Око прірви - Шевчук Валерій

Але вона зірвалась і впала в траву.

— Самі випадковості, — буркнув. — Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.

— Змії в болотах — звичайна річ, — сказав я, цокотячи зубами від пережитого.

— Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. "Марнота сама — кожна людина жива" — здається, так співав Давид.

У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.

— Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, — сказав із усмішкою Созонт. — В мене кишки розриваються.

— Я не піду, — пріло сказав Павло. — Не хочеться мені їсти.

— Тоді віддаси подане тобі нам, — сказав Созонт. — А як у тебе, брате Михайле!

Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.

— Тоді я залюбки з'їм і твою частину, — мовив Созонт. — Рушили!

Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.

— Чи водяться тут, на острові, змії? — спитав у нього Созонт.

— Змії? — перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. — Ні, не бачив. А ти бачив? — спитав з інтересом.

— Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, — сказав преспокійно Созонт.

— У болоті змії є, — сказав поважно чоловічок. — Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.

— Святий зцілює змій? — спитав Созонт.

— Святий усе може, — згукнув чоловічок і шморкнув носом.

— Кажу тобі, брате, — прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. — Її послано по мене…

— Послано ким?

— Хіба я знаю, — шепнув Павло. — Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!

— Кріпись, — стиснув йому руку біля ліктя Созонт. — Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.

— Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.

— Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? — сумно спитав Созонт. — Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті — і смерть.

Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але принаймні заспокоїла нас. Коли ж по вернулися на місце, чекала тут ще одна несподіванка: убита змія зникла.

— Мабуть, не добив її, — мовив Павло.

— Самі випадковості, — буркнув Созонт. — Коли вже я б'ю, то б'ю належно. Що ти на це, брате Михайле?

Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.

Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.

— Ми взяли цього разу й Марту, — сказав Антоній, — бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?

— Закінчив, — сказав Созонт, — хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.

— Тоді читай, а ми послухаємо, — запропонував Антоній. У цей час затріщало галуззя й зашелестіли кущі — з них почали вигулькувати уломні та почварні. Ставали, як і вчора, довкола нас колом й мовчки дивилися.

— Ліпше, коли читатимеш ти, брате Антонію, — мовив Созонт. — Поглянь, чи розбірлива моя рука. — Созонт простяг йому зшитка.

Але Антоній не рухнувся.

— Не маємо підстав тобі не довіряти, — рівно повів. — Читай ти! Але читай повільно, розбірливо, із зупинками, щоб тебе почули всі.

Уломні та почварні стояли довкола колом, повитягавши з увагою голови. Диякон читав, як у церкві, чітко, роздільно і спокійно. Все було записано точнісінько так, як перед цим переповідалося, і я ще раз подивувався великій пам'яті Созонта. Й сам мав немалу пам'ять, але він віддавав розповіді слово в слово, без найменшого відхилення, принаймні так мені здалося. Микитині учні слухали з глибочезною увагою, тільки Марта видавалася цілком байдужою, на Созонта не дивилася, а поглядала вряди-годи на Симеона. Той на її позири не відповідав, бо весь віддався слуханню: мені здалося, що саме до Симеона ця дівчина не байдужа. Здається, помітила, що я за нею стежу, бо обпекла мене позиром зовсім так само, як уві сні, але відразу ж відвернулася й почала розглядати поблизьке дерево. Я зирнув туди й побачив: скаче по гілках вивірка.

Почали закрадатися сутінки, коли Созонт закінчив читання.

Після кожної історії він зупинявся, чекав на зауваження і, тільки коли всі стверджували, що зауважень нема, продовжував повість.

— Усе достеменно, — сказав Антоній. — Але, як на мене, мусиш вичорнити речі: про Кузьму та карлика Мусія. Вони житія святого Микити не стосуються.

— Чи ж не з волі святого Микити те з ними сталося? — спитав Созонт. — І хіба то не чудо?

— Святий Микита не вбиває, — мовив Антоній. — Це, може, й справді чудо, але вбили вони себе самі з волі Божої. Хіба що преподобний одмовив їм у своєму захисті.

— А по-моєму, це і є чудо, — мовив Теодорит. — Коли святий позбавляє когось свого захисту — чи це не його воля?

— Хай скажуть інші брати, — мовив Антоній.

Євагрій та Георгій підтримали Антонія, а Симеон та Никифор — Теодорита.

— Для таких випадків нам і потрібна сестра Марта, — сказав Антоній. — Твоє слово, сестро!

— Це чудо! — сказала вона, закохано дивлячись на Симеона.

— Тоді хай залишається як є, — мовив Антоній.

— А чи не запитати про це самого святого Микити? — обережно спитав Созонт. — Мені б не хотілося поширювати сумнівних речей.

— Преподобні відмовився брати в цьому участь, і ти це чув, — з притиском прорік Антоній. — Поклав послушання звірки на нас, недостойних. Отож, коли вирішили, що оповіді можуть вважатися чудом, хай так і буде. Амінь.

— Амінь! — сказали всі Микитині учні і повставали.

— Чи святий сьогодні спускатиметься? — спитав Созонт.

— Так, як казали, — відповів Теодорит. — Спускатиметься.

— Чи можна підходити до нього на розмову?

— Хіба в тому разі, коли почне сам, тобто коли сам звернеться до тебе. Але зазвичай він у розмови не вступає, — сказав Антоній. — Про що хотів би з ним розмовляти?

— Спитати про Кузьму та карлика Мусія, — відказав Созонт, — бо сам маю тут сумнів.

— Який же маєш сумнів? — спитав Антоній неприязно.

— Вважаю, як і ти, вони загинули зі своєї волі.

— А я вважаю так, як ми вирішили, — твердо прорік Антоній.

— Тоді хай підтвердить це Євагрій та Георгій.

— Я згодний, що це було чудо святого Микити, — сказав Євагрій.

– І я також, — повів Георгій.

— Тоді в мене сумнівів нема, — сказав Созонт. — І ще одне: чи віддавати вам зшитка, щоб передивилися без мене?

— Чи є в ньому інші записи? — спитав Антоній.

– Є, — мовив Созонт. — Ті, що я понотував до приходу на святе місце.

— Тоді зшитка нам дай, бо зараз читати темно, — мовив Антоній. — Уранці його повернемо. Що тебе цікавить ще?

— Коли все гаразд, чи можемо зранку звідси вирушити?

— Вже сказали: все у вашій волі, — проказав Теодорит.

— Чи нас хто переведе через Око Прірви й через болото?

— Через Око Прірви переведемо, а далі дорога безпечна, — сказав Теодорит.

— Боюся, що заблукаємо, — мовив Созонт.

— Зі своєю проникливістю не заблукаєш, — сказав Антоній.

І вони пішли на стежку, сутінки відразу ж їх ковтнули, так само мовчки порозходилися поміж кущів та дерев уломні й почварні.

— А тепер, брати мої, — сказав Созонт, — давайте по молимося кожен за себе, бо хто знає, що принесе нам і ніч наступна, й завтрашній день. Хай допоможе нам Господь!

І ми розійшлися, усамітнившись, щоб віддатися якнайщиріше молитві.

Я сказав у тій молитві:

— Боже мій! За твоєю волею сюди потрапив, забажай, аби звідси вибрався неушкодно. Збережи, Боже, співподорожан моїх, Павла та Созонта, щоб разом вибралися ми з цього болота. Каюся за всі вільні й невільні гріхи свої; вільні знаю і за них прошу помилування, а мимовільні, постав мені перед очі, щоб покаятися міг. Доглянь і людей оцих, між яких потрапили: коли вони на правій стежці, хай буде з ними твоя правда: коли ж на кривій, хай пізнають це і звернуть на стежку правди не своєї, а твоєї, Господи!

А ще, отак молячись, я продивився власне життя, пильно вивіряючи, що в ньому було доброго, а що лихого. Попросив, щоб, повернувшись у світ, не залишався мертвий у хисті своїм, а щоб мав силу й спромогу творити боговгодні справи. Тобто щоб знову, як давніше, міг писати й малювати не в славу собі, а в Божу.

У цей час від загорожі й почувся крик півня. У нічній тиші він прозвучав голосно, і я звівсь із онімілих колін. Звів обличчя вгору й побачив засипане зорями небо, велике й загадкове. Зорі мерехтіли, мінилися і ніби осипали на нас свій порох.

Розділ двадцять другий,

у якому описується зшестя Микити із стовпа і його хід по острові та й про інші події цієї ночі

У цей час біля стовпа спалахнуло вогнище і, ніби чекаючи на це, запалало ще два багаття: одне там, де був жіночий табір, а друге — де скупчувалися уломні та почварні чоловіки.

— Що ж, брати мої, — сказав Созонт. — Ходімо дивитися видовище.

— Я не піду, — сказав Павло. — Слабкість велику чую в тілі.

— Боїшся, що вдарить хвороба? — співчутливо спитав Созонт.

— Цього не вгадати, — мовив Павло. — Але саме тепер не боюся.

— Відпочинь, брате, — майже ніжно сказав Созонт, — наберися сили на завтра — чекає нас нелегка дорога.

— Атож! — мовив Павло. — Я собі полежу, бо видовища світові вже мене не ваблять.

— Добре сказав, брате, — мовив Созонт. — А може, й нам залишитися, щоб не покидати тебе самого?

— Ні, ви йдіть, — зітхнув Павло. — Для того прийшли сюди, щоб бачити.

– І це добре сказав, брате, — мовив Созонт.

І ми пійшли до стежки, а за короткий час опинилися біля загорожі довкола стовпа. Вогнище палало серед двору, тут із грубими палицями стояли всі Микитині учні, ніби навмисне розставлені колом довкруж багаття. На стовпі, в хижці, завіски було відкинуто, і ми побачили Микиту, який згинався і розгинався — клав безчисленні поклони. Але цього разу таке довго не тривало, Микита почав спускатися драбиною — ми уздріли, що голова його ніби світиться, а може, це так осяювала його ватра.