Око прірви - Шевчук Валерій
Спустився долі й повернувся обличчям. Ні, я не помилився: голова його разом із обличчям, власне, волосся, що витиналося із хламиди, таки світилося. І, як тільки він став на землю, учні його встромили палиці у вогонь, а за мить підняли над головами смолоскипи-походні, які яскраво запалали.
Святий Микита повільним та урочистим кроком рушив до воріт, тут ми й стояли, учні ступили слідом, ми ж низько вклонилися, а тоді й уклякнули.
— Де ж ваш третій? — спитав Микита.
— Заслаб, святий отче, — сказав Созонт.
— Він невдовзі звільниться, — мовив Микита й перехрестив нас, похилених.
Рушив на стежку зі своїм освіченим обличчям, за ним по двоє в ряд пішли учні: перші Антоній із Теодоритом, потім Симеон із Євагрієм, а ззаду Никифор із Георгієм. Ми рушили слідом.
У цей час учні заспівали:
Полюби нас, Христе,
І святий, і чистий,
Від життя озлоби
Нас візьми ік собі —
Умилосердися.
З бід усіх спаси нас,
Йде свята година.
Світ цей прокляли ми
Мислями своїми —
Умилосердися.
Встали вовки тяжкі,
Вже розкрили пащі,
Кігті до нас тягнуть
І ковтнути прагнуть —
Умилосердися.
Ми на стежці вузькій,
Крізь болото грузьке —
Світ оцей проклятий —
Йдем тебе пізнати —
Умилосердися.
— Серед них є й піснетворці, — шепнув мені Созонт. Я стис йому руку біля ліктя, попереджаючи.
Микита йшов вельми повільно, ледь-ледь розхитуючись тілом, ніби в такт мелодії а чи творячи в такий спосіб якогось танка, — це ж чинили і його учні.
Так ми дісталися до жіночого табору, посеред якого палало вогнище. Уломні й почварні жінки уладнались у ряди по чотири з витриманою відстанню між кожною. Як тільки побачили процесію, на Мартин знак, котра стояла попереду, вдарили ложками об дерев'яні тарілки. Тут був невеликий горбок, можливо, навмисне висипаний, Микита зійшов на нього, звів руку — торохкотіння стихло.
— Готуйтеся до дороги в небо, — сказав Микита голосно. — І хай прийме вас Отець із Сином і Святим Духом, тобто свята Трійця!
— У-ї-ах! — в один голос зойкнули жіночі голоси.
— Ще трохи — і ви не будете посудинами диявола! — крикнув хрипко й голосисто Микита. — На знак цього можете іти за мною.
— У-ї-ях! — зойкнули уломні й почварні жінки.
Кинулися до вогнища і почали вихоплювати з нього запалені палиці, а тоді, дибаючи, кульгаючи, перевалюючись, тягнучи ноги чи й чеберяючи, двинули до воріт, які тим часом відчинила сестра Марта; сама вона побігла туди, де стояв Микита з учнями.
— Я твоя наречена, святий Микито! — несамовито заволала вона. — Я твоя наречена!
І впала, трусячись, навколішки біля підніжжя горбка.
Микита тим часом рушив далі. Симеон та Антоній підвели Марту під руки й виштовхнули наперед, щоб ішла просто за Микитою.
Процесія цвіла вогнями. Попереду Микита з осяйною головою, за ним випростувана і з розпущеним волоссям Марта, тоді із смолоскипами Микитині учні, потому ми із Созонтом, а ззаду галаслива юрба уломних та почварних жінок, що йшла пританцьовуючи, щось кожна своє гукаючи, а дехто сурмив голосом, ніби вдавав єрихонську трубу. При цьому розмахували палаючими палицями.
Одна із жінок закричала хрипко й надірвано:
— Йдемо до тебе, свята Трійце! Йдемо до тебе! Прийми нас!
Микита тим часом простував до другого вогнища, де зібралися уломні та почварні чоловіки. Й тут був горбок, раніше ми їх чи не помітили, чи не зважили на них, і Микита урочисто зійшов на нього.
— Готуйтесь до дороги в небо! — гукнув він. — І хай прийме вас Отець, і Син, і Святий Дух, тобто свята Трійця!
– І-ї-ях! — видихнули всі разом.
Микита упав навколішки, й тепер його голова світилася дивним, мертвим світлом, звів руки до неба і забубонів молитву. За якийсь час поклав поклона, майже простершись по землі й витягши перед собою, але вже на землі, руки. Лежав якийсь час нерушно, ніби закляклий, тоді почав обживати: повільно зводив тіло, аж доки не завмер з піднесеними до неба руками й задертою бородою. Мене вразило при цьому, що молитва чинилася в чіткому ритмі, тобто кожна позиція тіла творилась на певно визначений час.
Уломні й почварі тим часом зійшлися колом довкола багаття й пійшли в танок, чи то співаючи, чи скандуючи:
– Іх-ох! У-ха-ха! Утікаймо від гріха! Іх-ох! У-ха-ха, утечемо від гріха!
Микитині учні нерушно стояли із смолоскипами над головою, і мені незвідь-чому здалося, що це не люди стоять, а величезні свічі; побачив навіть лойові сльози, що стікали по тілу, відразу ж застигаючи. Зрештою, візія була не така далека від істини, адже ці люди й справді духовно самоспалювалися. Обличчя їхні були серйозні й застиглі. Марта й тут лежала ниць біля горбка, лицем у землю, і мені подумалося, що відступили ми у глибину віків, коли ще туманило людям голови поганство, і це відбувається біля капища один із веселих язичницьких празників. Ось він, верховний жрець, оцей Микита, що молиться за всіх; ось ідоли — люди-свічі із вогненним язиком замість голови; онде юрба, яка весело біснується у танцях та скоках, а ця дівчина — жертва, яку закололи чи збираються заколоти Богам.
— Помітив, Антоній натякнув на якусь особливу мою проникливість, — сказав упівголоса мені Созонт. — Що можуть про це знати?
— Може, мав на увазі численні твої розпити? — відповів я.
— Вони природні при моєму послушанні, — мовив Созонт. — І загалом намагаюся вести себе, догоджаючи їхньому болвохвальству.[27]
– І мені здалося, брате, — це празникування вельми подобає на поганське.
— Бо ці люди вийшли з церковного тіла, відсікшись від церкви, як гнилий палець, — якось понуро сказав Созонт, і це я вперше помітив у ньому святошність, адже недавно проповідував терпимість.
— "Не судіть, щоб і вас не судили", — сказав Господь. Згадай, брате, й про кореня Єсеєвого. "Він не на погляд очей своїх буде судити і не на послух ушей своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою".[28]
Созонт ніби пробудився.
— Дякую, брате, що отямив мене. — Я ніби в запамороку впав, — тихо сказав. — Не наша річ судити, тільки бачити.
У цей час танцівники зламали коло й почали в дивний спосіб вихилятися кожен окремо. Багаття яскраво їх освітлювало, і я вразився із тих загадково й прецікаво спотворених облич, що їх вихоплювало із темряви світло: перекошені, з виряченими очима, розтуленими ротами, заюшені потом, несамовито надихнуті, витягнуті, сплюснуті, сповнені самозабуття, нестримного шалу й захоплення; вряди-годи вони видавали із себе крики, зойки, стогони, верески, виття, трубіт, скавчання, скімлення; кілька жінок уклякли на землі й заголосили в пієті, ламаючи пальці над головою, ніби при ляменті, ніби відчували кінець світу й сподівалися на нього, — картина була разюча й приголомшуюча.
Микита завершив молитву, встав на ноги і сказав голосно, але без крику:
— Плачте, діти, бо плаче вся земля! Плачте, постячись душею своєю, бо є час плакати і час сміятися. "Час позосталий короткий. А хто плаче, буде як ті, хто не плаче, а хто тішиться — як ті, хто не тішиться, а хто цьогосвітнім користується — то ніби й не користується, бо минає стан світу. А я хочу, щоб ви безклопітні були".[29]
І на те слово одні заплакали й залементували, а інші за сміялися й зареготали, і так дивно й дико змішалися плач та сміх, що в мене мороз шкірою пройшов. Одні рвали на собі волосся й посипали землею голови, інші на них показували пальцями й геготали, одні бились у корчах плачу чи сміху, а інші довкола них пострибували й хихотіли.
Тоді скочила на ноги Марта й завищала так різко й пронизливо, ніби засвистав, як оповідається в одній байці, Соловій-розбійник, аж здалося мені: хтось забив мені у вуха по цвяху, відтак закричала на всю горлянку:
— Перестаньте! Перестаньте! Немає сили в мене більше цього терпіти!
І всі раптом завмерли, ніби перетворились у чорні соляні стовпи й нерушно стояли якийсь час, тільки вогнище гоготіло, викидаючи вгору великі, їдкі й пажерливі язики; і тріщали, стріляючи іскрами, дрова і хмиз, відтак величезна тиша прийшла на острів. Я й сам відчув, що у мене заклякло тіло, що безсилий і пальцем кивнути; та й сама Марта за стигла, ніби витесана з дерева, і ніби витесані з дерева стояли уломні та почварні — дивоглядний сад ідолів; і вогненні язики затанцювали на всіх оцих раптово померлих лицях з порожніми очиницями, із подуп'явілими тілами, з порожніми черепами — всі-всі мертві. І Микита, що так само завмер, і його учні-свічі, що догоряли, і я, і Созонт — всі-всі мертві, бо холодний подих пройшов у нас головами і обвіяв лиця наші тлінним духом, і той тінний дух увійшов у кожного і посіяв своє жахке насіння.
Микита схитнувся й пішов із горбка просто до нас, закоцюблих.
— Не судіть, отці, цих людей, — сказав напрочуд м'яко, — бо вони нещасні. Не судіть і мене, бо і я не менш нещасний. Дивіться!
І він підняв подола своєї хламиди, показуючи ноги свої. І ми жахнулися — були ті ноги покриті темними виразками, і в тих виразках копошилася черва, яка світилася. Я перекинув поглядом на Микитине лице й тільки тепер збагнув, чому осяювалася його голова: борода й волосся були повні тієї ж черви, і це не обличчя Микити й не його голова світилися, а саме ота черва-світляки.
Микита опустив подола, звів голову й гордо пішов від нас. Відтак схитнулася Марта й рушила за ним, зворушили ся учні його й двинули слідом, почали оживати й ворушитися, як та ж таки черва, уломні й почварні — розтікалися повільно від вогнища. Тільки ми із Созонтом стояли ніби укопані в землю, ніби залишені тут на ідолів, бо виявилося раптом, що не ці люди — боввани, а таки ми. Самотні ідоли в пустелі, на яких налітає немилосердно вітер-навійло і обкидає, січучи лиця, піском.
Покинувши глядалище, Микита з учнями та Мартою досить швидко віддалялися стежкою — ми дивилися, як даленіють походні; зрештою; смолоскипи в один мент погасли, ми втратили похід із визору.
— Ходім, брате Михайле, пора й тобі спочити, — сказав Созонт. — Завтра у нас важкий день.
— А ти не спочиватимеш? — спитав я.
— Не маю часу на спочинок, — мовив Созонт. — Я тут іще трохи поблукаю. Ти ж будь біля Павла, чомусь тривожно мені стало за нього, бідного.
— Гаразд, брате, — сказав я. — Чини як вважаєш за потрібне.
— Не я вважаю, — рівно прорік Созонт, — а чинити так велить мені обов'язок.
— Який обов'язок?
— Той, про який не раз казав, — пізнати правду.
