбної няньки, що з молоком вклала Кобилкові в груди інший віддих, не розум, не відчуття: це справжнє, а це гидь; — а саме віддих, на якому тримається і розум, і чуття, і поняття добра й справедливости, і тому цього віддиху не здолали витруїти ні щирі виховники-просторіки, ні вдосконалені смертоносні м'ясорубки — уже пролетарські Фетюскіни? Очевидно, людина не годна встановити, на якому зблискові свідомости починається її доля, проте чи не почалася Кобилкова доля саме від няньчиного зідхання-придиху, який заповнив тепер весь Ізар, розширивши зір і поглибивши віддих?). Адже цей придих-звук не лишив нічого іншого навколо!
І професор Кобилко, похитнувшися від світла, усвідомлює: таж самозрозуміло! Як це він раніше не здогадався! Це ж той самий придих-звук, із якого твориться всесвіт, і тому з цього придиху снується нитка до води й до дівчат, вичаровуючи на уста Кобилкові усмішку від невимовного блаженства, оскільки віднині він до кінця світу споглядатиме купальниць, водяних ткаль, які змусили його пізньої години податися до Ізару, щоб, примостившися на краю берега під сосною, дивитися, як руки безжурних підлітків висновують живу нитку з його серця, сповнюючи Кобилка певністю: так триватиме довіку.
Може, воно й тривало б довіку, якби одна з дівчаток, засміявшися (це прозвучало майже, як сплеск води, від якого розійшлися пругкі охрові кола з крильцями бабок), ненароком (чи навмисне, пильнуючи відлік часу?) не вдарила мокрою рукою по нитці, обірвавши її так нагло, що й на ранок усмішка не зійшла з уст захололого професора, ніби тієї миті він і справді ступив на стежку, з якої, за висловом Лавріна, завдяки професорській забудькуватості проґавив своєчасно повернутися на землю до Міттенвальдського табору, де над його тілом відслужували врочисту панахиду, що вразила Стецька (однак зовсім не виступом Аїда Харламповича Голки, бож інші промовці говорили не менш барвисте) майже з тією самою настирливістю якоїсь дуже важливої, розумом несхопної правди, що проступала з-за повсякденних, наче й знайомих, лише трохи учуднених слів, як тепер вигляд зеленаво-блідого й наче з середини прим'ятого отця Ґудзія (напевне, слуга Божий не ночував у ліжку), який, — так принаймні здалося Стецькові з порога, — надто дзвінким, а одночасно й надто глухим голосом, наче йому кожен склад вирізували з живого м'яса, правив службу, коли Стецько з паніматкою, наставленою просити в таборян пробачення за відсутність чоловіка, увійшов до церкви.
А втім, не виключене, що Стецька вразив не вигляд отця (хоча хвилинами незвичний вираз настільки розламував Ґудзієве обличчя, що Стецькові мимоволі заходилося серце: зараз треба рятувати Ґудзія, бо йому, невідомо звідки, загрожує смертельна небезпека, — відчуття, якого Стецько ніяк не міг притовкти, так само, як не міг збагнути, чому панахида по професорові Кобилкові приліпилася в його пам'яті до теперішнього Ґудзієвого вигляду. Адже, якби не зеленава блідість, — чи то лише падало ранкове світло крізь оливкові шийки пляшок, Ониськів винахід, вмуровані у три ряди високо попід стелею уздовж усієї стіни, замість вікон? — отець виглядав майже, як завжди, тільки час від часу йому спалахувало в зіницях чи від нестерпного болю, чи від ще не погамованого збудження, викликаного подією, яка досі тримала Ґудзія в полоні, хоч цього, крім Стецька, ніхто не зауважив. Можливо, що й Стецько не зауважив би, якби перед кінцем літургії, коли Ґудзій, заточившися, ніби уві сні, якось дивно, — таким Стецько ні разу не бачив Ґудзія, — провів рукою уздовж лівого боку, на рясі не появилося величенької плями крови, яку отець одразу ж затулив Євангелією).
Не вразила Стецька й Ґудзієва нехитра, хоч і задушевна проповідь. Тобто, трохи вразила, як завжди, коли Стецько слухав про світле й праведне, щоразу дивуючися, чому нічиє інше казання його так не зворушує (а Стецько, як не перешкоджала чарка, — горілка кидалася Стецькові не в голову, а лише в ноги, — не пропускав нагоди ні в греко— католицькій, ні в православній церкві послухати одну-другу проповідь, бож, властиво, тільки заради священичих оповісток він і вчащав до храму Божого, ще з дитинства винісши невигойне замилування до казань, і то чи не завдяки тому, що вони, — хоч і як інколи гіркота заболочувала душу, обертаючи світ на суцільну пустку, — завжди сповнювали серце розрадою: поки з амвона лунає слово Господнє, усім лихам дасться якось зарадити і люди прийдуть до тями?), попри те, що Ґудзієві проповіді не тільки не відзначалися особливою винахідливістю, а й подекуди звучали, як настирливе нагадування чогось дуже знайомого, лише тимчасово пущеного в непам'ять, ніби отець, поглинений думкою, як людям вкласти в груди, якщо не сніп то бодай скалочку світла, що його більшість зреклася, залякана м'ясорубкою зла, — з надмірної ретельности і сам не помічав, як повторюється?
Самозрозуміла річ, це ще не означало, ніби Ґудзій дослівно повторювався. Кожної відправи слуга Божий говорив про різне, однак те різне (не виключене також, що Стецькові це лише так запам'ятовувалося, оскільки, слухаючи Ґудзія, він частенько міркував про своє) зводилося до одного незмінного змісту, байдуже, чи йшлося про Содом і Гоморру, таборові неподобства, безхмарне сумління, ні разу не скаламучене сумнівами, самостійну Україну, чи відповідальність кожного за все, що в світі діється. Мовляв, він, Ґудзій, не гідний проповідувати слово Боже (він це завжди усвідомлював, тільки як же йому було йти проти волі Всевишнього, Якому саме тієї миті нічого ліпшого не трапилося на похваті, крім Ґудзія?), але нехай крізь недолугі слова люди слухають не його, грішного чоловіка й горе-священика, а живого Бога, власне сумління, якщо не хочуть перетворитися на купку мерзенної гиді, якої ніщо не порятує. Зло хутко просякає в серце, та не хутко звідти виходить. Отож нехай мають відвагу бути добрими й не відпекуватися від активного співчуття, боячися простягнути соломину потопельникові з міркувань, ніби добро не виплачується, і тому замість панькатися з ближнім, — ускочив у халепу, то й сиди, моя хата з краю! — треба швидше самому поколінкувати перед Мороком, поцілувавши ратицю зла, аби врятуватися від смерти.
