Канни і виноград - Чорногуз Олег
– Нічого не дасть.
– Це правильно, – втрутився майор. – По-перше, туди додзвонитися майже неможливо, по-друге, якщо й додзвонитесь, то вам дадуть стару адресу, бо поправки в довідкове бюро вносять десь аж через півроку. А стільки часу ми не можемо чекати. По-третє, це – шлях найменшого опору. Якщо всі ми отак почнемо працювати, любий, то через тиждень станемо канцелярськими крисами, пардон, як казав Голохвостов[12], – пацюками. А ще через тиждень – астматиками. Нам треба бігати, рухатися. Рух – це життя. Беріть, лейтенанте, приклад з Квочки. Скільки кілометрів на своєму віку він намотав! Жаль, немає спідометра, а то я зараз назвав би вам астрономічну цифру. Чи не так, сержанте? – вийняв з рота люльку майор і повернувся до Квочки.
– Достеменно так, – зірвався зі стільця (не в переносному, а прямому розумінні) сержант, що трохи було задрімав.
– От бачите. Якби ті кілометри витягли в одну пряму, то нині Квочка дійшов би куди? Як ви гадаєте, лейтенанте?
– До Сінгапура, – вихопилося в того.
– Якби ті кілометри витягти в одну пряму, то сьогодні Квочка уже крокував би вулицями й майданами Юпітера – найбільшої планети в Сонячній системі. Отож нуль дев'ять не підходить...
– Тоді, може, сім дріб двадцять вісім? – нагадав Квочка який без цифр почувався, як риба без кисню.
– А що це таке?
– Міське бюро інвентаризації, – відповів за Квочку майор. – От з цього і почніть, сержанте. А ви, лейтенанте, негайно рушайте до Парфенони Микитівни… Тільки не забудьте прихопити речовий мішок з головою і запитати, де їхній Цуцик.
– Товаришу майор, – підвівся лейтенант Фостиков. – Я добре пам'ятаю цього професорового пса. З головою тут усе ясно...
– Це вам ясно, а мені – не зовсім, – відповів стримано майор. – А що, коли нам хтось підклав свиню?
Сержант Квочка стенув плечима й перезирнувся з лейтенантом.
– Ви, сержанте, після інвентарбюро одразу ж їдьте в аеропорт і заспокойте касирку й керівництво. Скажіть, нехай не здіймають паніки: за гроші беремось ми.
– Але...
– Ніяких "але", Квочко. Касирці поясніть, що тоді поводили себе так, як того вимагали обставини. Повертаючись назад, заскочте на хвильку в книгарню і привезіть мені ту продавщицю, яка хотіла мене бачити. – Майор затягнувся й додав: – На все це година. Не більше. А я тим часом почну думати. Мені потрібні ще деякі деталі...
Сержант уточнив:
– Які саме?
Майор глянув на нього і лише після цього сказав:
– Про це поговоримо після вашого повернення. А тепер, – він вийняв з рота люльку, – за роботу, товариші!
Ситорчук залишився один. Коли йому було особливо важко, він не знаходив для себе місця ні за столом, ні на дивані, ні навіть у кутку. Він думав, думав і думав. Для чого відрубувати голову? "Для чого? Для чого? Для чого?" – вистукував пульс під його срібними скронями. Те, що хтось її відтяв сокирою, а не трамвайним колесом, не викликало сумнівів. Але для чого?
Він сів за стіл і почав малювати чортиків, парашутистів, складати чайнворди, але це не допомагало.
"Розв'яжи парочку задач, – підказував йому внутрішній голос. – Розв'яжи".
– Це нічого не дасть, – заперечував Ситорчук.
"Дасть. Обов'язково дасть. Візьми підручник Остроградського або теорію відносності, почитай..."
Ситорчук підвівся й підійшов до поличок. Заскімлило десь під ложечкою. "Організм хоче кави, – наче знущався з нього той самий голос – Для чого було відрубувати голову? Для чого? А тоді возитися з нею? Куди він її міг везти? Куди?" – Він дістав з полиці старий підручник Остроградського. Це був його улюблений математик, земляк з Полтавщини. Та не встиг майор розв'язати й двох рівнянь, як раптом пролунав телефонний дзвінок.
– Що там ще сталося? – Ситорчук схопив трубку і прислухався. Незнайомий голос, як завжди, запитував:
– Це ветлікарня?
"Це масложиркомбінат", – повисло було на кінчику язика, але Ситорчук в останню хвилину стримав себе. – Ні. Алло.. Ви помилились номером, – і поклав трубку прямо на стіл. Але часті і тривожні гудки заважали йому думати. "Ветлікарня, ветлікарня", – наполегливо повторював йому внутрішній голос одну й ту ж думку.
– Ветлікарня. Збожеволіти можна. До чого тут ветлікарня? – запитав Ситорчук і піймав себе на тому, що він розмовляє сам з собою вголос.
– Спокійно. Головне – спокій. – Він узяв трубку і поклав на важіль. – Ветлікарня. Ну, звичайно, ветлікарня. O sancta simplititas![13]
Телефонний дзвінок пролунав удруге.
– Любий мій, який ви номер набираєте?
– 3-39-25.
– А це 3-38-25, – уточнив майор. – А що там у вас скоїлося?
– У мене пропала голова, – промовив сумовито голос.
Майор на мить розгубився. Такого повороту він не чекав. "Хтось намагається збити з правильного сліду. Дуже вже тут прозоре, як джерельна вода у склянці".
– Будь ласка, точніше висловлюйтесь. – Майор притяг до себе австралійське крісло, взяв зошит і олівець, але це було зайвим. На тому кінці несподівано трубка дзенькнула і все замовкло.
Та майор не розгубився: 3-39-25. Ці цифри запам'ятав з першого разу, і їх було достатньо, щоб розгадати ще одну загадку. Він набрав номер. Приємний тенор, що належав, очевидно, особі жіночій статі, відповів:
– Ветлікарня слухає.
– Говорить майор Ситорчук, – відрекомендувався досвідчений слідчий. – Мені потрібна одна незначна й безкоштовна консультація... По телефону.. У яких випадках і для чого відрубують собакам голови і доставляють вам?
– У тих випадках, коли собака когось покусає і є підозра, що вона хвора на сказ...
– Все ясно. Спасибі, дякую, – майор попрощався.
– Отже, доберман-пінчер когось покусав і наклав за це головою. Але кого? Чи хворів пес на сказ? – На ці й інші питання, можливо, міг відповісти тільки Шлапаківський. Але професор щез. Доведеться ще раз турбувати Парфенону Микитівну.
Дівчина в голубому
Ось уже вкотре Ситорчук перечитував записи Квочки, про почерк якого у відділенні говорили: "Неначе курка лапою надряпала".
"Чогось тут бракує", – розмірковував майор. Він з нетерпінням чекав, коли прибуде сам автор цих записів. Може, його усний рапорт прояснить деякі білі плями, які ще були затемнені.
Через півгодини засідали "вузьким колом". Майор походжав, як завжди, по кабінету, лейтенант сидів у кріслі, Квочка, покручуючи козацькі вуса, неквапливо доповідав:
– О дев'ятій годині тридцять сім хвилин професор Шлапаківський перетнув вулицю Степана Руданського біля ювелірного магазину "Скіфська сережка". Зайшов до аптеки. Взяв, як завжди, очевидно для Цуцика, два флакони шампуню "Золоте руно". О десятій вісім був у книгарні "Фоліант", – сержант перевів подих. – Через півгодини повернувся додому, але там довго не затримався. Червоний і схвильований, він невдовзі вискочив з під'їзду. На якусь мить зупинився, ніби роздумуючи, куди йти. Глянув спочатку на свій годинник, тоді на ратушу, потім ляснув себе по лобі й рушив у напрямку Борщагівської лазні. Дійшовши туди, ще раз глянув на годинник, тоді різко махнув рукою і повернув, як ви кажете, на сто вісімдесят градусів...
– Мені потрібно точно, сержанте, – перебив нервово майор, в голові якого дещо прояснювалося.
– Точно?! Він повернув у напрямку аеропорту. Об одинадцятій годині сім хвилин...
– Ще одна важлива деталь: Цуцик з професором був?
– Кардинально!
– Що означає "кардинально" в даному разі: був чи ні?
– Достеменно був, товаришу майоре!
– Гм, – майор стиснув посрібнені інеєм скроні зап'ястям правої руки. Фостиков глянув на майора й наказав сержантові замовкнути.
Квочка вловив суть важливого моменту – майор Ситорчук інтенсивно опрацьовував одержану від Квочки інформацію. У кабінеті запала тиша.
– Тут щось не так! – раптом випалив Ситорчук. Сержант Квочка від несподіванки аж здригнувся. – О котрій годині ви, сержанте, ловили назнайомця з рюкзаком?
– Від дев'ятої години тридцять хвилин до дев'ятої сорок сім...
– А о десятій сорок ви бачили професора з доберман-пінчером біля Борщагівської лазні. Не міг же Цуцик спочатку вмерти, а тоді супроводжувати професора в аеропорт! Такого в природі не буває...
Годинник на міській ратуші вибив другу годину дня. Знесилений, із запамороченою головою, майор ледве пересувався по кабінету. Він на якийсь час зупинився, безтямно вп'явши зір у сірий килимок німецького виробництва, і тільки тепер помітив, що ходить по голій долівці. "Знову протер наскрізь килим. Тільки позавчора застелили. Погана звичка ходити по прямій лінії туди й сюди. Так недовго провалитись і в підвал", – подумав Ситорчук і присів у крісло, заплющивши очі, Йому було досить перепочити якусь хвилину, щоб мозок відновив свою повноцінну діяльність, а тіло набрало свого попереднього бадьорого вигляду. Але такої розкоші він не міг собі дозволити, адже операцію треба закінчити, як запланував. Майор почав зав'язувати, як він любив казати, кінці кінцями.
– Сьогодні треба з цим кінчати, – промовив він, ніби ні до кого не звертаючись. – Завтра на роботі відпочинемо. До речі, сержанте, ви ще мені щось хотіли сказати.
Сержант переминався з ноги на ногу. Вуса його стирчали врізнобіч, і це ясніше від усяких слів говорило майорові, що Квочку хтось остаточно збив з пантелику.
– Але хто? – запитав майор, напружившись усім тілом.
– Цуцик, товаришу майоре. Рівно тридцять сім хвилин тому я напав на його слід.
– З ким був Цуцик? – майор поспіхом почав набивати люльку тютюном. Це надавало йому спокою й допомагало водночас зосередитися на головному, розмовляти з колегами, заспокоювати нерви й аналізувати.
– Доберман-пінчер був один. Він довго обнюхував стовбури дерев, тоді кущі і раптом щез. І тоді я зрозумів: Цуцик загубив професора...
– Любий мій Квочко, ви припустилися неймовірної помилки, знехтувавши двома такими важливими деталями. Перша – професорів склероз: Шлапаківський просто міг забути про собаку; друга – захопившись якоюсь ідеєю, професор зайшов бозна-куди. Не собака загубила професора, а професор загубив собаку. І ще одне: Цуцик знову йшов, як і вранці, в напрямку аеропорту?
– Достеменно так, товаришу майор.
– Тоді все зрозуміло. Де ваша дівчина?
– Вона у колясці.
– У якій колясці?
– У моїй колясці, від К-750.
– То несіть... Я вибачаюсь… Запрошуйте її сюди… Бо ще, чого доброго, вона нас за бюрократів матиме.
