Золотий Ра - Білик Іван

Зопірові сповнився двадцять п'ятий рік, він ще не мав жодної дружини, а в сусідньому з Вавілоном невеликому місті Кіші розташувався царський двір. Знав Багабухша й найбільшу синову таємницю: Зопір був закоханий у божественну Парміс...

Парміс була онучкою Батька персів Куруша, єдиною донькою його молодшого сина Бардьї, якого Прексасп убив за наказом Камбіса.

Парміс ледве минав п'ятнадцятий рік, її тітка Атосса, батькова сестра, вперше вивела небогу на люди, коли Дар'явауш обліг своїм військом Вавілон. Атосса вже втретє стала царицею Персії: спочатку її взяв дружиною рідний брат Камбіс, потім, ще за життя Камбіса, вона вийшла за самозванця Гаумату, а тепер Атоссу забрав до свого гарему й Дар'явауш.

Парміс чимось нагадувала свою тітку. Незважаючи на юний вік, вона була примхлива й владна, а найголовніше — цілком свідома своєї справді божественної краси.

Донька Бардьї вже не була дитиною, а дівчиною на порі, коли, за перським поконом, належало ховати від чоловіків обличчя, але Парміс вряди-годи порушувала цей суворий закон, і від цього слава про її красу ширилася неймовірно швидко. Одне діло почути з чужих вуст, і зовсім інше — побачити на власні очі.

Після останньої спроби Дар'явауша захопити Вавілон приступом Зопір знову подався в Кіш. У палаці, де розмістився царський двір, він послав раба-євнуха викликати Атоссу, яка дуже схвально сприймала залицяння Зопіра до її небоги Парміс, маючи з цього приводу потаємні для Зопіра наміри.

— Ти хочеш бачити Парміс? — одразу запитала цариця Атосса, яка прийшла в садочок з трьома водограями без тканої з кінського волосу непрозорої ззовні намітки на голові. Вона була запнута єгипетським покривалом, яке затуляло тільки рот, але під тонким полотном угадувалися навіть губи. Розпитавши Зопіра про останні вісті з вавілонської війни, вона пішла гукнути Парміс, не зважившись довше розмовляти віч-на-віч із чужим чоловіком, хоча Зопірів батько був одним з шістьох найближчих до царя людей.

Парміс прийшла в такому самому єгипетському покривалі, як і дружина царя, й це лише підкреслювало їхню рівність. Але якщо покривало Атосси нагадувало кольором перестиглий гранат, у Парміс воно було ніжно-персикове: Парміс тільки входила в дівочий вік.

— Дозволь глянути тобі в очі! — зустрів її Зопір. Це недозволене прохання було словами пісні. Парміс удавано злякалась і аж скинула руки:

— Як?!. — І мовби незумисне впустила кінці персикового покривала, на мить відкривши перед сином могутнього Багабухші свій лик. Це здавалося так природно, що ніхто й не запідозрив би дівчину в спробі зумисне порушити давній закон. Парміс мала в запасі чимало таких коників.

Зопір відчував себе на сьомих небесах, у думці дякуючи Мітрі та його батькові Ахурамазді. Витівка дівчини свідчила про те, що вона також не байдужа до Зопіра.

— Попрошу батька принести жертву Ахурамазді на вашому домашньому вівтарі!

Коли перс просив іншого перса принести жертву в його домі, то був натяк, що він хоче з ним породичатися. Він приводив до сусіда чорного барана, і якщо сусід виставляв для спільної жертви білу ярку, то можна було починати переговори про сватання та шлюб їхніх дітей.

— Довго доведеться чекати, — відказала Парміс. — До зими ще дуже далеко!

На зиму царський двір з літньої ставки в Парсастахрі перебирався до зимової столиці — Сус. А про який домашній вівтар Парміс можна було говорити в цьому Кіші, де цар іще так і не побував, хоча звідси було всього кілька годин дороги до клятого Вавілона!

Так Зопір знову повернувся під мури обложеного Вавілона ні з чим. Але побачене ним сьогодні обличчя Парміс не давало йому спокою. Наступної ночі Зопір побачив його вві сні, й відтак цей сон повторювався щоразу, тільки-но бідолаха засинав.

Зопір знову відпросився в батька й поїхав до Кіша, якісь злі духи-дайви мов тягли його туди, й він не мав сили їм опиратись. Переїхавши вище від Вавілона через Євфрат, він погнав коня доброю дорогою понад самим берегом, а сотня ратників з його тисячі "безсмертних" супроводжувала свого ватажка. Вздовж берега нескінченною вервечкою бігли йому назустріч пальми, а над головою його коня, незважаючи на шалену швидкість, неслася довгаста хмара комарів. Тільки-но Зопір напинав повіддя — комарі обсідали йому руки й вид. Низька долина була поцяткована великими й малими болотами — розсадниками комарів. Комарі тут літали навіть узимку: кілька років тому Зопір був у покірному тоді Вавілоні й знав це. Всі місяці облоги йому здавалося, що спочатку злий бог Анкра-Майнью створив комара, а вже потім добрий бог Ахурамазда — людину, хоча пророк Заратуштра твердив навпаки.

Парміс прийшла сьогодні в садочок із водограями з подругою, яка не показувала з-під намітки навіть очей, хоча сітка з чорного кінського волосу була ввесь час обернена до нього. Зопір не витримав і сказав Парміс:

— Нащо ти привела отого євнуха? Прожени його геть, інакше я зараз здеру з нього намітку й укорочу на голову!

Зопір відчував, що то дівчина, але йому ввірвався терпець. Годі з нього знущатися! Він крутнувся й швидко вийшов із садка, незважаючи на несміливі спроби Парміс його зупинити.

Надійшла й минула зима, про яку Парміс говорила як про щось дуже далеке в часі й просторі, на зиму царський двір їздив до Сус і перебував у палаці еламських царів, переможених ще Батьком персів Курушем, але Вавілон зброї не складав, через те царський двір виїхав і на це літо не до літньої столиці Парсастахри, а знову в той невеличкий Кіш. Коли вої вершили безсмертні подвиги під Вавілоном, вірні їхні дружини не могли сидіти в Парсастахрі й віддаватися лінощам у своїх домашніх садках. Ось чому двір царя Дар'явауша перебрався якнайближче до поля ратного.

Облога тривала вже майже рік, а кінця їй ніхто не бачив. Дар'явауш сподівався дарів покори від бунтівного вавілонського царя, але Нідінту-Бела не збиравсь присилати землю в золотому, а воду в срібному глечику, вавілонські вої стояли на мурах і кричали до перських воїв унизу:

— Чого ви тут стовбичите? Іншого діла нема? Повертайтеся краще до Персії та оріть свої нужденні нивки!

А якось один вавілонянин крикнув з бійниць:

— Ви тоді захопите наше місто, коли мулиці почнуть народжувати лошат!

Зопір саме був неподалік Халдейської брами й чув ці вигуки, але лише гірко посміхнувся й пішов до свого прохолодного повстяного шатра, бо весняне сонце безжально припікало, а пальмового гаю вже давно не було. Той вавілонянин казав правду. В Нідінту-Бели на кожну бійницю припадало по чотири мечі, це вже було відомо всякому персові: вавілонський воїн чергував коло своєї бійниці щодня по шість годин. Хлібом, за свідченням вивідників перського царя, повстанці запаслися на десять років, а воду брали з численних колодязів.

Настрій у Зопіра був кепський. Це кляте місто вони візьмуть, справді, лише тоді, коли мулиці почнуть жеребитися, подумав Зопір. Тобто ніколи.

Але на серці в Зопіра було важко не через це. Він не бачив Парміс від минулої осені, а навколо вже буяла квітами весна. Під час того дурного останнього побачення наговорив дівчині чимало глупства, крутнувся й поїхав назад під свій дурний Вавілон. Певно, злі дайви скаламутили його розум.

Зопір важко пережив цей час. Узимку раптом занедужав, а знахар випитав у нього всі таємниці й сказав, що це діло рук Ероса.

— Якого Ероса? — не зрозумів Зопір.

— Це маленький бешкетливий синок грецької богині Афродіти.

— Хіба я грек, яке їм діло до перса? — обурився Зопір.

— Той Ерос часом полює й за нашими! Як пустить отруйну стрілу — чоловік починає страждати й сохнути від кохання, хоча для перса це справжня ганьба. Коли перс вирішив одружитися, він просто засилає сватів, і ті купують для нього дружину. Жінка не гідна того, щоб істинний перс побивався за нею, адже вона йому раба. Так створив Ахурамазда! — закінчив знахар і молитовно здійняв руки до стелі шатра.

— А є зілля від отруйних стріл того грецького боженяти? — рішуче запитав Зопір, поклавши собі будь-що вилікуватись од тієї ганебної для істинного перса хвороби. Коли знахар непевно зітхнув, Зопір скинув із себе обшитий золотими бляшками черес: — Дам тобі за те зілля оце!

— Ну що ж, давай спробуємо... — сказав знахар і виважив коштовний черес у руках, але зрештою нерішуче повернув його власникові: — Як вилікую, тоді й даси...

Знахар узявся не на жарт лікувати враженого підступним грецьким боженям родовитого перса. Зопір також старанно виконував усі його вказівки, й хвороба почала поволі відступати. Царський двір переселився з маленького Кіша до розкішних Сус, а Зопір зі своєю тисячею "безсмертних" залишився під мурами Вавілона.

В кінці зими хвороба зовсім пройшла, Зопір майже не згадував про гоноровиту дівчину, яка завдала була йому стільки болю й мук, а коли часом і згадував, то вже без тяжких зітхань, а як про щось давно й на віки минуле.

Та ось у долині Євфрату знову забуяла весна, царський двір перебрався з далеких Сус не до звичної для літа Парсастахри, а в той самий маленький Кіш, за кілька годин верхи від Вавілона.

Якось надвечір із Кіша прибув гонець — знайомий Зопірові євнух цариці Атосси. Він сказав:

— Донька Куруша кличе тебе на завтра до двору!

Зопір спитав:

— Для чого я знадобився цариці?

Гонець лише здвигнув гладкими плечима й нічого не додав понад те.

Зопір міг сказати, що не може зараз покинути свій полк, та він раптом подумав про небогу цариці. Це міг бути її черговий дурний жарт. І Зопір вирішив поїхати на виклик цариці Атосси. Він поїде й скаже Парміс: "Подивися на мене: я живий-здоровий і проживу ще сто літ. А ти так нічого й не домоглася, бо що ти, власне, таке? Бог сотворив жінку рабою чоловіка!"

В передчутті великої втіхи Зопір аж зареготав. Парміс удалася в свого батька, а проти нього навіть навіжений Камбіс видавався плохим ягням.

Все саме так і відбувалося. Шістнадцятирічна небога цариці Атосси й онука Батька персів Куруша стояла, похнюпившись, під муром палацового садка, де вони зустрічалися й раніше, а Зопір кидав у її заповите густим покривалом обличчя оті наперед обдумані справедливі слова. Був останній день адукапіша — першого місяця весни.

Зопір повертався до свого шатра під Вавілоном веселий і жвавий, та коли він розтягся горілиць на цупкому похідному ложі й утупився в повстяну стелю шатра, йому раптом стало незатишно й дуже сумно.

Під мурами Вавілона не було й не передбачалося ніяких змін, і через два тижні Зопір не витримав і звелів сідлати коня.