Золотий Ра - Білик Іван
Ось біля мулиці в лузі стоїть її головате маленьке лоша!
Щасливий Зопір ще дужче заквапився.
Він не довго чекав у палацовому садку. Парміс вискочила з-за решітчастих дверей і легкою ланню збігла вниз до Зопіра, та раптом наче наразилася на невидиму стіну.
— О, боги милосерді! — прошепотіла вона. — Невже це ти, Зопіре?.. Який же ти став бридкий!..
Більше вона жодного разу до нього не прийшла.
Коли цар Дар'явауш завітав до палацу в Кіші, Парміс мовби випадково впустила кінчик єгипетської хустки й відкрила своє лице. Так вона стала однією з дружин царя Дар'явауша. Сталося те, чого найбільше боялась її рідна тітка Атосса.
Зопір був найбагатшим і наймогутнішим після царя, але не було в світі нещаснішої від нього людини.
Еобаз і його сини
Коли кінчалася зима й з гір скочувались талі води, Еобаз виходив із Сус. Дорога попереду була нелегка й далека. Спочатку він ішов лівим берегом Хоаспу й проминав кілька великих сіл. Дехто в тих селах знав Еобаза й уникав з ним зустрічатись, але дехто й не знав, особливо молодші орачі та козопаси, тоді Еобаз усідався поряд і розповідав їм про своє життя-буття.
— Оце йду до Парсастахри, маю побалакати з царем. Хочу попросити найяснішого, щоб, коли йтиме на скіфську рать, лишив мені мого найменшенького сина, його звуть Сірабаз...
Лише наймолодші запитували:
— А хіба з тими нечестивими скіфами знову буде рать?
— Бу-уде! — переконано заявляв Еобаз. — Бо чого б я бив ноги аж до тієї клятої Парсастахри?
Якщо ж ніхто нічого в нього більше не питав, Еобаз доказував уже почату розповідь і йшов далі, перекинувши порожню торбу через плече. Коли ж люди уникали його зачіпати й не хотіли слухати, Еобаз так само йшов геть, але потім іще довго нарікав на людську недоброзичливість і черствість, які заполонили світ.
— А якби вам отаке лихо? — питав Еобаз. Проте він нікому не бажав такого лиха. Ахурамазда створив людей добрими й для добра, кожен має звершити на цьому світі визначену йому частку вселюдської справи, бо коли людина переходить через міст Цінвад, їй стає не до земного, — великий пророк Заратуштра як сказав?..
Еобаз починав згадувати, що з цього приводу казав маг Ахурамазди — старий Орет. Давноминулі події та слова Еобаз пам'ятав краще від теперішніх, але повчання мага Орета з цього приводу геть забув. Це певний час муляло Еобаза, та коли за пагорбом виринало нове селище або ставало чути сопілку вівчаря, Еобаз переключався на клопоти ближчі. Весняний день був ще досить короткий, доводилося думати й про ночівлю та шмат коржа. Заночувати можна б і десь у березі Хоаспу, але для цього треба було вогню, щоб відлякувати Ще неситих після зими шакалів, а кресала Еобаз не мав.
— Колись у мене було добряче кресало, — згадував він. — Як пасли воли в Сирому зворі, то ніхто з хлопців не міг викресати вогню, а в мене трут починав тліти за першим або другим ударом. Бо добрий був і трут.
Я його виварював у козячому молоці та ячмінному попелі, а то ж як! За першим або другим ударом займався й починав тліти, — втішено всміхавсь Еобаз, а тоді думав, що головною його гордістю все-таки був не трут, а оте добре кресало, яке він привіз із Сард. — Довелося гріх на душу взяти... — Еобаз видер те кресало в лідійської вдови, в хатині якої розташувалася десятка їхнього полку пращників. — Хоча який же то гріх? Вона не воліла віддавати кресала, то я її турнув коліном у живіт, а вона назавтра взяла та й переселилася в царство блаженних. Їй же стало краще за Священним мостом, бо яке життя було в тих сплюндрованих Сардах, та ще самотній сірій вдові?..
Тепер Еобаз подумав, що й царство блаженних парадиз, і міст Цінвад, який веде до парадиза, приступні не всім, а лише персам; та вдова належала до племені чужаків, тож смерть її не здалась йому надто осудливим учинком.
— Я стількох чужинців убив за своє життя, що коли б Ахурамазда вимагав каяття за кожного, то що мусив би робити бідний перс? Ціле життя приносити покаянні жертви? А де б я набрав стільки чорних овець?
Тут у пам'яті Еобаза самі спливли слова мага Орета, але вони стосувалися не парадиза й не переходу смертного через Цінвад, а спокутної жертви.
— Маг Орет казав: Ахурамазда все бачить і все добре знає. Якщо в перса нема достатньо жертовних овець, то хіба він мусить жити грішником? Поясни Ахурамазді все — й він очистить твою душу, не вимагаючи за це платні. Інше діло, коли ти багатий. Отоді не скупись, бо всемогутній карає за скупість іще жорстокіше, ніж за смертний гріх. А воно й правильно, — згідливо покивав Еобаз, інакше в парадизі нікому було б жити, злий Анкра-Майнью всіх забирав би в своє царство вічної пітьми. — А там би було ніде повернутись грішному персові, — сказав Еобаз.
Вечір застав його в порослому ріденьким тамариксом березі Хоаспу, далеко від людських осель, і він почав думати, як перебути ніч.
— Якби оце знайти дупласте дерево, — мріяв уголос він. — У дуплі й шакал побоїться напасти. — Але поблизу ніяких дерев не було. — Або щоб знайти човен чи плотик. Можна було б стати десь отако серед води, — подумав Еобаз і пішов далі.
На плесо поволі насувалася довга весняна ніч. Еобазові здавалося, наче десь поряд має бути село — отам осторонь від цієї дороги.
— Мабуть, я його проминув. Очі стали погано бачити, а воно ж кругом як не гори, то горби, як не звори, то байраки...
Босі ноги Еобаза аж пекли, але шелестке пустище підганяло його й не давало спинитися, хоча в згуслих сутінках він уже майже не бачив своїх ніг.
— Піду все-таки в берег, — вирішив Еобаз, коли вже перестав бачити й дорогу, а за кожним кущиком йому ввижався шакал. — Хоасп — річка священна, туди не всяка нечисть наважиться підійти.
Він обережно, обмацуючи шкарубкими підошвами кожну латочку землі, зійшов у берег.
— Бідному персові найгірше ото ходити вночі, можна наступити на шпичак або й на гадюку, — сказав Еобаз. — А постолів не настачиш, постоли боги посилають персові не щодня...
Торік він знайшов постоли перед самими холодами.
— Добрячі були. Трохи завеликі на мене, але я розмочив їх і попідтягав по своїй нозі. Одна п'ята протерлась, то я замостив дірку старим шкуратком. Цілу зиму, вважай, виходив.
Еобаз не без жалю викинув їх тільки тоді, коли обидва постоли геть протерлись і з них повилазили пальці й п'яти.
Підійшовши до тамариксового куща, він довго стояв і дослухався.
— Наче людські голоси...
Але де вони могли тут узятися! Хоч як Еобаз напружував слух, так і не почув більше нічого. Обмацавши рукою землю під кущем, він обережно сів і знову зачав наслухати. В тамариксах насвистував легенький вітерець, піднявшись із річки на крутий піщаний берег. Крізь дрібненьке листячко було вільно видно зірки.
— Таке дурне дерево! — розсердивсь Еобаз. — Годиться тільки для багаття. — Подумавши про вогонь, він знову згадав оте своє кресало, якого давно вже й на світі не було. Старий хотів був побалакати про його виняткові достоїнства, але почув дивний звук. То вже не було людським голосом, і старого побили холодні дрижаки. То не були дайви-духи злого бога Анкра-Майнью, голоси дайвів Еобаз добре знав, не раз доводилося чути лихої горобиної ночі. Звук повторився ще й ще, й тепер Еобаз був уже майже певен, що то неприкаяна людська душа.
— Тут таке згубне місце, — сказав він, — що нічого дивного...
Звук чувся десь від самої води. Старий спочатку подумав на потопельника й хотів утікати якнайдалі, але голоси в потопельних душ також мусили бути лиглі й хрипкі. Зрештою цікавість узяла гору над страхом.
— Чи потопленик, чи ні, а шкода неприкаяну душу, — для сміливості проказав Еобаз, став спершу рачки й постояв хвильку, щоб у колінах минув раптовий біль, а тоді почав поволі зсуватися піском до самого берега. Коли позаду лишилося чотири кущі, Еобаз побачив під п'ятим кущем живу чорну грудочку, вона була дуже схожа на кошеня, але підступні дайви могли прибрати якої завгодно личини, через те старий довго їй не довіряв, а поволі присів і заходився зблизька вдивлятись. Грудочка зовсім по-кошенячому замурчала й підлізла до Еобазової ноги, а далі стала тертись об неї пухкенькою мордочкою. Еобаз тихо й спочутливо зітхнув.
— Ти дуже схоже на кошенятко, — сказав він. — Але якщо ти й не кошенятко, а чиясь неприкаяна душа, то куди ж дінешся. Певно, тобі теж у людському світі несолодко жилось. Оно тепер трешся об мою ногу й радієш, бо самому в такій пущі страшно було. Серед оцих дурних кущів і живій людині страшно, ну, а мертвій і поготів... Хочеш до мене в пазуху?
Кошеня мовби зрозуміло Еобаза, перестало тертися й звело мордочку догори. Він узяв його під пузце й посадив собі в пазуху. Хотів був повернутися назад під "свій" кущ, а тоді махнув рукою й сутужно опустився на землю.
Кошеня попервах тремтіло в його пазусі, потім нагрілося й почало само випромінювати тепло, так лунко муркочучи, що Еобаз аж завсміхався в пітьмі, прихиливсь до прозорого куща й мовив:
— Ти, мабуть-таки ж, кошеня, та коли ми з Курушем ходили воювати Сарди, один мідієць мені казав, нібито людська душа не помирає разом з тілом, а переселяється то в коня, то в свиню чи собаку, а може переселитися й у такий ось тамариксовий кущ. Ото й ти десь не дурно горнешся до людини. Так Ахурамазда створив, щоб людина горнулася до людини. Самотнього повсюди страхи беруть. Ондечки й мені було стало моторошно на цій безлюдній дорозі, а з тобою вже, бач і страхи зійшли, хоча ти в одній моїй жмені вміщаєшся. Велике діло — жива душа. Бо я оце чого йду до Парсастахри? Йду просити в Дар'явауша-царя, щоб одпустив з раті бодай одного мого сина. Я вже за всіх трьох не прошу — царям теж потрібні ратники, бо царям же головне — рать.
Еобаз подивився на чорні хвилі священної річки Хоаспу й завагався, котрого ж із трьох своїх синів просити в царя, але вирішити це було неможливо, тож він поторкав кошенятко крізь одежину й сказав:
— Усіх трьох однаково жалко. Та ти як побачиш моїх синів, то не зможеш і назвати кращого — всі троє кремезні й стрункі, ще й звати їх майже однаково: Артабаз, Мегабаз і Сірабаз. Подібно до мого імені, бо я й сам, хай тобі буде відомо, Еобаз. Отож я так і скажу цареві: "Одного одпусти, котрого вже одпустиш, того й заберу".
Кошеня млосно заворушилося в пазусі, й це стривожило досі спокійний плин Еобазових думок.
— Думаєш, найсвітліший не одпустить жодного мого сина? — спитав він.
