Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

поспішаючи на останній потяг, який відходив зі станції Ватерлоо, збився в темряві з дороги й упав у воду з однієї з невеликих пристаней для річкових пароплавів. На тілі не виявлено жодних слідів насильства, й нема ніякого сумніву щодо того, що утопленик став жертвою нещасного випадку, який повинен привернути увагу органів влади до стану утримання річкових пристаней».

 

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я ще ніколи не бачив Холмса таким пригніченим та приголомшеним.

- Це зачіпає мою гідність, Ватсоне,- мовив він урешті.- Це, безперечно, дріб’язкове почуття, але це зачіпає мою гідність. Тепер ця справа стане для мене справою честі, і якщо Бог дасть мені здоров’я, я таки доберуся до цієї банди. Юнак прийшов до мене шукати порятунку, а я його послав на смерть! - Він скочив зі стільця і, страшенно хвилюючись, почав ходити туди-сюди кімнатою, нервово стискаючи свої довгі, тонкі руки. Бліді його щоки палали.

- Які підступні ці дияволи! - вигукнув він нарешті.- Як їм вдалося заманити його туди, на берег річки? Набережна зовсім не по дорозі до станції. Міст, звичайно, навіть такого буряного вечора був дуже залюднений. Але ми ще побачимо, Ватсоне, хто з нас кінець кінцем переможе. А тепер я пішов.

- До поліції?

- Ні, я обійдуся без неї. Я сам сплету павутиння, і нехай поліція ловить у нього мух.

Цілісінький день я був зайнятий своєю практикою і повернувся на Бейкер-стріт пізно ввечері. Шерлок Холмс іще не з’являвся. Було вже близько десятої години, коли мій друг увійшов, блідий і стомлений. Підійшовши до буфета, він одламав кусень хліба й заходився жадібно його жувати, запиваючи великими ковтками води.

- Ви зголодніли? - зауважив я.

- Як вовк. Зовсім забув попоїсти. Нічого не мав у роті від самого сніданку.

- Нічого?

- Ані крихти. Я не мав часу навіть подумати про їжу.

- А як посуваються ваші справи?

- Успішно.

- То ви знайшли ключ до розгадки?

- Злочинці в моїх руках. Молодий Опеншо недовго лишатиметься невідомщеним. Нумо, Ватсоне, затавруймо їх їхнім же диявольським тавром! Непогана ідея, авжеж?

- Що ви маєте на увазі?

Холмс узяв з буфета помаранч, поділив його на шматочки й видавив на стіл зернятка. Відрахувавши п’ять зерняток, поклав їх у конверт, написав на внутрішньому боці клапана: «Ш.Х. за Д.О.», запечатав конверт і надписав його: «Капітанові Джеймсу Келгуну, вітрильник «Самотня Зірка», Саванна, Джорджія».

- Цей лист чекатиме на нього в порту, коли він туди прибуде,- мовив Холмс, посміхнувшись.- Гадаю, це принесе капітанові безсонну ніч, бо лист провістить йому таку самісіньку долю, як і Опеншо.

- Але хто цей капітан Келгун?

- Ватажок банди. Я доберуся й до інших, але він буде першим.

- Як ви знайшли їх?

Холмс дістав із кишені великий аркуш паперу, увесь списаний числами та назвами.

- Я провів цілий день,- сказав він,- проглядаючи Ллойдові реєстри та підшивки старих газет і простежуючи шлях кожного судна, що побувало в Пондишері в січні та лютому 1883 року. Впродовж цих місяців у реєстрі відзначено тридцять шість суден великого тоннажу. Вітрильник під назвою «Самотня Зірка» одразу привернув мою увагу; щоправда, там значилося, що він вийшов з Лондона, але ж «Самотня Зірка» - назва одного з американських штатів.

- Здається, Техасу?

- Не знаю до ладу, якого саме, але зрозуміло, що цей вітрильник - американський.

- Що ж тоді?

- Я продивився реєстри Данді й коли побачив, що вітрильник «Самотня Зірка» був там у січні 1885 року, підозри мої змінилися впевненістю. Тоді я поцікавився щодо кораблів, які перебувають нині в Лондонському порту.

- Ну й що?

- «Самотня Зірка» прибула сюди минулого тижня. Я поїхав в Альбертські доки й дізнався там, що сьогодні вранці вона вирушила річкою до моря, узявши курс на Саванну. Я послав телеграму до Ґрейвсенда й з’ясував, що «Самотня Зірка» проходила там кілька годин тому; а оскільки вітер дме зараз зі сходу, то я не маю сумніву, що вона вже проминула Ґудвін і тепер перебуває недалеко від острова Вайт.

- Що ж ви збираєтесь тепер чинити?

- Келгун у моїх руках. Він та ще двоє його помічників, як я довідався,- єдині американці на вітрильнику. Решта - фіни та німці. Я також знаю, що минулої ночі всіх трьох на кораблі не було. Цю інформацію я одержав від вантажника. Перш ніж вітрильник дістанеться Саванни, поштовий пароплав доставить туди мого листа, а телеграф повідомить поліцію в Саванні про те, що на цих трьох джентльменів тут чекають із нетерпінням як обвинувачених у вбивстві.

Проте в найкращих людських намірах завжди трапляється якийсь ґандж, і вбивцям Джона Опеншо не судилося одержати помаранчеві зернятка на знак того, що хтось інший, такий же хитрий та рішучий, натрапив на їхній слід. Того року осінні бурі були дуже тривалі й люті. Ми довго чекали з Саванни вістей про «Самотню Зірку», але так і не дочекалися. Врешті ми довідалися, що десь далеко, в хвилях Атлантичного океану виявлено ахтерштевень якогось корабля з вирізаними на ньому літерами «С. З.». Це було все, що нам судилося дізнатися про долю «Самотньої Зірки».

 

ЛЮДИНА З РОЗСІЧЕНОЮ ГУБОЮ

 

 

Айза Вітні, брат небіжчика Еліяса Вітні, доктора богослов’я, директора богословського коледжу Святого Юрія, призвичаївся курити опій. Звички цієї він набув, як я розумів, ще в коледжі через дурну примху: прочитавши книгу де Квінсі про сни та відчуття курця опію, він почав підмішувати його до тютюну, щоб пережити те саме. Незабаром він переконався, як і багато інших людей, що розпочати курити легше, ніж покинути, й довгі роки зоставався рабом цього зілля, викликаючи страх і жаль у своїх друзів та родичів. Я досі бачу перед собою його жовте одутле обличчя, очі з набряклими повіками й звуженими зіницями, його тіло, що безсило лежить у кріслі,- жалюгідну руїну шляхетного чоловіка.

Якось увечері, в червні 1889 року, саме тієї години, коли вже позіхаєш і поглядаєш на годинник,- у двері мого помешкання подзвонили. Я підскочив у кріслі, а дружина, поклавши своє шитво на коліна, невдоволено скривилася.

- Пацієнт! - мовила вона.- Доведеться йти.