Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

його пальця; напевно, вона капнула з рани на підвіконня, коли він підходив до вікна. Бун уперто твердив, що ніколи не бачив містера Невіла Сент-Клера, й клявся, що одежа того джентльмена у його кімнаті - така сама загадка для нього, як і для поліції. Що ж до слів місіс Сент-Клер про те, що вона бачила чоловіка у вікні його кімнати, то він вважає, що це або приснилось їй, або вона марить. Буна повели до дільниці, хоч він і пручався, а інспектор тим часом вирішив дочекатися відпливу, сподіваючись відшукати на дні каналу якісь нові докази.

І справді, в грузькому мулі вони дещо знайшли - хоч і не те, що сподівалися знайти. То був не сам Невіл Сент-Клер, а лише піджак Невіла Сент-Клера. Як ви гадаєте, що було в кишенях?

- Навіть уявлення не маю.

- Ви нізащо не вгадаєте. У всі кишені було набито монети - чотириста двадцять один пенс і двісті сімдесят півпенсів. Нічого дивного, що піджак не поплив за водою. А ось труп - то інша річ. Між будинком і корабельнею дуже швидка течія. Цілком можливо, що важкий піджак упав на дно, а тіло понесло в річку.

- Але, як я зрозумів, решту одежі знайшли в кімнаті. Невже на тілі був лише піджак?

- Ні, сер, але це можна пояснити. Уявімо собі, що цей Бун викинув Невіла Сент-Клера з вікна й жодна жива душа того не бачила. Що він мав би чинити далі? Звичайно, знищити одежу, яка може його викрити. Він бере піджак і хоче викинути геть, але тут йому спадає на думку, що піджак не потоне, а попливе. Він дуже поспішає, бо чує вже на сходах галас, чує, як дружина Сент-Клера вимагає, щоб її пустили до чоловіка, та ще й спільник-матрос, мабуть, попередив його, що на вулиці полісмени. Не можна гаяти ані хвилини. Він кидається до потаємного закутка, де ховає плоди свого жебрацтва, набиває в кишені перші-ліпші монети, аби тільки бути певним, що піджак потоне. Після цього Бун викидає його й хоче викинути решту речей, але чує кроки на сходах і ледве встигає зачинити вікно до приходу поліції.

- Що ж, це здається цілком імовірним.

- Тоді візьмімо це за тимчасове припущення, поки немає нічого ліпшого. Буна, як я вже казав, заарештували й відвели до поліції, хоча раніше він не викликав жодної підозри. Кілька років, щоправда, його знали як професійного жебрака, але жив він дуже тихо й не привертав до себе уваги. Отакий вигляд має зараз ця справа, й питання, як і раніше, в чому, що робив Невіл Сент-Клер у курильні опію, що з ним сталося, де він тепер і яке відношення до його зникнення має Х’ю Бун? Усе це поки що нітрохи не прояснилося. Мушу зізнатися, що не пам’ятаю зі своєї практики жодного такого випадку, що з першого погляду здавався б таким простим, а насправді був таким складним.

Поки Шерлок Холмс переповідав мені подробиці всіх тих дивовижних подій, ми проминули околицю величезного міста, залишили позаду останні будинки й поїхали дорогою між нескінченними сільськими тинами. Якраз тоді, коли він замовк, ми опинилися біля якогось села, в поодиноких вікнах якого мерехтіли вогники.

- Ми під’їжджаємо до Лі,- мовив мій друг.- За час нашої короткої подорожі ми побували в трьох графствах Англії - виїхали з Мідлсекса, перетнули навскіс Суррей і в’їжджаємо в Кент. Бачите оте світло між деревами? То «Кедри», а біля лампи там сидить жінка, чий пильний слух уже почув, безперечно, цокіт копит нашого коня.

- Але чому ви не беретеся до цієї справи на Бейкер-стріт? - запитав я.

- Бо багато що доводиться з’ясовувати тут. Місіс Сент-Клер якнайлюб’язніше віддала мені дві кімнати, й можете бути певні, що вона не відмовить у гостинності й моєму другові та колезі. Мені так важко зустрічатися з нею, Ватсоне, поки я не маю жодних новин про її чоловіка... Ось ми й приїхали. Тпру! Тпру!

Ми зупинилися перед великою віллою, оточеною садом. До коня підбіг хлопець-конюх, і ми з Холмсом, скочивши на землю, пішли вузенькою, всипаною гравієм стежкою, що вела до будинку. Тільки-но ми наблизилися, як двері відчинилися й на порозі стала маленька білява жінка, вбрана в ясну маслинову сукню, оторочену м’яким рожевим шифоном. Її постать чітко вирізнялася на тлі прямокутника світла; однією рукою вона трималася за двері, а другу немовби простягла до нас у благанні і, злегка нахилившись вперед, запитально дивилася на нас.

- Ну що? - вигукнула вона.- Що?

Побачивши, що нас двоє, вона радо скрикнула, але крик цей перетворився на стогін, коли мій друг хитнув головою й знизав плечима.

- Є якісь добрі вісті?

- Ні.

- А погані?

- Теж ні.

- Дякувати Богові й за це. Заходьте. Ви, мабуть, натомилися, адже сьогодні у вас був нелегкий день.

- Це мій друг, доктор Ватсон. Він ставав мені у великій пригоді в багатьох моїх справах; завдяки щасливому випадкові я запросив його сюди, щоб він допоміг нам у нашому розшуку.

- Рада вас бачити,- сказала вона, привітно потиснувши мені руку.- Боюся, що вам тут буде незручно, адже для нас це був такий несподіваний удар...

- Люба леді,- відповів я,- я старий вояк, але якби навіть не був ним, до чого ці вибачення? Буду щасливий чим можу допомогти і вам, і своєму другові.

- А тепер, містере Шерлоку Холмсе,- мовила леді, коли ми увійшли до яскраво освітленої їдальні, де на столі нас чекала холодна вечеря,- я хочу по щирості дещо у вас запитати й благаю вас так само щиро відповісти мені.

- Звичайно, мадам.

- Не зважайте на мої почуття. Я не впадаю в істерику, не непритомнію. Я просто хочу знати вашу справжню, правдиву думку.

- Про що?

- Чи вірите ви в глибині душі, що Невіл живий?

Шерлок Холмс, здавалося, був збентежений цим запитанням.

- Ну-бо, кажіть щиро,- повторювала вона, стоячи на килимі й уважно дивлячись на нього.

- Щиро кажучи, не вірю, мадам.

- Ви гадаєте, що він помер?

- Так.

- Його вбито?

- Не знаю. Можливо.

- Якого дня він помер?

- У понеділок.