Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

визначити, яким чином камінь зі скриньки графині потрапив у воло гусака з Тотенгем-Корт-Роуд і таке інше. Бачте, Ватсоне, наші невеличкі логічні вправи виявилися не такими вже й дрібними та невинними. Ось вам камінь. Камінь знайшли у волі гусака, а гусак був у містера Генрі Бейкера, того джентльмена, чиїм капелюхом та іншими рисами я навіяв вам таку нудьгу. Тепер ми мусимо серйозно взятися до розшуків цього джентльмена й визначити, яку роль він відіграє у цій маленькій таємниці. Передусім спробуймо найпростіший спосіб: подамо оголошення до всіх вечірніх газет. Якщо не пощастить, то застосуємо інші методи.

- Що ви хочете написати в тому оголошенні?

- Дайте-но мені олівець і клаптик паперу. Отже: «На розі Ґудж-стріт знайдено гусака й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх сьогодні о 6.30 увечері на Бейкер-стріт, 221-б». Стисло й зрозуміло.

- Цілком. Але чи помітить він це оголошення?

- Так, він тепер переглядатиме всі газети: людина він небагата, тож гусак для нього - цілий скарб. Він так налякався, почувши брязкіт розбитої вітрини й побачивши Пітерсона, що кинувся тікати, забувши про все, але потім, звичайно, пошкодував, що з переляку загубив свого гусака. До того ж, у газеті ми згадуємо його ім’я, і кожен знайомий зверне його увагу на оголошення. А тепер, Пітерсоне, біжіть у бюро оголошень, і дайте це повідомлення до вечірніх газет.

- До яких, сер?

- До «Ґлоуб», «Стар», «Пел-Мел», «Сент-Джеймс», «Івнінґ Ньюс», «Стандард», «Ехо» - до всіх, які лиш пригадаєте.

- Гаразд, сер. А камінь?

- Ага! Камінь я залишу в себе. А по дорозі, Пітерсоне, купіть гусака й принесіть його до мене. Адже ми маємо від дати його цьому джентльмену замість того, якого зараз смакує ваша родина.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і став оглядати його проти світла.

- Гарна штучка! - мовив він.- Дивіться, як вона сяє й мерехтить. Звичайно ж, це - справжня причина і об’єкт злочинів, як і кожен коштовний камінь. Витончена диявольська пастка. У великих старих каменів кожна грань може розповісти про якийсь кривавий злочин. Цьому ж каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Східному Китаї, й примітний він тим, що має всі властивості карбункула, крім однієї: він - блакитний, а не рубіново-червоний. Незважаючи на свій молодий вік, він уже має жахливу історію. Через цей кристалик вуглецю вагою в сорок ґран сталося два вбивства, одне самогубство, отруєння сірчаною кислотою й кілька пограбувань. Хто б міг подумати, що така гарненька іграшка веде людей до в’язниць і на шибеницю! Я замкну камінь у своєму сейфі й напишу графині лист, що він у нас.

- Як ви гадаєте, цей Горнер невинний?

- Не можу сказати.

- Гаразд. А інший, Генрі Бейкер, має до цієї справи якийсь стосунок?

- Я гадаю, що Генрі Бейкер, найімовірніше, тут не причетний; він навіть уявити собі не міг би, що цей гусак, навіть якби був весь із чистого золота, все одно коштував би дешевше. Все це, звичайно, одразу з’ясується, коли він відгукнеться на наше оголошення.

- А до того ви нічого не робитимете?

- Нічого.

- Якщо так, то я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди: я хочу побачити, чим скінчиться ця заплутана справа.

- Радий буду вас бачити. Я обідаю о сьомій. До обіду, здається, буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Хадсон оглянути воло тієї куріпки після останніх подій?

Я трохи затримався, й було вже пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стріт. Наблизившись до Холмсового будинку, я побачив високого чоловіка у шотландській шапочці й застебнутому до підборіддя сурдуті. Він стояв у яскравому півколі світла, яке падало з віконця над дверима. Щойно я підійшов, двері відчинились, і ми разом увійшли до кімнати мого друга.

- Містер Генрі Бейкер, якщо не помиляюся? - мовив Холмс, підводячися з крісла й зустрічаючи відвідувача з тією легкістю й лагідністю, яку він так уміло вдавав.- Сідайте отут, біля вогню, містере Бейкере. Вечір сьогодні холодний, а літо ви, здається, переносите легше, ніж зиму... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?

- Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був високий плечистий чоловік із масивною головою, з широким розумним обличчям та гострою рудуватою борідкою. Червоні плями на носі й щоках, а також легке тремтіння простягнутої руки підтверджували Холмсові здогади про його звички. Вицвілий чорний сурдут був застебнутий на всі ґудзики, комір - піднятий, а на худих зап’ястках, що виглядали з рукавів, не було й натяку на манжети. Говорив він глухо й уривчасто, ретельно добираючи слова, й справляв враження людини інтелігентної, але досить підтоптаної.

- Ми вже кілька днів зберігаємо ваші речі,- сказав Холмс,- і чекаємо, що ви дасте оголошення в газетах зі своєю адресою. Не розумію, чому ви й досі цього не зробили.

Наш відвідувач присоромлено всміхнувся.

- Нині в мене не так багато шилінгів, як колись,- мовив він.- Я й не сумнівався, що хулігани, які напали на мене, забрали з собою і гусака, й капелюх. Тому й не хотів марнувати гроші.

- Цілком природно. До речі, про гусака: нам довелося його з’їсти.

- З’їсти? - наш відвідувач схвильовано підхопився зі стільця.

- Він і так зіпсувався б. Але я гадаю, що он той гусак на буфеті, такої самої ваги й свіжий-свіжісінький, цілком замінить вам вашу втрату...

- О, звичайно, звичайно,- відповів містер Бейкер, полегшено зітхнувши.

- Щоправда, в нас збереглися ніжки, пір’я, воло та ще дещо від вашого гусака, тож, якщо хочете...

Бейкер щиро розреготався.

- Хіба що на пам’ять про мою пригоду,- відповів він,- хоча й не уявляю, навіщо мені можуть придатися рештки мого колишнього знайомого! Ні, сер, я гадаю, що краще обмежитися, з вашого дозволу, тим чудовим гусаком, якого я бачу на буфеті.

Шерлок Холмс промовисто поглянув на мене й ледь помітно знизав плечима.

- Тоді ось вам ваш капелюх і ваш гусак,- мовив він.- До речі, чи не могли б ви сказати мені, де ви дістали того гусака? Я дещо розуміюся на птиці, й мені рідко траплялися такі відгодовані гуси.