Золотий Ра - Білик Іван

Незабаром четверо чорних, мов смола, ефіопів унесли до світлиці невеликі ноші. Відразу за ними ввійшло зо три десятки царедворців, палацових магів та слуг. Маги завели врочисту священну пісню, приголошуючи собі зурнами та нечастими ударами в бубон, а коли пісня скінчилася, цар тим самим голосом проказав:

— Піднесіть головному воєводі мій царський дарунок!

Утана тупцявся на місці й ще не знав, радіти йому чи сумувати, бо не дуже довіряв отому веселому голосові царя. Та коли слуги розкрили ноші, на них виявилось те саме страшне крісло, обтягнене шкірою Утаниного батька.

Утана пополотнів. Цар глянув на свого головного воєводу й мовив:

— Перед тобою не примара, любий зятю й щирий друже Утано. Це тобі мій царський дарунок. За твою звитягу та благородне серце я вирішив щедро обдарувати тебе...

— Може, не треба?.. — благально глянув на свого всемогутнього шуряка головний воєвода перського війська.

— Е, ні, — заперечив цар Дар'явауш. — Ти відколи просиш віддати його тобі, та мені все було ніколи та ніколи. А тепер ось трапився вільний час і слушна нагода.

Обличчя Утани стало сірим, наче земля. Маги знову завели врочисту пісню про щедрість володаря небесного та земного, освячуючи царський дарунок. Після такого обряду головний воєвода мусив пильнувати його як найсвятішу святиню. За втрату чи пошкодження дарунка обдарований міг сплатити життям.

Утана стояв і не зважувався глянути в очі цареві. Тоді до нього підійшов бахматий євнух і змусив упасти навколішки перед володарем світу, бо за царський дарунок належало дякувати, розплатавшись долілиць перед царем.

А все те бачили царедворці та царські слуги.

Коли обряд височайшої ласки закінчився, Дар'явауш звелів Утані лишитись, а всіх інших виставив геть.

— Ти й досі, мабуть, не можеш уторопати, як той стілець опинився в мене?

Утана не відповів, Дар'явауш поблажливо засміявся, знову викликав з-за дверей того євнуха й подав йому якийсь умовний знак. Євнух пішов і незабаром повернувся в супроводі Утаниного раба-грека Алківіада.

— Це твій раб урятував крісло од пожежі, — сказав цар.

Утана з ненавистю поглянув на зрадливого грека, але той нахабно дивився на свого господаря й навіть не потупив очі долу.

— Ти обіцяв цьому рабові волю й винагороду, якщо він допоможе тобі добути крісло, обтягнене шкірою твого батька. Раб виконав твою умову, тому тепер мусиш виконати й ти те, що обіцяв йому.

Головний воєвода стояв, мов оглушений, він ледве чув слова царя, неначе цар говорив десь за сімома дверима.

Але Утана все дуже добре розумів.

Тепер він по суті став рабом царя Дар'явауша.

— Ти радий, зятику? — спитав той, прогнавши раба та євнуха помахом руки.

Утана розгублено похнюпив голову.

— Я колись візьму в тебе за те крісло викуп, — сказав цар Дар'явауш. — Коли побачу, що ти наситився моїм дарунком.

Відтепер Утана ставав його подвійним рабом, бо мусив сліпо виконувати кожну цареву забаганку.

Свій перший рабський крок Утана вже знав: захоплення грецьких островів Імбросу й Лемносу, хоча вони досі були вірними союзниками перського царя...

Після обряду царського дарування минуло кілька довгих років, але Дар'явауш не брав од Утани викупу за крісло, вимагаючи від свого головного воєводи нових і нових підлих учинків. Утана спочатку обвинуватив лемносців, нібито вони збираються напасти на лесбосців, загарбати їхнє місто, а самих забрати в полон. Лесбосці охоче віддали Утані свої кораблі, якими той перевіз військо на Лемнос, перебив його захисників і приєднав острів до Перської держави. Така сама доля спіткала Імброс та деякі інші грецькі острови.

Громадян міста Візантія Утана звинуватив у тому, начебто вони відмовились брати участь у скіфському поході, хоча перед цим оголосили себе друзями перського царя. Це стало приводом для захоплення Візантія. Мешканцям Калхедонія й Антандра він заявив, буцімто вони грабували персів, коли ті поверталися зі скіфського походу. Так союзники Персії один по одному ставали рабами перського царя.

Але цареві все було мало й мало, він не хотів брати з Утани викупу за крісло, тож Утана мусив і далі вдаватися до підлості, відбираючи в греків та інших народів їхні землі та міста.

Потім він потроху втягся й перестав одрізняти підлість від чесності. Коли цар пересвідчився в цьому й дозволив Утані викупити те страшне крісло, Утана чинив злочини й далі, вже ніким не змушуваний їх чинити.

Він зруйнував сотні міст і сіл, сотні тисяч полонених продав у рабство чи просто вирізав, заживши слави найжорстокішого перського воєводи й найпідступнішого союзника.

А першим поштовхом до такого переродження було те страшне крісло, яке один перський цар звелів обтягти шкірою Утаниного батька, а другий перський цар підло скористався з цього.

Та чи можна було цим виправдати Утану, який піддався на спонуки царів?

Врятуй брата свого

Віндафрена був одним з тих шістьох змовників, які після смерті Камбіса повстали проти мага Бардьї-Гаумати й зробили Дар'явауша царем.

Віндафрена, як і решта п'ять, мав право заходити до нового царя в будь-який час дня чи ночі. Не мав він цього права тільки тоді, коли цар перебував на жіночій половині палацу, але в цей час Віндафрена сам спав.

Віндафрена мав лише одне око, на другому в нього була шора з чорного шкуратка: це око пам'ятного дня повстання проти магів йому виколов ударом кинджала заколотник Бардья-Гаумата.

Сьогодні Віндафрена не поспішав: неквапом проминув браму царського палацу, так само нога за ногою ввійшов у палац... Він не мав до царя якоїсь нагальної справи, просто закортіло побалакати про се та про те, адже на людину часом находить і такий настрій.

А настрій у Віндафрени вдався веселим, але якимось нетривким. Його могла зіпсувати найменша й найнезначніша дрібничка. Віндафрена це відав і зухвало розглядався довкруж, намагаючись угадати, де причаїлися злі духи-дайви, щоб учасно дати їм відкоша.

Дайви з'явилися в образах двох важливих царедворців — гладкого Барзана, головного сторожа царських дверей, та схожого на ласку дрібненького хитроокого оповісника Сугура. Віндафрена враз настовбурчився й почервонів — найдужче за всіх царських слуг він терпіти не міг саме Барзана й Сугура, а ці двоє не могли терпіти його. Але Барзан схилився й дуже чемним голосом промовив:

— У якій ти справі прийшов до найяснішого царя?

— Чого це я маю тобі відповідати! — обуривсь Віндафрена. — Чи ти забувся, хто я такий?

— Я не забувся, шановний Віндафрено, але мушу тебе спитати...

— Ти — мене?!

— Порядок у палаці для всіх однаковий.

Віндафрена спалахнув:

— Мене мусиш пускати до царя в будь-який час дня чи ночі, гладка худобино!

— Не в будь-який, — спокійним голосом заперечив гладун. — Шановний Віндафрена забуває, що ніхто не має права турбувати без нагальної потреби царя, якщо він відпочиває на жіночій половині.

— Ти хочеш сказати, що цар Дар'явауш зараз там, кабанюро, в такий час?

— Цареві ніхто не годен наказувати, що й коли йому чинити...

Наскільки Віндафрена був збуджений, настільки ж спокійним лишався гладкий царедворець Барзан, а худенький низенький оповісник Сугур так лукаво дивився на Віндафрену, що той геть знетямився від люті. Вихопивши меч, він обкарнав носи та вуха обом царедворцям. Це сталося так швидко, що Віндафрена й сам не збагнув, коли та як. Ошелешені від болю та страху Барзан і Сугур кинулися з криками втікати, а в нього раптом пропало всіляке бажання розмовляти з царем.

Коли Віндафрена прийшов додому, на серці було якось тоскно. Він зовсім не збирався розправлятися з тими ненависними для нього царськими слугами, сьогоднішня подія здавалась йому підстроєною злим ворогом богів і людей. І що довше він про це думав, то тоскніше ставало в нього на серці, мов од передчуття великого неминучого лиха.

Й коли надвечір за ним прийшла царська сторожа, він байдуже дав одвести себе до царських в'язниць.

А в царському палаці знялася тривога. Дар'явауш не без жаху подумав про те, що шестеро його найближчих соратників учинили між собою змову й вирішили скинути свого ставленця й посадовити царем іншого, бо цей зазнався й перестав шанувати їх.

Страх змусив Дар'явауша вислати вірну сторожу в усі кінці столиці. Незабаром сторожа привела до палацу Утану й Багабухшу, Ардуманіша, Відарну й Гаубаруву, й цар заходився розпитувати й пристрасно допитувати кожного з них. Допити показали, що ні Утана та Багабухша, ні Ардуманіш, Відарна й Гаубарува не змовлялися з Віндафреною[4]. Тоді Дар'явауш зробив єдино припустимий для себе висновок: Віндафрена сам вирішив убити його й стати замість нього царем. Зрадникові належала страшна кара.

Дар'явауш звелів схопити всіх родичів підступного Віндафрени й скарати їх за посягання на священне царське життя.

Рід Віндафрени був чималий, тож в усій столиці знялося страшенне голосіння та плач, а дружина Віндафрени з самого ранку приходила під мури царського палацу, ревла, рвала на собі волосся й просила Дар'явауша зласкавитися з нещасних.

Так тривало кілька день, Дар'явауш урешті не витримав і наказав прогнати жінку за мури міста; це також нічого не дало, бо плач нещасної жінки був такий голосний, що його не годні були спинити навіть столичні мури. Віндафрениній дружині почали приголошувати сотні мешканок столиці, Дар'явауш далі не зміг терпіти й звелів переказати нещасній жінці так:

— Цар царів зласкавився й зглянувся над тобою: він дозволяє тобі забрати додому одного з твоїх приречених до страти родаків.

Жінка спочатку не повірила й перепитала.

— Після страти, чи як?..

— Зараз. Вибирай собі одного й веди додому живого-здорового!

Жінка зраділа: їй дозволено врятувати від смерті одного з найближчих родичів і подарувати йому життя!

Здерши з голови намітку й молитовно простягши до неба руки, вона почала вигукувати слова вдячної молитви:

— О, хвала вам, боги праведні! Хвала вам, володарі семи небес, що напоумили найсвітлішого на таку милосерду думку, дайте ж йому, всемогутні, щасливої старості та багато діток у дім!..

Щось наче непокоїло жінку, якась невиразна думка змушувала затамовувати подих і вривати слова подяки небесним та земним богам, але вона так само невиразно собі заперечувала:

— Знайшовши золотого, не ремствуй, чому не знайшла двох...

Жінка знову набирала повні груди повітря й далі проказувала слова перерваної молитви:

— О, сину матері божої Ахурамаздо, пошли йому добре здоров'я! О, сину Ахурамазди голубого, найзолотіший Мітро, дай йому довгі-довгі літа!..

Та думка знову не давала їй спокою, а слуга царський, що приніс їй щасливу вість, заходився розтлумачувати:

— Ти, звичайно, молися, тільки ж не дуже довго, бо поки перелічиш усіх небожителів, усім твоїм родичам постинають голови.