Око прірви - Шевчук Валерій

Боюся, що не зможу її до кінця пізнати, думки мої почали плутатися.

— В мене також, — признався я. — І чим далі, тим більше.

Ми йшли якийсь час мовчки, і тут Созонт проголосив ще одну проповідь:

— Часом думаю, брате Михайле, що латинники, ввівши в догматику поняття пургаторіуму, тобто чистилища, мали певну рацію. Наша східна церква це заперечує, але деякі наші святі отці вважають, що пургаторіум існує, але не в потойбіччі після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є пургаторіум, бо саме тут спитується людина. І ще я думаю, що часом людина вмирає раніше, ніж гине її тілесна оболонка, і не з усіма однаково це буває, — гине вона у дусі. Чи має душу тварина? Не має. Але вона живе, ходить у тілі, отже, бездушне існування тіла можливе. То чому не може бути так у людини? Але людина — істота з Божою познакою, через це у ній не все так просто, як у тварини. Тому, мені гадається, є між людей усякі: ті, що Божу познаку мають, а є уподібнені до тварини, тобто бездушні. Але й одуховлені не є однакі: в одних душа доживає до природної смерті тіла разом із ним, а в інших не доживає, а вмирає дочасно. Тоді і входить в людину пітьма, і вона безсила розрізнити, де добре, а де зле, де темрява, а де світло, де правда, а де неправда. Живе бездушно (є навіть вислів такий: бездушна людина!), а вважає, що в дусі, живе без Бога, а вважає, що в Бозі, — хоче обдурити Бога й людей, а дурить тільки себе. Такі люди мертві ще до загибелі тілесної оболонки. Саме для таких Господь і виділив, гадається мені, як надію спастися — можливість покаяння, а це значить, що умерлий душею може душу в тіло повернути й знову почати жити у дусі. Саме тому розбійник, котрий убивав і грабив, — бездушний, але, пізнавши покаяння, може повернути у тіло душу; так само й облудник, лицедій, підступник, насильник, осудник чи будь-який інший злотворець. Отже, в чистилищі світу, цьому дивовижному пургаторіумі, людина має власну волю до бездушності й одуховленості, але дуже часто воля ця буває сліпа. Оце і є прірва, брате Михайле, прірва — в приблизності, в непевності, неправедності пізнання світу, коротко сказавши, — невідчутті власної душі, а відтак нерушності правди. Кожній людині Господь дав світильника для власної пітьми, і світильник цей — розум її, тож сказано у Приповістях: "Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала". Але там-таки сказано: "На розум свій не покладайся". Сказано: "Розум — джерело життя власникові його", а в Ісаї: "Загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається". І святий Павло зголосив: "Розум розумних я відкину". Через це розум буває у глупоті і глупота у розумі, отже, розум людський, як хвилі морські, непевний та мінливий. Оце і є одна із найглибших прірв пургаторіуму світу. Але є в цій прірві й око — відчуття, що тебе знає, чує, бачить і скеровує тебе Господь. Але й тут постає не менша прірва — Господь чи диявол у Божім образі та одежі як спитування. Через це постійно маємо себе звіряти, пильно-пильно, брате Михайле. Обережними й несамовпевненими маємо бути — ось друге око цієї прірви, бо саме тут Господь нас найбільше спитує.

Сумним, повільним, протяжним і невпевненим голосом про казав усе це Созонт. Проказав і замовк, ніби ніччю одягся.

Ми тим часом підійшли до місця свого посілля.

— Підійду подивлюся, чи все гаразд із Павлом, — сказав Созонт.

Павло спав. Диякон схилився над ним і послухав.

— Дихає, — мовив. — Але важко й уривисто. Лягай, брате, спочинеш і ти.

— А може б, і ти спочив, — запропонував знову я.

— Ні! В мене надто мало часу, — твердо повів Созонт.

Я ліг і заснув, здається, й снів ніяких не мав. Збудився раптово від крику. Було вже зовсім світло, я підхопився на ноги і з жахом побачив, як звивається на лежачому тілі Павла змія і люто клює його в обличчя. Схопив палицю, відкинув гадюку з Павла і, як раніше Созонт, почав її колотити, аж доки не перетворив у місиво. Павло хрипів. Тоді я кинув палицю й метнувся до нього. Голубі Павлові очі вирячилися, обличчя посиніло, а на вустах виступила піна. І тут ним почало кидати. Я впав біля нього, намагаючись схопити за руки і стримати, але він захарчав і розм'як. Тобі я покинув його і став поруч, уклякнувши. Очі Павлові прочистилися, ніби прийшов він до тями.

— Во-на до ме-не при-йшла! — прохрипів він. — Ті-кай-те! Тіка…

І випустив дух.

Тоді я відчув, що сльози котяться мені обличчям. Світ застелився пеленою, а рука Павлова, яку ще тримав, почала швидко холонути.

У цей час затріщали кущі — біг до нас Созонт.

— Що сталося? — спитав задихано.

Я мовчки кивнув у той бік, де лежала розтовчена змія.

— Забагато змій на острові, на якому вони не водяться, — сказав Созонт.

Тоді уклякнув біля мене й погладив Павла по волоссі.

— Бідний, бідний, мій побратиме! — мовив. — Усе-таки я тебе не зберіг!

Ми сиділи на землі, занурені в глибоке, чорне мовчання, а небо на сході палало.

— Чому вони його вбили? — спитав я.

— Щоб виконати приречення Микити, — коротко відказав Созонт.

— Що робитимем із тілом?

— Спробуємо забрати із собою. Не хочу, щоб його кидали в Око Прірви. Хочу, щоб його взяла в себе, як належить людині, свята матінка наша — земля.

І тут, поруч із мертвим Павловим тілом, Созонт утомлено розповів, що він зміг побачити й вивідати.

Коли наблизився до огорожі із стовпом, в хатині горіло світло. Сторожі він ніде не побачив, тому зміг під крастися до хатини й у щілину засувки уздрів, що всі вони сидять за довгим столом, була там і Марта, і їдять. Бачив Созонт хліб, м'ясива, пили мед, а на чолі столу сидів не Микита, а таки Симеон. Говорили досить тихо, але вловив: ділилися враженнями відбутого видовища, зокрема балакали про те, що в цей час кілька уломних та почварних чоловіків таки злягалися із жінками. Говорили про те досить весело і сміялися.

Потім Симеон сказав:

— А зараз відбудемо тайну вечерю! Ходи, Марто, на чати, бо той диякон мені не подобається. Дуже вже він утикацький!

Тоді Созонт змушений був від хатини відійти. Марта вийшла і ходила довкола, як сторожовий пес, приглядаючись і прислухаючись, отже, Созонт нерухомо лежав на землі, відійшовши поза загорожу. Так тривало досить довго, аж зарипіли двері й вийшов Микита. Підійшов до Марти і вщипнув її за сідницю, та досить активно від нього оборонилася.

— Ти, зігнилий покидьку! — сказала. — Не чіпайся мене! Микита засміявся й поліз на стовпа.

Тоді вийшов із хатини Симеон. Марта кинулася йому в ноги й обійняла за коліна, цілуючи одежу. Але Симеон відкинув її, аж засторчувала, підійшов до загорожі і, незважаючи на дівчину, підняв хламиду й помочився.

— Степане! — простогнала Марта. — Чому не хочеш мене?

— Бо я мертвий для цього світу, — сказав, оправляючи одежу, Симеон. — І вже давно не Степан. Іди спати!

— Не відганяй мене, Степане, — заскиглила дівчина. — Усе, що скажеш і що захочеш, для тебе зроблю. Тільки не відкидай мене! Годитиму й милуватиму, пеститиму — рабинею тобі буду!

— Вже не раз казав і ще раз кажу: мертвий я для цього життя і світу. Забирайся!

— Але ж я заради тебе сюди прийшла! — зойкнула Марта.

— Не жену тебе з острова, — мовив зимно Симеон. — Хочеш служити моїй справі, тобто Господу, служи! Убивай своє тіло, як я його вбиваю. Ви тут жерли м'ясо, а я тільки хліб та воду їв — і ти так їж. Стань нареченою не моєю, а Божою, погаси в собі пекельний вогонь, який тебе їсть, і заспокоїшся.

— Нікого іншого не хочу, тільки тебе, Степане! — зойкнула Марта. — До тебе розпалений мій вогонь. На! Дивись!

І вона зірвала із себе хламиду і гола вклалася перед ним.

— Візьми мене, візьми! Так пече, що не можу стерпіти, спопеліла я вся!

— Це диявол у тобі пече! — холодно сказав Симеон. — І не спокусиш мене.

— Диявол мене пече! — скрикнула дівчина. — Але диявол мій — це ти, Степане! Ти!

Тоді Симеон озвірів. Накинувся на неї й почав бити її ногами.

Вона охала і стогнала сласно, звиваючись, як змія.

— Ще, ще, любий! Бий мене, вбивай!

І він знову почав тусати її ногами, хриплячи:

— Ти посудина дияволова! Сучка! Не спокусиш мене, швидше тебе справді заб'ю! Згинь, пропади!

Вона знову застогнала і розслабла.

— Все! Диявол мене вже покинув, Степане! — сказала глухо.

— Тоді вставай, одягайся і заберись із очей! — мовив грізно, важко дихаючи, Симеон.

Марта встала, повільно вдяглася, рухи мала розмлоєні. Кинулася йому на шию й поцілувала пристрасно.

— Люблю тебе, Степане!

— Згинь, сатано! — крикнув Симеон.

Тоді вона кинулася вдруге йому в ноги й почала цілувати постоли.

— Ти мій сатана, ти! Раба я твоя!

— Коли ти моя раба, наказую тобі йти геть і заспокоїтися. І не зви мене більше Степаном. Симеон я!

Марта покірливо встала і, схиливши голову, пішла до воріт. Симеон сплюнув тричі, перехрестився й пішов у хатину.

— Мало ти її, сучку, бив, — ознався із стовпа Микита.

— Згинь і ти! — сказав Симеон, позирнувши вгору, і раптом застогнав: — Господи, як мені з вами важко!

— Тоді полізь на моє місце, — сказав Микита, — і спробуй, як тут легко.

Симеон уклякнув і почав молитися серед двору, а Микита поспускав завіски і зник із очей — на цей час уже почало розвиднятися.

Созонт усе ще лежав нерушно, боячись виказати себе, а йому вже треба було звідтіля злизнути, бо його міг помітити із висоти Микита — не маючи на стовпі що робити, міг віддаватися стеженню. Нарешті Симеон скрушно зітхнув і подався до хатини. Созонт якнайобережніше від загорожі відповз, а тоді ледве не бігцем подався до озера, щоб перевірити те, чого не зумів я, тобто чи немає де на березі з'єднаного із стежкою повороза. Але тут його чекала повна несподіванка: у хвилях туману, що підіймався з Ока Прірви, він побачив нерушну постать одного з Микитних учнів, отже, берег вони продовжували сторожити. Неясно було тільки, як він тут, а був це Никифор, узявся; Созонтові здалося, що він не спускав ока із Микитних учнів, за винятком того часу, коли вони відійшли із глядалища й коли він промовляв мені проповідь. Здається, Никифор сидів і за столом, коли Созонт зазирав у хатину, хоч певності він у тому не має…

— Цей-таки Никифор міг підпустити до вас змію, яка цього разу вибрала благого духом Павла, — сказав печально Созонт. — Найпевніше, що відділився Никифор від своїх із глядалища.

— Дивні речі побачив і розповів, брате Созонте, — мовив я задумливо.

— Це свідчить, — мовив Созонт, — що правда таки посередині.