Канни і виноград - Чорногуз Олег
Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:
– Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.
– Ми розуміємо, шановний, – підхопив французький берет, – скільки клопоту ми завдали нашим органам...
А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:
– Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...
Майор потер тверде вольове підборіддя.
– Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?
– Ну що ви, шановний.. – ніяково потупцювався на місці французький берет. – Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.
– І золото? – запитав майор.
– Яке золото? – розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.
– А, те – сусальне? В пакетику?
– Аякже, теж повернули.
При слові "сусальне" сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.
– Тепер мені все абсолютно ясно, – полегшено сказав майор. – Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика– Максимовича.
Сержант кивнув головою.
– Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, – закінчив майор. – Тепер вам ясно, сержанте?
– Не зовсім, – загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:
– Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?
– Елементарно, – приховав іронічну усмішку той. – Я переодягнувся в медсестру і спокійно пройшов повз вас.
Вуса сержанта Квочки нервово засіпалися. Так його не обводили ще ніколи в житті...
– Чим була викликана ваша втеча? – суворо запитав лейтенант Фостиков.
– Бачите, коли товариш Ситорчук зайшов до палати разом з професором і запитав мене: "Хто твої друзі?" – я помітив під його халатом міліцейський погон і зрозумів, що тут не до жартів. Далі, як ви здогадуєтесь, я сів до таксі, зібрав ось їх, – вусатий показав на товаришів, – і ми помчали до КВІККу. Вибрали момент, коли баба Милещиха пішла до більярдної, схопили в гардеробній мішок і сьогодні відвезли професору.
– Арнольд Іванович, – жваво докинув довготелесий літератор, коли побачив у мішку флакон шампуню "Золоте руно" для Цуцика, так розчулився, що мало не затанцював.
Майор підійшов до літераторів, дружньо потис письменницькі руки й сказав:
– Бажаю вам творчих успіхів. Гадаю, подібне більше не повториться.
– Та ми ж пожартували, шановний, – дещо наївно стенув плечима французький берет.
– З літературою не жартують, – ледь усміхнувшись очима, але з серйозним виразом на вольовому обличчі мовив їм услід майор Ситорчук.
Двері відчинилися – на підлогу впало три тіні. Двері зачинилися – і тіні зникли.
Професорове хобі
– А чи не даремно ми їх відпустили? – порушив мовчанку сержант Квочка. – Багато чого в цій історії ще не ясно...
– Та й у мене виникло кілька питань, – повернувся до майора лейтенант Фостиков.
– Я знав, що ви це скажете. – Ситорчук налив у склянку води, випив і продовжив: – Чергова літературна інтрижка. Все почалося з баби Милещихи... Коли після дзвінка Шлапаківському, я прибув до КВІККу, то застав там лише Милещиху, або, як ви, Фостиков, її звете – бурштинову бабу... До речі, кілька слів про неї.
У молодості Милещиха терлася біля літературних кіл. У КВІККові її ще звуть трохи інакше: "Кололітературна баба". Вона щось там навіть писала, але в літературі не піднялася вище маркерші-гардеробниці й тому зла на весь письменницький світ. Любила плести інтриги й розпускати плітки. Тому, як тільки професор вийшов із більярдної, вона йому бовкнула, що троє гумористів піднімали його на глум, буцімто він не вміє грати в більярд і не знає, що таке "пірамідка" й що таке "американка". Професор страшенно розгнівався і з вигуком "Ну, постривайте, анцихристи!" вибіг на вулицю...
– Ага, це я пам'ятаю, – підтакнув сержант Квочка.
– Так-так, сержанте, це було перед пограбуванням, – ствердно кивнув майор. – Стара ж інтриганка, як тільки зачинилися за професором двері, вбігла до більярдної і "на вухо" розповіла трьом гумористам, що Шлапаківський подався до книгарні "Знахідка" купувати їхні книжки для своєї бібліотеки. – Майор випив ще одну склянку води, обтер губи й повів розповідь далі. – Ви, звичайно, чули про так звану бібліотеку професора Шлапаківського Він укомплектовує її книгами, які зовсім не користуються попитом читачів і йдуть під ніж...
– Куди-куди? – аж підвівся сержант Квочка.
– Ну, на січкарню, в макулатуру. Коротше, це бібліотека найгірших видань. Потрапити до неї – для автора найбільша ганьба. Мало того, Шлапаківський час від часу ще й виступає з критичними статтями-фейлетонами в газетах. Так ось, почувши, яка небезпека їм загрожує, троє гумористів – тих, що ви зараз бачили перед собою, – кинули недограну партію і помчали услід за професором. Шлапаківський на обличчя знав тільки одного з них – того, хто подав цю ідею: замість своїх книг покласти чужі, а мішок підкинути до гардеробної, оскільки було відомо, що професор його часто забував там. Вернувшись до КВІККу, жартівники побачили, що в мішку не їхні книги, а тритомник Степана Руданського. На цьому інцидент, можливо, було б і вичерпано. Бо гумористи заспокоїлися, поклали мішок до гардероба й пішли догравати незакінчену партію. Грали двоє. Третій, узявши томик Руданського, спершу читав його, а потім підійшов до телефону.
Розраховуючи на професорів склероз, надумав зробити йому приємне – сказати, що мішок із шампунем, сусальним золотом та книгами він забув у гардеробній КВІККу. Але, захопившись співомовками Руданського, він сказав усе не професорові, а Парфеноні Микитівні. Коли я схопив трубку, саме в той момент більярдна куля зіскочила з столу й рикошетом вдарила його в лоб.
– Пробачте, – делікатно втрутився лейтенант Фостиков. – Тут мені все зрозуміло. Але я хотів би повернутися трохи назад.. Де ж логіка? Яке відношення має тритомник Степана Руданського до тієї, як ви сказали, ганебної бібліотеки професора Шлапаківського?
Майор на мить замислився. Навколо його чола й розумних очей сірого відтінку швидко почали збиратися зморшки. Він увесь змінився. Лейтенант Фостиков зразу ж догадався – майорів мозок інтенсивно працює.
– Ви правильно поставили запитання, лейтенанте, – похвалив Ситорчук Фостикова, і той задоволено порожевів. – Це й мене чи не найбільше непокоїло. Якби в мішку Шлапаківського були книги оцих трьох, усе було б просто й зрозуміло. А так – Руданський! Бібліотека Шлапаківського й Руданський! Якийсь незрозумілий парадокс. А тут ще й "золото" додалося. Це ледь не збило мене з пантелику. Але саме в цей час мені на допомогу прийшли ви, сержанте Квочко.
– Я? – стрільнув вусами врізнобіч старий криміналіст.
– Так-так, саме ви. Після того, як професор Шлапаківський сказав вам, що на нього не нападали, переді мною постала дилема – або: 1) професор причетний до афери з золотом; або: 2) він страждає склерозом. Тоді ми й вдалися до експерименту. Все підтвердилося. Застарілий склероз дався взнаки. Отже, тритомник Степана Руданського було куплено зовсім випадково. Це засвідчила й продавщиця книгарні, яка розповіла, що професор, переступивши поріг, розгублено запитав: "А по що це я до вас прийшов?.. Стривайте-стривайте.. Якісь три книги – гумористичні, здається..." – "Чи не тритомник Степана Руданського, що недавно вийшов у світ?" – "Цілком можливо", – погодився Шлапаківський і спокійно поклав томи до свого улюбленого мішка... Тепер вам усе ясно?
Квочка дмухав у вуса й удавав, наче знає більше, ніж майор.
Тільки допитливість лейтенанта Фостикова не мала меж. Він хотів було ще щось запитати, але тої миті задзеленчав телефон.
Майор узяв трубку. Це дзвонив Арнольд Іванович. Слухаючи щирі слова вдячного професора, Ситорчук своїм натренованим вухом вловлював ще й млосно-інтимне меццо-сопрано, що долинало з глибини квартири Шлапаківського:
Закохалась я в майора,
Їжачком у нього чуб,
Але що робить, як поряд –
Мій професор-книголюб!
Хоча сержант Квочка сидів за п'ять метрів від майорового стола, але його не менш натреноване вухо теж уловило цю пісню. Сержант багатозначно крякнув...
Епілог
Сержант Квочка підійшов до шофера автомашини № 13-13. Логвин Дмитрович Голубей, як завжди, протирав вітрове скло. Чекав на інкасатора.
– Новини якісь є? – поцікавився Квочка.
– Поки що ніяких, – відповів Голубей.
Із вікна чотирнадцятого поверху несподівано гавкнув Цуцик.
Звідкись долинув веселий голос Парфенони Микитівни. Професор Шлапаківський виринув із-за рогу з наповненим чимось мішком і перетнув вулицю. Сержант Квочка обсмикнув новенький мундир, по-козацькому крякнув. Усе це йому видалося дуже підозрілим.
_____________________
Чорна зрада професора Шлапаківського, або Канни і виноград
(Роман-пародія)
Пролог
Сержант Квочка безжалісно натискував на педаль акселератора. Старенький міліцейський бобик, що з дня на день чекав заміни, робив усе, на що здатні були його колеса. Стрілка спідометра перескакувала: 90, 100, 110...
– Сто двад.. – хотів було радісно вигукнути майор Ситорчук, не спускаючи недремного ока із спідометра, але не встиг. Вантажна машина, що мчала, назустріч, раптом різко повернула вбік і довгою металевою трубою, яка теліпалася на розхитаному причепі й нагадувала дуло гармати калібру 152 мм, з усієї сили вдарила у вітрове скло. Брезент бобика і новісінький формений кашкет сержанта Квочки наче вітром здуло.
Майор упав і тієї ж миті знепритомнів.
