Око прірви - Шевчук Валерій

Благослови подальшу дорогу мою, яку вибрав сам, але на яку ти мене справив, бо не для смерті ти, а для життя. Дай мені силу здолати це болото життя, що обруднює мене, але з якого хочу з чистою душею вийти. Поклади мені під ноги тверду стежку, щоб я, малий хробак цього світу, не засумнівався і не втратив дарованої тобою сили. Вірю, в неї, як і в тебе, як і в зорю твою провідну!

І я знову вступив у болото, але вже з більшою упевненістю та заповзяттям. І хоч шлях цей був довший учорашнього, але й легший. І хоч не раз губив я стежку, знову поринав, в'язнув, плавав, шукаючи опертя, але чим далі, тим більша радість мене охоплювала. І тільки зараз я збагнув: бувши близько від Ока Прірви, відчував його притяжну силу, відчував, що воно десь близько, за спиною, дихає до мене, простягає до мене прозорі мацаки-руки, чув, що деякі із них, як п'явки, присмокталися й не пускають мене; обривав їх із болем, як прилиплих п'явок, і текла із мене кров, і витікала з мене сила. Але чим далі відходив од нього, тим менше те Око Прірви за собою прочував, саме те, що вдихало в мене отрутний дух, запаморочувало, неволило й обезсвідомлювало, манило в свою безконечність, насильно туди тягнучи, адже йому так не хотілося позбутися ще однієї жертви. Але я його жертвою стати не забажав, я вибредав із нього, як із твані, і чим далі йшов, тим більше відривав із себе його мацаків, а з його численних, схованих у болоті ротів свої ноги, вибльовував із себе його дух і йшов, йшов, йшов уперто, настирливо, із запаленим вогником у голові і пророслим у душі крином. Я не міг і не хотів ані зупинятися, ані озиратися, бо коли б озирнувся, то не знаю, чи не перетворився б у соляного стовпа, тобто не зміг би подолати силу, якої не розумію, притяжність, якої не пізнати; я йшов, бо мусив іти і вірив у те своє "мусив"; я йшов, бо не вірив у безконечність і незглибинність прірви, а вірив, що в Ока є дно, а це значить, що не всесуще воно, а омежене, що і його сила не безмежна, а коли так, її можна здолати.

Отож озирнувся я тоді, коли здолав болото остаточно й коли ноги мої ступили не на острови серед болота, а таки на тверду землю, більшу цього болота. Однак, озирнувшись, не міг я стриматися від окрику, що його витяг із мене жах.

Посеред болота стояла величезна куля, біляста, напівпрозора, із чорним, морочним зорком посередині. Здалося мені, що те озеро, яке назвали Оком Прірви і яке лежало пласко на землі, перевернулося і стало сторч. І те Око дивилося на мене своєю безконечною темрявою, і від білястої його по верхні здіймалися поповзи диму, ніби горіло воно. Можливо, й горіло, здається, побачив я і проблиски вогню в ньому. Волосся в мене піднялося, і я закричав. Але не криком жаху, а криком прокляття. І крик мій став ніби гострий спис, метнутий воїном. І спис той пролетів через простір, котрий нас розділяв, і вдарив у прозорий чорний зорок та й застряг у ньому. Тоді й потекла з того Ока кров. Мертва кров, від якої бажав я звільнитися.

ЕПІЛОГ

Я ще здобувся на силу, щоб дістатися до села Турчинки, саме того, що його зруйнували татари, і тут заліг від болотяної гарячки, як називали цю хворобу селяни. Мене трусило, бачилися всілякі мариська — більшість з яких змивав із мене наступний ранок, і таких ранків я зустрів у Турчинці три. Тоді почав помалу приходити до тями. Селянин, який прийняв мене із християнського милосердя до себе, дуже дивувався, почувши, що я сам, без провідника пройшов болото, і прямо сказав, що мене зберіг Бог.

Ледь-ледь поправившись, я рушив на Житомир, але йшов цей шлях не три дні, як раніше йшли ми, а добрих п'ять — сили мав мало. Коли ж перерахував дні, то здивовано відзначив, що їх минуло, відколи рушили в мандрівку, напрочуд небагато: три дні дороги до Турчинки, два дні — перехід через болото, два дні на острові, отже, я зі своїми співподорожанами, Созонтом та Павлом, пробув у мандрівці разом лишень тиждень. Мені ж здавалося, що проминули довгі роки. Коли ж зважити, що йшов я два дні через болото, чотири прохворів у Турчинці, п'ять добирався до Житомира — чотири йшов, а день провів у священика Івана, в якого ми зупинялися, у Черняхові — тут мене умовили перепочити, то всього у мандрівці провів я вісімнадцять днів. Отцю Івану в Черняхові я коротко розповів те, що з нами трапилося, і він жахнувся. Я попросив у нього сповіді, і він відпустив мені гріхи, сказавши, що я нічим не прогрішив. Але я вважав, що це не так — тоді, коли вирушили з Созонтом через Око Прірви назад, мені годилося б настояти й піти за марами ззаду; можливо, у такий спосіб я зміг би Созонта врятувати. Розповідаючи отцю Івану про те, що з нами сталося, я виклав тільки достеменні факти, не торкаючись здогадів Созонтових і не вдаючись до докладнішого опису, не подаючи і власних припущень, та й не звинувачуючи нікого, тобто сказав, що Кузьму й Созонта проковтнуло Око Прірви, а Павла вкусила гадюка. Але Отець Іван при простоті своїй, уважно мене вислухавши, все-таки запитав:

— А чи не було в тому чиєїсь лихої волі?

— Боюся судити, панотче, — сказав я, — щоб не здобутися більшого гріха. Окрім того, мені ще треба все ретельно продумати.

Отець Іван із своєю кругленькою паньматкою мали твердий намір зловити для мене й зарізати гуску, але я від того відмовив їх, сказавши, що вельми виснажений, їв останнім часом саму дещицю, тож важка їжа може мені зашкодити. Отець Іван, подумавши, згодився, хоч його хлопці вже готові були до ловів. Отож мене в той день відпоювали молоком, дали з'їсти меду, хліба та легких страв, що мене достатньо покріпило, тож дорога від Черняхова до Житомира стала мені легша. Отець Іван був настільки люб'язний, що провів мене зі своїми хлопцями до краю містечка і при розлуці обійняв мене і сказав:

— Хай боронить тебе Господь! Завжди думав, що той Микита шелихвіст!

Удруге розказав очі в очі про те, що сталося, ігумену Григорію, вже в Житомирі, але цього разу просторо, не втаюючи підозр та здогадів Созонтових, тобто оповів те, що повелів мені диякон, — винесене в голові Созонтове мисельне писання, від себе ніяких припущень і цього разу не по даючи.

Отець Григорій сказав, що йому треба про почуте добре поміркувати, й відпустив мене набратися сили. Виявилося, що ігумен, не чекаючи мого повернення ("Чому?" — подумки спитав я себе), викликав до Житомира свого учня Петра для спроби чи помочі мені при писанні Житомирського Євангелія, і той Петро вже розпочав роботу ("Чи отець Григорій сподівався, що я можу не повернутися, — спитав себе подумки, — чи таки зневірився в моєму хисті?"). Ігумен ніби підслухав мої думки і сказав, що Житомирське Євангеліє при бажанні творитиму я, але треба подбати й про наступників моїх, бо моя велика вправність та художество, мовив він, не мають залишатися тільки в мені, а перейти до учнів, аби продовжитись у часі.

Хотів одразу ж піти й подивитися роботу учня Петра, але тіло мені раптово охопила млість — я ще не відпочив з дороги, тож ігумен відіслав мене добре виспатися й прийти до сили, тобто можу бути цілком вільний, поки не отямлюся, — тим часом він продумає добре те, що я йому оповів, маємо часу досить, й нікуди мені вже поспішати не треба. Допоміг мені дійти до своєї келії, гукнувши послушника, бо виявило ся, що сам я іти не зміг, і вони повели мене опідруч, по тому вклали на ложе, і я одразу ж поринув у темну прірву сну — такого глибокого, що не снилися мені ніякі мариська, тобто зі світу цього ніби пропав і проспав так дві ночі й два дні, прокинувшись під вечір, коли моє мешкання залило жовтим вечірнім світлом.

Біля ложа сидів ігумен і, коли я розплющив очі, всміхнувся радісно.

— Прокинувся нарешті, — сказав він, — а то я вже боятися за тебе став.

І він дав мені напитися якогось покріплюючого зілля. Зілля допомогло, і я звільнився від запаморочення після такого довгого сну і зміг сісти на лежаку.

— Все в тебе гаразд? — спитав ігумен.

— Так, отче, — мовив я. — Але здається, що та мандрівка була важким і почварним сном.

— Я мав час обдумати все тобою оповіджене і вважаю: маєш виконати заповіта Созонта-диякона.

— В який спосіб? — спитав я.

— Запишеш, що побачив і пережив, нічого не втаюючи до найменшої дрібниці. Повезу те писання митрополиту, щоб порадитися з ним.

— Зайняло б багато часу, — сказав я. — Як же з писанням Євангелія?

— Чи маєш готовність та силу до писання й малювання Євангелія? — спитав отець Григорій.

— Не відаю, — мовив я. — Спустошений я і втомлений. А як учень Петро?

— Петро дивує мене вправністю й художеством, — сказав ігумен. — Міг би сприяти йому порадами.

Отже, мене від писання та малювання Житомирського Євангелія ніби відсторонювали. Але гіркоти я не від чував.

— Хотів би подивитися на роботу того Петра, — сказав.

— Завтра й подивишся, — мовив ігумен. — А сьогодні із ложа не вставай, їсти тобі зараз принесуть.

Їсти мені принесли, я поїв і відразу ж поринув у сон, а коли випірнув із нього вранці, відчув себе цілком оновленим та відпочилим, хоч у руках і тілі й відчувалося невелике тремтіння.

Перше, що учинив, пішов подивитися на Петрову роботу. І тут мене чекало ще одне потрясіння: Петро сидів у просторій, яскраво освітленій келії, цілком заглибившись у роботу, а коли звів голову на рип дверей, мені здалося, що я побачив сам себе в дивному зерцалі, бо то був достемісінько я, тільки не теперішній, а з того часу, коли почав писати Пересопницьке Євангеліє. Цього учня я колись бачив у Пересопниці, він до моєї роботи приглядався, дещо й допомагав, отже, й мене знав — підхопився, вибіг з-за столу і вклонився мені, припавши до руки.

— Такий щасливий, учителю, — сказав він, — що навістили мене, недостойного!

Потім я дивився його малюнки і зроблені на пробу аркуші майбутньої книги. Вони творились у моїй манері, але прочувалась і його рука, його око й бачення.

— Чи пам'ятаєш ти Пересопницьке Євангеліє? — спитав я.

— Хіба можна те забути! — сказав захоплено учень, при тому захоплення його було щире. — Для мене то в художестві небо!

— Не блюзни! — обірвав його я. — Все зроблене людиною, недосконале й мале.

— Вибач, учителю! — покірливо схилився Петро. — Хотів сказати: праця твоя — досконалий для мене взірець, і не для підхлібства це кажу.