Канни і виноград - Чорногуз Олег
– Води не давати. Змочіть йому губи ваткою. І почекаємо професора.
У цей час на порозі виріс Арнольд Іванович Шлапаківський. Кинувши короткий погляд на забинтовану голову пораненого, що скидалася на величезний тюрбан турецького падишаха, запитав:
– Що з хворим?
– Рідкісний випадок, професоре, – відповів ведучий лікар палати.
– Розбинтуйте.
Коли з хворого зняли бинти, професор побачив посеред його чола велетенську, схожу на електролампочку в 250 ватт, ультрамаринову гулю.
– Звідки це в нього? – спитав професор.
– Не каже, – відповів лікар. – Коли його вчора привезли...
Але професор уже не чув: повз вікна палати промайнули знайомий кашкет майора Ситорчука й руді вуса сержанта Квочки...
Обірвана розмова
– Арнольде Івановичу, – заходячи до професорського кабінету, сказав майор Ситорчук. – Я хотів би з'ясувати деякі деталі.
Професор пропустив повз себе майора й затримав вивчаючий погляд на сержантові.
– Здається мені, молодий чоловіче, я вас десь уже бачив.
Квоччині вуса обурено наїжачилися, і він голосно крякнув:
– Кардинально! Вчора, в під'їзді вашого будинку.
– Абсолютно достеменно! – ляснув себе по сократівському чолі професор. – Згадав: відразу після того, як у мене відібрали мішок.
Отут уже настала черга дивуватися й звиклому до всього майорові.
– То вас таки пограбовано? А чого ж ви мовчали?
– Бачите, молодий чоловіче, – професор лагідно посміхнувся і показав на стільці. – Сідайте, будь ласка. І не гризіть, ради Бога, порожній мундштук. Прошу, ось сигарети. "Київський фільтр".
При словах "Київський фільтр" вуса сержанта Квочки раптово поповзли вниз, а професор продовжував:
– Недавно я купив їх цілий блок. Можу подарувати вам. Кидаю палити, знаєте… Але не в цьому суть. Так про що я вам розповідав? А-а, так... Вам, мабуть, здається неймовірним, але я ось уже протягом кількох останніх десятиріч працюю над проблемою такої поширеної хвороби, як склероз. В одній із своїх ранніх праць я пишу: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене...
– Пробачте, – тактовно перебив його майор. – А чи не сказали б ви нам, що вчора ввечері було у вашому мішку?
– Молодий чоловіче, – вийшов професор із-за столу. – В цьому ж і вся суть склерозу. В одній із своїх ранніх праць я стверджую: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене, необхідно повторити все спочатку. Ви мене зрозуміли?
– Не зовсім, – чесно признався майор, хоч до цього він здогадувався про все з першого півслова.
– Мені потрібно взяти інкасаторський мішок, зайти до магазину, продавщиця повинна покласти до мішка ту саму книгу – Й тоді я все пригадаю... Як не дивно, майоре, але склерозом страждаю і я.
– Так у вас були книги в мішку? – швидко перепитав майор.
– Можливо, цілком можливо. Хоча я в цьому не певний.
– А що ви в ньому найчастіше носили?
– Книги, які найбільше мене цікавлять.
Професор на мить зупинився, глянув на майора, потім перевів погляд на сержанта й з пафосом вимовив:
– А найбільше мене цікавлять ті книги, які зовсім не цікавлять читачів. Ви, мабуть, чули про мою унікальну бібліотеку?
– Чув, чув, – поквапно кивнув головою майор Ситорчук. І подумав: чи питати про золото? Чи, може, це з'ясується під час експерименту? Він не встиг сам собі дати відповіді, як до кабінету без стуку увірвалася медсестра й закричала:
– Професоре, він збожеволів!
Сержант Квочка насторожився. Усе це йому здалося дуже підозрілим.
Експеримент
Увечері сержант Квочка підвіз інкасаторський мішок, узятий напрокат у місцевому банку, і передав його лейтенанту Фостикову.
Лейтенант запропонував Арнольду Івановичу якомога детальніше відтворити картину вчорашнього вечора. Арнольд Іванович, наче заведений механізм, спочатку зайшов до аптеки, взяв флакон шампуню "Золоте руно", тоді – до книгарні, де придбав останню книгу відомого поета й гумориста Пилипа Мурашкевича (Арнольд Іванович дуже любив цього цікавого і своєрідного письменника, який почав друкуватися ще до війни, але першу книгу поезій "Весняні грози" видав у 60-х роках ХХ століття). Потім професор попростував до ювелірного магазину "Скіфська сережка".
Усе йшло за планом. Арнольд Іванович вийшов із "Скіфської сережки", як новий позолочений годинник вартістю 128 крб. 49 коп., і радісно вигукнув: – Пригадав! Я усе пригадав!
Лейтенант Фостиков і сержант Квочка підбігли до професора й синхронно запитали:
– Що? Що вам вдалося пригадати?
Арнольд Іванович розгублено закліпав своїми великими очима, які під окулярами були ще більші, і, розвівши руками, тихо промовив:
– Забув. Я знову усе забув. Проклятий склероз заїдає.
Доводилося починати все спочатку. Але було пізно: ювелірний магазин уже зачинили.
Що сталося в палаті № 7
Тільки увечері, після рапорту Фостикова та Квочки, майор дозволив собі на хвильку розслабитися. Він утомлено опустився у важке шкіряне крісло й затягнувся сигаретою...
Сизий дим хвилями розпливався по кабінету. А майор сидів і згадував ранкову подію.. Після вигуку медсестри: "Професоре, він збожеволів!" – Ситорчук накинув наопашки халат і поспішив тоді услід за професором до палати № 7. Картина справді була вражаюча: хворий ходив по палаті й нестримно реготав. У руках він тримав розгорнуту книжку, але що найдивніше – в нього на чолі не було ніякої гулі!
Шлапаківський глянув на його чоло, потім на книгу – й піднесено резюмував:
– Перший випадок у моїй практиці, коли сміх вилікував людину. До речі, це моя книга! Одна із тих, що були в мішку.
Майор рвучко вихопив із рук хворого книгу, глянув на обкладинку Й запитав:
– Звідки вона у вас?
– Друзі принесли, – все ще сміючись, відповів пацієнт.
– Книга – найкращий друг людини, – патетично промовив професор.
– А хто ваші друзі? – поцікавився майор у хворого. Той раптом скис, і на його чолі знову почала рости ультрамаринова гуля...
– Я пригадав! Я усе пригадав! – раптом вигукнув професор Шлапаківський і потяг майора Ситорчука до ординаторської.
– Сержанте Квочко! Ви залишаєтесь на посту. Наказую: з хворого у палаті № 7 ні на мить не спускати ока, – на ходу кинув майор і щез за білосніжними фалдами професорського халата... Й ще він чітко пам'ятає, як сержант приклав руку до козирка й крякнув:
"Слухаю!"
Тепер майору майже все було зрозуміло. Ситорчук підвівся із крісла й розчинив вікно. Війнуло свіжою прохолодою. Нез'ясованими лишилися тільки троє питань:
1. Чому саме ця книга мала потрапити до бібліотеки професора Шлапаківського?
2. Де тепер перебуває мішок і решта книг?
3. Що за золото й чи було воно в мішку?
... У двері постукали. Майор Ситорчук повернув голову На порозі стояв лейтенант Фостиков. У його руках був макінтош професора Шлапаківського.
Хрестик на макінтоші
– Я так і думав, – сказав майор Ситорчук, ретельно оглянувши макінтош. – Один із них схопив професора лівою рукою і зупинив. Гадаю, це був більярдист-професіонал, частий відвідувач КВІККу[3]. І якщо вам, лейтенанте, здається, що він лівша, то ви глибоко помиляєтесь. Нічого подібного. Цей чоловік середній на зріст, на вісімнадцять сантиметрів нижчий від Арнольда Івановича. Маючи маленькі залисини, носить синій французький берет і насуває його більше на чоло, ніж на потилицю. За чверть години до пограбування Шлапаківського він ще був у КВІККу. Думаю, він є ініціатором нападу. Того вечора в більярдній вони з приятелем грали в "пірамідку". Я навіть певний, що він не закінчив партії, кинув кий і сказав: "Пробачте, шановний, але мені пора!"
– Але як... Як ви про це дізналися? – зблід на очах від захоплення лейтенант Фостиков.
– Мені багато не треба, – скромно сказав майор і підвівся із крісла. – Бачите цей рукав? На ньому ледь помітні сліди крейди. Коли я уперше відвідав професора Шлапаківського, саме вони й привернули мою увагу. Тому я й попросив вас принести макінтош сюди. Отже, людина, яка схопила за рукав професора Шлапаківського, більярдист: у нього ліва рука була змащена крейдою...
– Пробачте, – перебив його лейтенант Фостиков. – Але це ж міг бути й учитель. Адже люди цієї професії...
– Спочатку і я так подумав, – сказав заклопотано шеф. – Але це не вчитель. По-перше, вчитель крейду завжди тримає у трьох пальцях, а тут сліди наче підківки. Змащена тільки зовнішня частина лівої руки між великим і вказівним пальцями. А по-друге, в нашому місті всі школи працюють тільки в першу зміну. Отже...
– Досить, досить, – захоплено вигукнув лейтенант Фостиков.
Очі його сяяли, як начищені ґудзики на міліцейському парадному мундирі. – Але звідки ви...
– Звідки я дізнався, що він був саме у КВІККові й грав у "пірамідку"? Любий мій, це простіше, аніж з першого разу запалити сигарету "Київський фільтр" запальничкою "Харків-7" Телефонний дзвінок у квартирі Шлапаківського пролунав о двадцятій тридцять. А за такої пори з усіх більярдних нашого міста працює тільки КВІККівська… Тепер щодо "пірамідки". Ви бачите цю позначку? – Майор повернув макінтош ґудзиками до Фостикова. – Що вона вам нагадує?
– Якийсь хрестик...
– Отож-то і є. Це – штрафна п'ятірка, яку одержав більярдист од партнера. Він її міг би записати на чорній дошці, але записав на руці. Це ще раз підтверджує, що грали у КВІККу, бо лише в цьому клубі немає чорної дошки.
– А берет? А лисина?..
– Лисина? Берет? – Майор Ситорчук посміхнувся. – Це задачка для третьокласника. Ініціатор під час нападу спіткнувся і сильно вдарився в професорове плече. Якби в грабіжника на голові щось росло, він залишив би при такому ударі (на передпліччі в професора, до речі, й досі синець) бодай волосину, а нападник залишає на макінтоші... вовну. Ви мене розумієте? Звичайну синю вовну французького походження...
Майор не закінчив думки. На порозі стояв розпашілий від бігу сержант Квочка. Один вус його нервово підстрибував угору, другий – униз. Майорові цього було досить, щоб зрозуміти, що трапилося щось неймовірне і непередбачене...
– Хворий із палати № 7 утік, – коротко доповів Квочка.
Бурштинова баба
Радісно світило сонце. Лискучі промінчики весело видавали на лакованому козирку форменого кашкета, на золочених ґудзиках кітеля і в карих очах лейтенанта Фостикова.
