Роман про добру людину - Андієвська Емма

А хіба не в ім'я мертвої людожерницької букви по всьому світу найбільше і найбезжальніше проливають кров?), бо ревні греко-католики звинуватили його у відступництві, мовляв, на старощах Петруняк здитинів і переходить на православіє, лихо українського народу, яке запродало Україну Москві, наслідком чого люди й опинилися в цьому таборі, а ревні православні образилися й почали ремствувати, що їх навіть тут, де кожному, здавалося б, вільно дотримуватися своїх переконань і віри, навертають на гаспидську унію, яка завинила в усіх нещастях, штовхнувши Україну в російський зашморг, що тепер і висить над головами, — і тільки в січні, коли в неопаленому бараці втікачі (ще сполохані поголосками, ніби невдовзі за миролюбної згоди союзників мають наїхати радянщики і тих, хто вирвався з їхнього раю, репатріюватимуть силою, як тоді, коли люди цілими родинами вкорочували собі віку, труячися, перетинаючи вени, викидаючися з вікон, вішаючися, ковтаючи товчене скло, аби не потрапити до сталінської м'ясорубки) усім табором відзначали день української самостійности, яка за роки гніту й знущання над людською гідністю перетворилася на обіцяне Богом усенародне воскресіння (чи ж не тому за всіх часів скитальцям, ще не поглиненим чужою стихією, їхня втрачена, окрадена батьківщина ввижається обітованою землею, уділеною їм Усевишнім? — і хіба, зрештою, важливе, якою випадковою назвою людина окреслює те, куди вона вкладає найшляхетніші прагнення, помисли й почування, що в немічному, затурканому створінні урухомлюють нездоланні сили — вічно незбагненний прояв душевних трансформаторів, — обертаючи мізерне, запльоване й смішне — на велике, спасенне й подиву гідне, і тоді слабодухи, які щойно тремтіли за ласкаво уділене їм невільницьке існування, звільняються від страху, мов від прогнилого ганчір'я, і серед всюдисущої тьми, що, здається, ніколи не розвіється, а тільки жертиме трупи й хлептатиме кров, — із глибокою вірою в світло, добро й справедливість дають спалювати себе, розпинати й закатовувати за інших, ніби на підтвердження: шальки терезів, які важать мале й велике, постійно міняються?), греко— католики й православні помирилися (тобто не помирилися, адже ніхто й словом не обмовився, а просто, — люди й не зчулися, як воно вийшло, — причина розходжень сама собою перестала існувати, як то часто трапляється з найзапеклішими розходженнями: незначна порошина обернулася іншим боком у мозку, і не стало гори, що розділяла одну людину від другої), і не лише помирилися, а й зажадали, щоб отець Ґудзій і отець Петруняк спільно відправили літургію, бо кожному серце стислося від думки: а, може, це взагалі остання служба Божа? — хто зна, що принесе майбутнє, і чи не розкидає новий смертоносний вихор людей на Соловки, в тундру, на Колиму — по катівнях і каторгах?

Щоправда, вихор пролетів, не зачепивши таборян, тільки Івана Середу знайшли на розі Грицишиного барака з перетятою горлянкою, про що згодом подейкували, — коли вже страх минув і люди трохи оговталися, — ніби тим способом йому помстився нечистий, допильнувавши слабої хвилини, яка трапляється кожному, і з-за рогу хвицьнув бідолаху уламком старого серпа за те, що Іван, угледівши випадково (а він завжди запримічував таке, чого інші не бачили або й старанно уникали бачити), як баба Грициха відвертає від таборян напасті тим часом, як усі лише бідкаються, лементують і мелють язиками, прибіг допомогти їй (бож Грициха опісля довго хворіла, знесилившися від боротьби зі злом, що з бабою рідко траплялося, а знесилилася тому, — Володька Тронько перегодя клявся, гіби на власні вуха чув це зізнання з уст самої Грицихи, — що люди надто повірили в зло, і воно з того й набралося моці), і за цю допомогу Іванові й довелося розплачуватися життям, хоч Грициха не лише радила, як уникнути загибелі, а й, узгляднюючи Іванову вдачу, в присутності Володьки, перед яким Іван ні з чим не ховався, — імовірно, щоб той ретельніше пильнував свого приятеля, — бож напевне баба Грициха наперед знала Іванову долю! — кілька разів стурбовано попереджала: відтоді, як чоловік приклав рук, щоб долати зло, він мусить особливо берегтися нечисті й бодай раз на день, а коли в горлі з'являється давущий клубок, двічі подумки прочитати "Отче наш" і всією душею побажати іншій людині добра, тоді сатана й відступиться. Спочатку Іван так і чинив, а потім вирішив: напевне вже досить! Проти кривди і зла він завжди ладен хоч навкулачки, тільки ж не записався він у ченці, аби довіку вичитувати молитви й бажати саме тим добра, хто, мов на лихо, затявся йому уприкрятися! Ще тиждень, ну другий, він витримав би, а то ж із дня на день! Зрештою, хіба він мало потрудився? — і тієї миті дідько й усочив його.

Але, крім Івана Середи, ніхто не постраждав, наче своєю смертю він і справді відвернув напасті від мешканців табору, як значно пізніше на підставі зіставлень, тверджень очевидців і власних домислів висновували такі знавці людської душі, як Ярема Цибка, який, нудячися в черзі за таборовим приділом, прилюдно заявив, ніби Іван Середа заздалегідь готувався віддати життя, аби відвернути від людей неминучу загибель, бо інакше (у таборі кожен усе бачить і на всьому визнається, і ні від кого жодної події не втаїти!) хіба Грициха стояла б при Іванові, як повитуха біля породіллі, щоб його дух, очищений від гріхів і скріплений бабиним світлим словом, пішов просто до Бога?

Звісно, Яремі Цибці одразу ж заходжувалися перечити, що хоч в Івана й була м'яка душа, на праведника він аж ніяк не скидався.

Однак попри те, що Іван на праведника не скидався, саме після його смерти повелося (а втім, може, то й не Іванова смерть, а спільна небезпека прояснила серця й розум; не виключене також: людям раптом промовило до сумління, що знайшовся між ними, здавалося б, звичайний, лише трохи дивакуватий чоловік, який віддав за них життя), а потім ставши звичкою, і залишилося, що православний хор з оперовим басом Яцьком Мелешком співав у греко-католиків, а греко-католицький — у православних (цього не змінила навіть та обставина, що коли переполох минув, у нових суперечках вся Україна на один помах знову перетворювалася то на греко-католицьку, то на православну, то, — значно рідше, — на єговістську державу; — мохаммеданство й буддизм в особі Єлисея Полікарповича Барабольки, який добачав єдине спасіння українського народу виключно в цих двох релігіях, мовляв, і католицизм, і православіє вже досить нашкодили і пора взятися за розум, — теж не густо перемагали, бо Єлисей Полікарпович, ховаючися від переслідувачів, що, як тільки смеркне, майже без перерви, — навіть коли він лягав у ліжко, накрившися коцами, лахміттям і чужими баняками, — їх зі сварками згодом забирали власники, — били йому серце енкаведівським трупним промінням, місяцями не з'являвся на таборові диспути, які дали остаточний поштовх Ількові Побігуйкові, вибатькувавши непримиренних сперечальників, прилюдно заявити, що віднині він, Ілько, засновує власну всеукраїнську релігію, а себе проголошує її першим вірним, — не пророком чи, боронь Боже, новим Ізбавителем, устами якого говорить єдина неділима істина, — йому так остогидли за життя ці кровожерні єдинонеділимі і єдиноправильні істини, разом із їхніми ощасливлювачами й ізбавителями, що він, Ілько, крім терпимости, — а це завжди: право на відмежовування! — добра й звичайнісінької людяности: "Тобі боляче — я прийму на себе твій біль!" — нічого іншого не визнає. А щоб ніхто не сумнівався, чи це, бува, не чергова п'яна витівка, коли людина не тямить, що чинить, аж поки її не охолодять на поліції, а таки воля провидіння, — нехай дещо незвична, але хіба воля провидіння — звичне явище? та й хіба впав би Ілько сам на цю думку, якби його не штовхало щось усередині на цей крок? — Ілько на подив усього табору відцурався від горілки, — хоч таборові провидці лише переморгувалися, запевняючи, ніби це не на довго, — і, роздобувши від Дмитрикових хлопців сірого паперу, за допомогою Івана Берізка, і його картопляних печаток видрукував ручним способом півсотні листків-відозв, обклеївши ними бараки, сміттярки і навіть колоди за третім бараком, а в своєму закамарку на очах ошелешених співмешканців, які вагалися, чи тішитися, чи плакати з Ількового перевтілення, спорудив зі старої валізи вівтар і виліпив із сухого американського молока й таборових пайок хліба тризуб, серце і щось, подібне до вареника, — його Ілько називав "духовною регалією", лікуючи згодом прикладанням до скронь цього вареника-рогалії багатьох від болю голови, на який люди часто й довго хворіли, навіть коли небезпека примусової репатріяції відгула і на обрії почали з'являтися просвіти), і сама паніматка в обох баракових церквах старанно виводила кольоратурні сольо, остаточно помирившися з долею, яка послала їй найдобрішого й найшляхетнішого чоловіка, наділивши його лише єдиною вадою: нахилом до оковитої, що й привела Ґудзіїху до Стецька, біля якого вона вже півгодини вовтузиться, вмовляючи очманілого небораку, нехай він зласкавиться і, Христа ради, пригадає, з ким учора зустрічався й чаркував, бож напевне серед Стецькових горілчаних побратимів був і її чоловік.

Стецько напружено морщить чоло, щиро силкуючися пригадати, чи не подибував він учора отця Ґудзія, але якимось підступним чином, — чи то від недавнього пережиття, спричиненого і видивом Страшного Суду, і тим іншим (невже він справді тримав у руках чашу з Господньою кров'ю!), чи тому, що він іще не прочумався від Кирилишиного пригощання, учора розтягується в його голові не тільки на вчора, а й на позавчора, ба більше, на відтинки часу, які лежать щонайменше місяць у минулому, і Стецько, замість пригадати, чи він бачив напередодні отця Ґудзія, несподівано пригадує зустріч із двома дідками, і аж сам дивується, як він міг цю зустріч так цілковито забути.

Він тоді саме вийшов від Пилипенка і, хоч і втішився: надворі ясно від місяця, і тому не доведеться довго шукати своєї оселі, — задля певности таки помандрував на таборовий майдан, властиво, до колонки з водою, звідки Стецько одразу, навіть коли доводилося пересуватися наосліп, не покладаючися на зір, а ще менше на ноги, майже безпомилково втрапляв додому, бо на місці колонки з водою з-під землі било напрямне проміння (у цьому Стецько вже пересвідчився), яке само несло людину в потрібному їй напрямку, — як нагло його зупинило чудернацьке мугикання, і тієї ж миті він відчув: його з голови до ніг обсипали вогняним зерном, аж забракло віддиху.

Стецько долонями потиснув скроні, аби перестало блимати в очах, обережно продихнув і угледів двох дідків, які, мугикаючи про себе, із торби на грудях (Стецькові від несподіванки здалося, ніби то не торба, а повне світлового зерна серце, що, не вміщаючися в грудях, вийшло назовні, або вим'я, і в нього дідки занурювали руки) діставали пригорщами рухомі променисті зерна й засівали ними табір і весь світ.

— Здоровенькі були! — привітався до них Стецько, зважуючи, чи перший дідок (другого — Стецько вперше бачив) — таборовий дід Мирон, трохи хворий на голову, — чи це лише від самогону йому так ввижається.

— Здоров, здоров! — в один голос відповіли дідки.

— Що ви робите?

— Засіваємо серця добром.

— Уночі?

— І вдень.

— Ага, — луснув себе долонею по лобі Стецько, — і тоді світ подобрішає, щезне зло й запанує правда і ми повернемося на звільнену батьківщину, яка нарешті нам належатиме, і скрізь по земній кулі всі вигнанці, знедолені й покривджені знайдуть притулок і розраду, бо з України прийде добра людина для кожного, не тільки для вибраних, і за цією безмежно доброю й милосердною людиною, хоч вона ще лежить у колисці серед мороку й жаху, стужилося людство, а Бог усе чує, і тому ви й співаєте?

— Коли засівають добро, треба конче співати: тоді воно краще росте.

— А як воно не зійде? Тепер така ніч?

— Добро завжди сходить.