Золотий Ра - Білик Іван

Він підняв його й довго дивився на химерні візерунки золотого карбування, аж поки з очей його побігла вода, лишаючи на щоках криві блискучі доріжки, що всотувались у зарості кучерявої бороди.

— Та за таке... та за таке я ладен подарувати життя всім твоїм родичам, — пробелькотав він.

Але то було тільки не варте мідяка порожнє слово. Кат одчинив перед жінкою важкі двері царських в'язниць.

Там було, як і вчора, поночі, але жінка несвідомо збагнула, що всередині вже нікого нема. Вона крикнула й кинулась кудись бігти, сама не знаючи куди, та кат ухопив її за край одежини.

— Живі вони ще, без мене нікуди не дінуться! — сказав він. — Їх повезли на торжище.

Жінка знову кинулася була бігти, та кат і цього разу все збагнув:

— Ти йшла цією вулицею, — кивнув він ліворуч, — а їх повезли тією, через те ти їх і не зустріла. Без мене сьогодні не обійдуться, сьогодні я тут головний, найголовніший, шахіншах!

Оті сльози розчулення, що забриніли були в нього на очах, уже висохли, кат знову став самим собою, певний своєї значимості й ваги. Тепер він зверхньо дивився на приголомшену горем жінку й поблажливо посміхавсь до неї, мов дорослий до малої недорікуватої дитини.

— Ну, біжи на ринок! — підтрутив він її. — Їх до страти триматимуть у льодовні. А як збереться чимало народу й принесуть на ношах найяснішого, тоді гукнуть і мене. А я тим часом збігаю додому — не люблю робити свого діла натщесерце...

Він справді покинув її під навстіж розчиненими царськими в'язницями й упевненим кроком людини, попереду в якої важлива й відповідальна робота, пішов у протилежний від ринку бік.

Жінка дивилася, мов зачаклована, аж поки його кремезна постать зникла за рогом, і тільки тоді побігла туди, звідки щойно прийшла.

Ринкова площа поволі оживала. Сьогодні тут мала панувати смерть, але в м'ясному ряду вже товклося кілька різників-греків. Греки ж розкладали тканини з Лідії та Кріту в шатрах та під навісами з конопляного полотна. Колись перси взагалі не мали ринків у містах, навіть у столиці. Батько персів цар Куруш якось вирішив був довідатися, хто такі греки й у чому їхня сила та слабість. Коли вивідники йому розповіли, що в грецьких містах найліпший майдан призначають для ринку, він зневажливо сказав: "Не варте поваги те плем'я, чиї мужі збираються посеред міста, щоб дурити один одного". Але Куруша вже давно не було на світі, світ відтоді змінився, а разом з ним змінилися й перські міста.

Тепер у найбільших містах Персії найкращі майдани також були зайняті ринками.

До Віндафрениної дружини підскочив хлопець років п'ятнадцяти з великим решетом раків у брудних від сухого мулу руках. Раки ворушили клешнями й лунко шелестіли.

Хлопець підняв раки вгору й завченими словами ринкового завсідника проспівав:

— Найкращі раки Хоаспу!.. Таке саме решето щойно взято до столу царя!..

Жінка його навіть не почула. Хлопець помітив дивний блиск у її очах, звернув увагу на багате вбрання та дороге скляне намисто на шиї, раптом здогадався, чого ця жінка прийшла на торг, і поперед нею побіг до льодовні.

Льодовня, в якій торговці зберігали м'ясо, була неподалік від торжища, за рядами царських комір. Коли жінка проминула комори, то не повірила своїм очам: перед льодовнею зібрався величезний натовп, але всі стояли й у мертвій тиші дивилися в той бік, де штрикала довгими списами вранішнє небо сотня царської сторожі.

Нещасна жінка кинулася в натовп і почала також мовчки прокладати собі ліктями дорогу. Дехто її грубо відштовхував, а дехто, впізнавши Віндафренину дружину, спочутливо пропускав уперед.

Бранців уже встигли позаганяти до льодовні, й це здалося жінці жорстокою несправедливістю: хіба можна так знущатися з людини, перш ніж позбавити її життя? Вона протислася до начальника сторожі, але той, здивувавшись, відповів, що ні сном, ні духом не знає про цареву ласку.

— Почекай тисячного воєводу, — сказав він.

Та коли прийшов тисячний, то виявилося, що й він нічого не відає.

Жінка впала в розпач — кат недаремно квапив її: мерщій, мерщій!..

Вона марно побивалася й благала воєводу — той лише розводив руками.

Тим часом сонце підбивалося вище й вище, аж нарешті з льодовні почали виводити приречених на смерть.

Жінка металася й кидалась то до меншого сина, то до старшого, то до свого чоловіка, сторожа ж за кожним разом відкидала її в натовп, де ридма ридали й голосили інші жінки — родички приречених, їхні дружини, сестри та матері.

Посадовивши смертників на двоколісні гарби, запряжені парами волів, сторожа повезла всіх на торжище.

Тут зібралася сила-силенна людей — стільки народу разом жінці ще не доводилося бачити, але ще дужче вражало те, що натовп і далі зберігав мертве мовчання; голосили тільки ті самі кільканадцятеро жінок. На тлі загальної тиші те голосіння здавалося просто моторошним.

Жінка не пам'ятала, як доплентала за сумною валкою, що везла на страту найдорожчих їй людей. Прийшла до тями лише посеред майдану, де вже стояв не знати коли зладнаний поміст із розколених навпіл і ледь обкорованих колод.

На помості вже видніла плаха — величезний дубовий пень, обляпаний почорнілими від часу або свіжішими плямами крові. В пласі стримів мечище з трохи задертим угору довгим держаком.

Приречені стояли гуртиком біля помосту, на який вело восьмеро сходин, але ні тих нещасних, ні навіть сходин люди майже не бачили за високими смушевими шапками царської сторожі. Всі сподівалися все розгледіти згодом, коли з'явиться кат.

Але кат барився.

Незабаром натовпом прокотилася хвиля шепоту й усі голови повернулися туди, звідки почулось цокання копит і перестук обкутих залізними шинами коліс царської колісниці.

До осі колісниці були припасовані довгі серпаті ножі — гроза ворогам на полі січі, й хоча тут була не січа, натовп заворушився й почав поволі розколюватись навпіл, утворюючи широкий проїзд: насаджені на осі ножі були не менш небезпечними, ніж у січі.

Обабіч царської колісниці гарцювала сотня вершників, а сам цар їхав навстоячки й при повному обладунку, наче в бою.

Жінка не бачила найяснішого, опинившись із протилежного боку помосту, та коли Дар'явауш під'їхав своїм четвериком дуже близько, майже впритул, на помості з'явилася врочисто вбрана з такої нагоди постать ката.

Тепер не стало чути навіть голосіння тих убитих лихом кільканадцятьох жінок: чи їх змусила до цього поява царя, чи, може, приневолили замовкнути царські охоронці.

Жінка приготувалася до найстрашнішого, вона не була впевнена, чи зможе витримати жахливе видовище до кінця, й коли на поміст вивели її чоловіка, за помостом почався якийсь рух. Поки вона силкувалася збагнути, що ж там відбулось, до неї підійшов один з царських євнухів.

— Найясніший питає, кого ти вирішила врятувати від смерті, — проказав він.

Тепер жінка мов прокинулася. Безкарно проскочивши крізь шереги царської сторожі, яка оточила приречених до страти, вона опинилася біля сходин, де стояв її брат Артабаз. Над самою головою в неї форкали коні царської колісниці, але царя вона не бачила, між ним і нею вигравали м'язами окуті в бронзу та золото тварини.

Брат ніяково відступив ще ближче до помосту, не певний здорового глузду рідної сестри. Тоді з-за кінських крупів почувся голос, якого жінка досі ніколи не чула:

— Твій вибір упав на брата? Підійди-но сюди.

То мусив бути голос найяснішого. Намагаючись не дивитися на поміст, де вже стояв її законний чоловік Віндафрена, й на перший щабель сходин, біля яких нишкнули обидва сини, жінка обійшла кругом помосту й опинилася за царською колісницею. Вона щось намагалася сказати цареві, але в горлі застряг давучкий клубок.

Тепер жінка добре бачила найяснішого — бачила вперше в житті, бо цар показував смертним людям лице тільки в ратях та на стратах.

— Ти обрала брата? — перепитав цар.

Жінка лише кивнула, а потому чи знепритомніла, чи втратила на годину глузд, бо коли знову себе усвідомила, то нічого жахливого не побачила на торжищі: лише поміст, а на ньому плаха, а в плаху вгороджено широколезого меча з піднятим косо держаком. Навіть нових плям крові на пласі не було помітно, бо ще не дуже високе сонце світило просто в очі.

Цілий рік після тієї події жінка не могла вимовити жодного слова, ходила сновидою й уникала людей. А коли хвороба трохи відпустила й усі почали розпитувати, чому врятувала брата, а не чоловіка чи сина, жінка пояснила свою поведінку так:

— Я ще не стара, можу мати, як поможуть боги, нового чоловіка. Зможу, якщо дадуть боги, народити нових синів. Зате брата вже ніколи не мала б, адже батьки мої давно померли...

Чи вийшла Віндафренина вдова заміж удруге, чи ні — того вже ніхто не пам'ятає. Отже, ніхто не знає, чи породила вона інших дітей. Але люди пам'ятають дивнеє диво: почувши з її вуст непритомний стогін, який свідчив про те, що жінка вирішила врятувати брата, цар так розчулився, що подарував життя ще одному з її кільканадцятьох безневинних родаків. Так лишився живим старший син Віндафрени.

Коли жінка опритомніла після тривалої важкої хвороби, то зняла руки до неба й подякувала богам:

— Хвала Ахурамазді та його сонцесяйному синові Мітрі! Тепер не залишаться невідомщеними мій чоловік Віндафрена та наш меншенький синочок Акбал!

Наш старший син Мербал помститься нечестивому Дар'яваушеві за смерть свого батька та свого братика!

Але й цар Дар'явауш був чолов'яга метикований і враз дотямив, кому в пориві щедрості дарував життя. Він швидко виправив свою помилку. Незабаром Віндафрениного сина Мербала знайшли мертвим: у потилиці в нього стримів злодійський кинджал.

Отже, ласка можновладців часом виявляється страшнішою за їхню неласку.

СКІФИ

Вбити Сьомого Мудреця

Сидячи на кормі, русявий хлопчик із допитливими сірими очима дивився понад головами прикутих до лавок веслярів на смужку Суходолу, що недавно з'явилася праворуч і немовби намагалась перейняти десятивесельну ладдю. Невільники були зовсім голі й мокрі від поту, бо гребти ставало дедалі важче. Тут починалася холодна течія з Боспору, а над хвилею гуляв свіжий вітерець.

Хлопцеві стало прохолодно в полотняному хітоні, через те піт на спинах та лобах веслярів здавався несправжнім.

— Чому одним людям холодно, а іншим у цей самий час жарко? — спитав хлопчик у чоловіка, що сидів поряд на кормі.

— Коли з'їсти багато меду, — відповів чоловік, — то в роті теж стає гірко.