Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- Так.

- Хочете проїхатися?

- З радістю.

- Тоді вдягайтеся. У домі ще ніхто не проснувся, але я знаю, де спить конюх, і ми зараз матимемо коляску.

Говорячи це, він усміхався, очі його блищали, й він нітрохи не був схожий на ту похмуру, замислену людину, яку я бачив увечері.

Одягаючись, я позирнув на годинник. Нічого дивного не було, що всі ще спали; було двадцять п’ять хвилин по четвертій. Тільки-но я одягся, як повернувся Холмс із звісткою, що хлопець уже запряг коня.

- Хочу перевірити одне невеличке припущення,- мовив він, узуваючи сільські шкіряні чоботи.- Здається, Ватсоне, що зараз ви бачите перед собою одного з найбільших дурнів у Європі. Мені слід було б дати такого стусана, щоб я летів аж до Черинґ-Кросу. Але тепер, гадаю, в мене є ключ до цієї загадки.

- Де ж він?

- У ванній,- відповів Холмс.- О, ні, я не жартую,- провадив він далі, помітивши мій недовірливий погляд.- Я вже був там, узяв ключ і сховав у цей саквояж. Їдьмо, друже, й подивімося, чи підійде він до замка.

Ми зійшли вниз, намагаючись ступати якнайтихіше, і вийшли у двір, залитий яскравим вранішнім сонцем. Біля воріт уже стояла коляска; напіводягнений хлопець-конюх тримав запряженого коня за вудила. Ми скочили в коляску й помчали лондонським шляхом. Зрідка ми переганяли сільські вози, що везли до столиці городину; але в довколишніх віллах було тихо й порожньо, немов у якомусь зачарованому місті.

- З певного погляду ця справа - найзагадковіша,- мовив Холмс, пускаючи коня чвалом.- Правду кажучи, я був сліпий, наче кріт, але краще вже порозумнішати пізно, аніж ніколи.

У вікнах міських будинків уже з’являлися сонні обличчя, коли ми в’їхали до Лондона з боку Суррею. Перетнувши річку мостом Ватерлоо, ми помчали по Велінґтон-стріт і, різко звернувши праворуч, опинилися на Бав-стріт. Шерлока Холмса добре знали в управлінні поліції, й два констеблі біля дверей віддали йому честь. Один з них схопив коня за вудила, а другий повів нас усередину приміщення.

- Хто сьогодні чергує? - спитав Холмс.

- Інспектор Бредстріт, сер.

- А, Бредстріте! Як ся маєте?

З коридору, вимощеного кам’яними плитами, назустріч нам вийшов високий, огрядний чиновник у повній уніформі.

- Я хотів би поговорити з вами, Бредстріте.

- Будь ласка, містере Холмсе. Прошу до моєї кімнати.

Це була маленька, схожа на контору кімната, з величезною книгою для записів на столі й телефоном на стіні. Інспектор сів за стіл.

- Чим можу прислужитися, містере Холмсе?

- Я хотів розпитати вас про того жебрака Буна, що замішаний у справі зникнення містера Невіла Сент-Клера.

- Так. Його привезли сюди для допиту.

- Я чув. Він тут?

- У камері.

- Не бешкетує?

- Ні, ні, з ним жодного клопоту. Але брудний, негідник!

- Брудний?

- Так, ми ледве змусили його помити руки, а обличчя в нього чорне, мов у бляхаря. Хай тільки скінчиться слідство, а там уже йому не минути тюремної лазні! Ви й самі погодилися б зі мною, якби побачили його.

- Я дуже хотів би поглянути на нього.

- Справді? Це легко зробити. Ходімо сюди. Саквояж можете залишити.

- Ні, краще я візьму його з собою.

- Гаразд. Сюди, будь ласка.

Він провів нас коридором, відчинив замкнені двері, спустився крученими сходами й привів нас до іншого, чисто вибіленого коридору з двома рядами дверей обабіч стін.

- Його камера - третя праворуч,- мовив інспектор.- Ось вона.- Він тихенько відсунув дощечку у горішній частині дверей і зазирнув у віконце.- Спить. Можете роздивитись на нього як слід.

Ми обидва поглянули крізь ґрати. В’язень міцно спав, повернений обличчям до нас, повільно й важко дихаючи. Це був невисокого зросту чоловік, одягнений, як і личить жебракові, препогано: крізь дірки подертого піджака визирало лахміття строкатої сорочки. Як інспектор і казав, він був страшенно брудний, але навіть бруд не міг заховати його потворного обличчя. Широкий шрам тягнувся від ока до підборіддя, й під розсіченою верхньою губою постійно шкірилися три зуби. Жмут яскраво-рудого волосся спадав на чоло та очі.

- Красень, авжеж? - мовив інспектор.

- Йому, звичайно, слід помитися,- зауважив Холмс.- Я про це здогадавсь і прихопив усе, що треба, з собою.- Він розкрив саквояж і дістав з нього, на мій подив, велику губку.

- Ого, та ви, бачу, жартівник! - захихотів інспектор.

- А тепер зробіть велику ласку, відчиніть тихенько двері, і ми швиденько причепуримо його.

- Добре, чому ж ні,- сказав інспектор.- Хай не ганьбить тюрму на Бав-стріт! - Він крутнув ключ у замку, й ми разом тихенько ступили до камери. В’язень поворухнувся, але тут-таки заснув іще міцніше. Холмс підійшов до умивальника, змочив у ньому губку й двічі нещадно провів нею по обличчю в’язня.

- Дозвольте відрекомендувати вам містера Невіла Сент-Клера з Лі, що в графстві Кент! - вигукнув він.

Ніколи в житті я ще не бачив чогось подібного. Обличчя чоловіка сповзло за губкою, наче кора з дерева. Зникла груба бура засмага! Зник страшний шрам, що перетинав обличчя, зникли розсічена губа й огидно вишкірені зуби! З голови зсунулося руде волосся, й ми побачили перед собою блідого, сумноокого, тендітного чоловіка з чорним волоссям і ніжною шкірою. Він сів на ліжку й, протерши очі, сонно втупився в нас. Несподівано, все зрозумівши, в’язень скрикнув і зарився обличчям у подушку.

- Боже мій! - вигукнув інспектор.- Та це ж і є чоловік, що пропав! Я впізнав його з фотографії!

В’язень обернувся до нас у розпачі, мов людина, що вирішила скоритися своїй долі.

- Хай буде, що буде,- сказав він.- За що мене тут тримають?

- За вбивство містера Невіла Сент... А втім, у вбивстві вас тепер не звинуватиш, хіба що в спробі самогубства,- засміявся інспектор.- Я двадцять сім років служу в поліції, але такого ще справді ні разу не бачив.

- Якщо я містер Невіл Сент-Клер, то, виходить, ніякого злочину не було і ви ув’язнили мене незаконно.

- Злочину не було, проте ви зробили велику помилку,- мовив Холмс.- Даремно ви не довірилися дружині.