Роман про добру людину - Андієвська Емма

Інакше світ розлетівся б на друзки.

— А як люди, охоплені самозгубним шалом, не захочуть добра?

— Ми сіємо для онуків.

— А як онуки виберуть тьму?

— Онуки — завжди по боці світла, адже вони — вічні!

— Хто ж ці онуки?

— Кожен.

— А ви хто?

— Ми? Невже ти не пізнав? Онуки!

— Стривайте, стривайте, таж ви — діди!

— Діди — завжди онуки, бо те, що вмерло, ніколи не вмирає.

Наче щось подібне розповідав отець Ґудзій, виправдуючися у веселому товаристві, чому він п'є, — спробував зосередитися Стецько, пріючи, аби чіткіше згустити й зібрати докупи думку, яка розлазилася, щезаючи шматками, — однак із тієї розмови його пам'ять зберегла тільки той уламок, коли на Сашків недоречний запит: хіба пиятика личить священикові і чи не варто б слузі Божому втриматися від цього неподобства, отець Ґудзій скрушно признався: хоч воно й прикро, хоч цим він зводить ганьбу на свою багатогрішну голову, на це нема жодної ради — якби він раптом (аж страшно уявити!) відцурався чарки, його не впізнав би Всевишній, бо всі Ґудзії з, діда-прадіда причащалися сивухою, і непитущого Ґудзія Господь просто не пустить до царства небесного, а хто ж захоче наражатися на таку долю?

Щоправда, кожного разу, як паніматка, угрущаючи чоловіка, мало не на колінах благала не пригублювати хмільного, Ґудзій сумно зрікався оковитої, цим самим зрікаючися й раю, оскільки жінчині докори краяли йому жалісливе серце, ладне зі співчуття до ближнього прийняти найтяжчі муки, знехтувавши і власним спасінням (як тоді, коли Ґудзій, лишивши Васька Солонину посеред дороги, заради Тараса Цівочки повернувся до села, зайнятого напередодні радянщиками, йдучи на явну загибель, звідки лише завдяки раптовому нападові заблуканого німецького підрозділу, — цей підрозділ, що сполохав радянщиків, на ранок вибили нові підкріплення, — Ґудзій вибрався живий та ще й якимось чудом доволік до схованки покаліченого Тараса, — недарма ж кажуть, ніби над шаленцями Бог особливо пильно тримає руку, бож і німці, і радянщики полювали на всіх Ґудзіїв, Васьків, Солонин, Перкаленків, Богданів і Тарасів, які, замість плазувати перед М'ясожерним Чоботом, посміли, як Давид перед Ґоліятом, вийти на прю з роз'юшеними Молохами, щоб боронити гідність потоптаного народу, а цим самим і свою власну, вибравши смерть, а не мерзенне безлике животіння імперської кошари, — хоч отець Ґудзій твердив, що він вибрав не смерть, а життя, йдучи в ліс: адже тільки там і дихалося на повні груди! Зрештою, хіба не біля криївки явився йому ґосподь? І хіба не там він, Ґудзій, відчув те, заради чого люди йдуть на кострища і перед чим наймогутшші імперії розсипаються жменькою пилу? — йому тоді наче блискавка увійшла в легені й не зникала навіть, коли він разом із Юрком Ховрашком, Івасем Новиченком і Кадиком Шилом потрапив у засідку і їх радянщики, щоб відстрашити інших від волі і самостійности, на очах дітей і старих, — молодь і середняк пішли в ліс, пам'ятаючи всі ощасливлювання, які протягом віків густо випадали на долю українського народу, — чергою з автомата скосили в яму й веліли прикидати гноєм, звідки недостріляного Ґудзія, — іншим відлетіла душа на спокій, — згодом витягла й виходила баба Марина. І Ґудзій ані трохи не здивувався, що вцілів, бож тоді він був просто невмирущий, — а смуга невмирущости трапляється в житті кожної людини, — що, помилково, і дало підставу Васькові Солонині, єдиному вцілілому співучасникові Ґудзієвої визвольної діяльности, твердити про отцеві нечувані геройства, наполягаючи кожного разу, ніби то не про козака Голоту співають: "Не боїться ні меча, ні вогню, ні третього болота", а про отця Ґудзія, хоч Ґудзій завжди, регочучи, спростовував подібні казання, благаючи Васька схаменутися, бож то не він, Ґудзій, а інші чинили геройства! Він, Ґудзій, виконував тільки те, що йому веліло сумління, а це не геройство, а обов'язок. А що він охоче вирушав у ризиковані операції, то це не тому, ніби він, Ґудзій, хоробрий — він досі не знає, чи він хоробрий, чи боязкий, усе якось бракувало часу й нагоди перевірити, — а тому, що з ним під кулі ходив Усевишній!), та щойно отець Ґудзій, склавши врочисту обітницю не торкатися клятої горілки (він і справді, як казав, так і думав, закликаючи всіх святих у свідки, і хіба ж то його провина, що думка — не камінь?), подибував друзів (а друзів Ґудзій мав повний табір, не бачачи ні в кому підступу й зла і довіряючися знайомим і незнайомим з такою дитячою щирістю й радістю, аж заляканіші з таборян несхвальне перешіптувалися, а дехто й навіть відкрито сердився, пророкуючи, що однієї днини ця несусвітня, майже непристойна щирість і довірливість — і звідки вона в нього, коли саме каторжне життя робило людей підозрілими й нещирими? — зітнуть Ґудзієві голову, хоч покищо Ґудзієва голова міцно трималася, ані трохи не журячися похмурим майбутнім, бож хіба людині однак не покладено вмирати?), обітниця якось сама собою блідла й випаровувалася з пам'яті, перш ніж отець Ґудзій встигав обмовитися, що саме сьогодні він і краплі в рот не візьме (а втім не виключене: обітниця блідла тому, що в такі хвилини від голосу друзів, як від сурми Страшного Суду, отця з нездоланною силою опадало видиво раю, де одесную Всевишнього чаркували всі Ґудзії, зневажливо поглядаючи на слабака, який зрікся найдорожчого скарбу заради жінчиної забаганки), і паніматці знову доводилося вишукувати свою половину в місцях, які мало личили священичому санові, наражаючися і самій на догани таборових святенників, що не тільки поза спиною, а й в очі вичитували їй: мовляв, вона, Ґудзіїха, ніби й інтелігентна жінка, і в консерваторії вчилася, і про біном Ньютона чула, а от надто потурає непутящому чоловікові і не приструнчить його, зводячи цим ганьбу на все українське середовище (якби захотіла, то слухався б її, як здоровило Світозар Кіптяр своєї тендітної Ніночки!)! — і тут не допомагали жодні запевнення паніматки, що хоч воно й не гоже (хіба вона, Ґудзіїха, не тішилася б, якби її чоловік не пив? Та й чи не найбільше винні тут Ґудзієві друзі, які, замість стримувати людину, використовують її слабість і пригощають отця з ранку до вечора?), проте твердити, ніби Ґудзій — ганьба табору, може тільки бездушне сотворіння. Адже отець нікому не заподіяв зла, нікого ніде не обмовив і не скривдив, і якщо вже йдеться про справжню добропорядність, то вона, Ґудзіїха, воліє, нехай він ліпше висипляється по смітниках, аніж, одягши личину святенництва, походжатиме, як дехто походжає, носячи в грудях, замість серця, чорну ропуху, яка точить отруту й гидь на всі боки!

Очевидно, траплялося, що не лише місцеві святенники, а й звичайні собі грішники, яким здавалося, ніби їхнє слово, саме завдяки певній недосконалості, посідає належну життєву переконливість досвіду, якої іншим бракує, і тому конче подіє (хто ж здолає перебороти в собі спокусу втриматися і не навертати заблукану вівцю на рятівний шлях, на який самому понад силу втрапити?), — час від часу пробували соромити отця Ґудзія, пророкуючи йому розстриг, щоб, як їм ввижалося, прислужитися добрій справі (а кому ж, як не грішникові, знати, де добре, а де погане?) і витягти бідолаху, навіть проти його волі, в праведники, бож праведника, бодай одного, конче треба навколо себе мати, оскільки він у біді і за грішника потурбується (хіба загинули б Содом і Гоморра, якби бодай одна праведна душа трапилася на похваті?), а хто ж більше надавався на Божого праведника, як не Ґудзій? — але отець, на відміну від попаді, яка сердилася на безконечні доброзичливі поради й повчання, тільки вибачливо усміхався, розводячи руками на підтвердження, що нечистий його знову поплутав (Ґудзій і справді не виходив із дива, як та клята чарка вічно перетинала йому дорогу), і скрушно визнавав рацію тим, хто його шпетив і напучував.

Лише коли серед угрущальників виявлялися особливо настирливі ревнителі, які, захопившися власним красномовством, домагалися від отця негайної покути, цілковитої тверезости, ну, і відповідно, гіднішої поведінки, Ґудзій, вислухавши всі догани, миролюбно нагадував: він не народився священиком, ба більше, йому ніколи й на думку не спадало будь-коли ним ставати! В його житті нічого не вказувало на те, що з нього вийде слуга Божий, аж поки сам Господь покликав його, отакого непутящого, як він є (адже він, Ґудзій, і сам не добере, яка лиха нужда спонукала Творця вдатися до такого крайнього заходу і покласти вибір на нього!), а хто ж здолає перечити Всевишньому? Ще коли він висвячувався, ні товариші, ні знайомі (та що знайомі, коли старий батько, почувши новину, приїхав намовляти сина, щоб той спочатку перевірив себе, перш ніж зважиться на подібний крок!) не вірили в остаточність його наміру, підозріваючи за тим якусь особливо хвацьку витівку, якою Ґудзій, жартун і вигадник, заповзявся їх насмішити. Зрештою, хіба сам Ґудзій, пам'ятаючи свої незчисленні вади, — а вони ж чіпляються людини, як реп'ях кожуха! — не розумів, наскільки він не гідний слугувати Найсвітлішому? Хіба він не зволікав, змушуючи себе не слухатися голосу, який не давав спокою, хіба не прикидався нетямущим, аж поки уві сні, а згодом, — як він усе ще баскаличився, — і навіч, і то серед білого дня перед юрбою на трамвайній зупинці, просто з-під розгорненого часопису, явився Господь, торкнув свого грішного вибранця за плече й велів прямувати стежкою, яка вела до Нього? — і Ґудзій не зважився діяти всупереч вищій волі, хоч, заки перекинутися на теологію у Варшаві, він, наче монтенівський віслюк, навантажений книжками, записався одночасно на два факультети, скінчив право й романістику, оскільки навчання йому легко давалося (власне, у навчанні він шукав чогось, що він перегодя, так само марно, натинався знайти у військовій академії, куди його прийняли, попри українське походження й православне віровизнання, ніби на підтвердження, як із незбагненних причин, — бож він, Ґудзій, не виділявся жодними чеснотами! — ним піклується провидіння наполегливіше, ніж іншими), — і не тільки легко давалося, а й не зіпсувало йому ні серця, ні вдачі (як це надто часто трапляється з тими, кому щось легко дається, а кебеті бракує втямити: найглибше, найвсеохопніше знання — не ціль, а мізерна передумова до того невимовного, що його людина не годна ні висловити, ні збагнути).

Щоправда, таборові мудреці пояснювали це зовсім просто: мовляв, Ґудзієвому серцю й вдачі надмірна вченість ніколи й не загрожувала, тому що, ледь скінчивши університет, Ґудзій так само блискавично й забував усі науки, яких набирався; бо де, коли хто бачив, аби справді освічений чоловік не нагадував би щомиті про свою вченість, не виставляв би на заслужений показ усі свої знання, щоб співрозмовники лише охали, споглядаючи вчене диво, а поводився, — за співчутливим висловом пана магістра й доктора всіх наук Лилика, який, єдиний на весь табір, знав, як належить поводитися вченій людині, — наче сільський дядько?

Звісно, чи мали рацію таборові мудреці, чи ні, охочих спростовувати, як воно виглядало насправді, не знаходилося, та і як вони знайшлися б, коли сам Ґудзій, замість сприяти виясненню і бодай раз повнотою продемонструвати, як глибоко сягають його знання, заткнувши пельку всім мудрагелям, — найприскіпливішу балаканину на цю тему збував жартами, додаючи мимохідь, що така його доля: він невігласом народився, невігласом і помре, не збагнувши навіть, за що його, грішного сараку, Господь милує.

А що Ґудзій говорив це щиро й переконливо (на думку Юліяна Кленовського, аж надто щиро й переконливо; бо як Юліян Кленовський, який нараховував у своєму родоводі десять поколінь блакитної крови, не раз прорікав у ближчому колі друзів, здатних належно оцінити далекосяжність і вишуканість його висловлювань, — пиха й фальш — конечна передумова цивілізованої поведінки в пристойному товаристві, а саме її й бракує Ґудзієві, щоб заслужити назви homo sapiens), і не тільки говорив, а й у такі хвилини з особливою тугою усвідомлював свою безнадійну обмеженість перед порогом, об який людина щомиті стукається лобом, не годна ні на цаль переступити його, хоч і усміхався при тому (правда, Ґудзій ніколи цього й сам не розумів: адже йому боліло всередині зі щему від цієї пригадки, однак незалежно від його волі, — а втім, чи людина дійсно знає, що залежить, а що не залежить від її волі? — ледве він заходжувався вкладати в слова найсуттєвіше й найдошкульніше, що його хвилювало, — мікроскопічні, а водночас і велетенські амебні творива, які щосекунди мінялися й щезали — інколи цілком, інколи — клаптями, — з-під, здавалося б, найточніших окреслень, — щось тануло йому в грудях, і він усміхався, що не раз виводило й заводило його в халепу), то навіть ті, які чули, ніби Ґудзій покінчав і кілька університетів (кількість університетів залежала від настрою й горілчаного вмісту співрозмовників), і якусь особливу академію (щодо академії опінії виразно розходилися: дехто з таборян не виходив із дива, мовляв, як можна кінчати академію, коли на ній усі просто бувають? — натомість пані Осінчуковська, поважний авторитет серед витонченішої верстви таборових дам, категорично твердила: академії існують лише малярські, а не військові; вона сама мало не скінчила малярської академії, але своєчасно схаменулася й вирішила відкласти живопис на старість, яка забула про неї, дарувавши їй вічну молодість), втрачали охоту будь-що спростовувати чи вияснювати.

Однак і без спростовувань і вияснень загальна опінія складалася на одне, — і тут уже не виринало найменших сумнівів: Ґудзієве серце містило стільки добра, лагідности й безпосередности, що люди охоче прощали йому гріхи і, прощаючи, ставали самі людяніші й примірливіші навіть там, де щойно пашіли гнівом, як Стецько на Дюрченка того вечора, коли він, довідавшися від малого Федора листоноші про Дюрченків донос на Ігоря Коваленка, аж спухлий від обурення (а зовсім не від недавнього перепою!) прибіг до Ґудзія, щоб отець пояснив йому, пощо земля плодить гнид у людській подобі, і домагався від Ґудзія відповіді майже з такою затятістю й розпачем, як тепер паніматка домагається від нього зізнань, де її чоловік, бідкаючися, що їй хоч самій заходжуйся виголошувати перед людьми, які зібралися на службу Божу, казання.

— Казання? — стрепенувся Стецько, нарешті цілком отямившися, і з новою аж запаморочливою ясністю, — у його мозку, який раптом поширився й завібрував, вибухла колінчаста, нескінченна блискавка, розсунувши до самого обрію (Стецько на всі груди чув у собі цей всепоглинальний сліпучий обрій) глевкі внутрішні перегородки, — пригадав видиво Страшного Суду, а особливо ту мить, як йому вручено келих із кров'ю Спасителя.

Невже це сам Усевишній прислав до нього паніматку, щоб він, таборовий п'яничка, сповістив людям несусвітню новину? — зважив Стецько і, перш ніж збагнув, що чинить, прохопився:

— Може, заки… панотець, я людям скажу… казання.