З журбою радість обнялась (збірка) - Олесь Олександр

і їй всміхалися гаї,
Вітри несли їй пахощі майові,
Вклонялись трави їй шовкові
І щебетали солов’ї.

Вона пройшла і зникла десь у сизій млі...
І ніби з нею все пройшло навіки:
Весна, бажання і утіхи,
І вся краса життя й землі.

1905

"СЕРЦЕ МОЄ — КЛІТКА…"

Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,
Що об неї б’ються
І на волю рвуться
В небо, в сяйво дня.

Хочеш — нахилися
До грудей моїх,-
Скільки там літає,
Скільки там співає
Голосних пташок.

Серце моє — клітка,
А пісні — пташки,-
Кров’ю їх кормлю я,
Слізьми їх пою я —
Кожну пташку так.

Хочеш слухать пісню?!
Випускаю пташку,
Розчиняю дверця...
Чуєш сльози серця
З кров’ю пополам?!

1905
"МІСЯЦЬ, ЗАКОХАНИЙ В НІЧ ЧАРІВНУ…"

Місяць, закоханий в ніч чарівну,
Сяє, щасливий, і світе;
Сонце цілує рожеву весну,
В травах кохаються квіти.

Місяць не дума про ранок страшний,
Сонця пітьма не лякає,
Квіти не стогнуть у день весняний:
"Осінь нас, бідних, чекає..."

Чом же, скажи мені, нас по весні,
В ранок розкішного квітня,
Мучать-лякають примари страшні,
Осінь і ніч безпросвітня?..

1904

"ЛЮБЛЮ ЇЇ, ЗОВУ СВОЄЮ…"

Люблю її, зову своєю,
Як пташку, жалую її,
В полях, в гаях гуляю з нею,
Співаю їй пісні свої.

Вона ж, замислена, крізь сльози
Все журно дивиться кудись,
Немов шукає по дорозі
Того, що стратила колись.

1906

"ТОГО, ЩО ЛЮБЕ ВІН, ТИ РАДА…"

Того, що любе він, ти рада,
Та й я не плачу, рад і я,
Бо що мені лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.

Захочу,— й ти ідеш зо мною,
Плетеш вінки мені в степах
І кажеш з ніжною журбою,
Що я тебе люблю не так.

Захочу,— й ти зо мною вмісті
Летиш на крилах мрій моїх
Кудись в краї, ясні і чисті,
В краї ясних і чистих втіх.

Захочу,— й плачеш ти зо мною,
Мою розважуєш журбу,
Захочу,— й ти летиш до бою
І других звеш на боротьбу.

Вві сні мого бажання влада,
Сміюсь, шалію, радий я,
Бо що твоя лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.

1905

"ТВОЇ ОЧІ — ТИХИЙ ВЕЧІР…"

Твої очі — тихий вечір,
Що спускається безгучно,
Несучи на землю спокій
На своїх сріблястих крилах.

Твої очі — сизі хмари,
Крізь які у день похмурий
Пробивається проміння
Твого серця золотого.

Твої очі — срібна річка
З таємничим царством казок...
Їх розказують нечутно
Золотим рибкам русалки.

Твої очі — ніжні квіти,
На яких спинились сльози
Після мук за світ безщасний,
Як росинки після ночі.

Твої очі — тиха радість,
Що у душі людські ллється
І несе в яснім спокою
В їхні ночі усміх неба.

1905

"ТИ В ЛІЖКУ ЩЕ. НА КРИЛАХ ЗОЛОТИХ…"

Ти в ліжку ще. На крилах золотих
Тебе ще сон ясний колише
І носе десь в просторах світових,
В країнах див, утіх і тиші.

Ти в ліжку ще... На личку, на чолі
Який щасливий усміх в тебе!
Не прокидайсь: ті ж муки на землі!..
Побудь ще мент один на небі.

Ти в ліжку ще... О мила, не вставай,
Нечутно я пройду до хати
І розчиню вікно твоє потай,
Щоб ти могла весну вдихати.

Щоб спала ти і чула солов’я,
Щоб чула пісню ти і знала,
Як стогне в ній сумна любов моя,
Яка в тобі відгуку не зазнала.

"ВІН ЖИВ ОДИН В СВОЇЙ ПУСТЕЛІ…"

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

"Самотній він,— юрба казала,-
Як жаль його..." — і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.

1906

"РАЗ ВИСОКО НАД ГОРАМИ…"

Раз високо над горами,
Уранці по весні,
Дві хмароньки пливли кудись,
Як янголи ясні.

Удосвіта дві хмароньки
Зустрілися вгорі
І мовчки зупинилися,
Як божих дві зорі.

Дві хмароньки зустрілися
Удосвіта колись,
Зустрілися, спинилися,
За рученьки взялись.

Хотілось їм зостатися,
Удвох прожити вік,
А вітер злий сміявся вже
Десь збоку біля їх.

І стали тихо плакати
Дві хмароньки ясні,
І сльози їхні падали,
Сріблясті і рясні.

А трави в свої рученьки
Ловили радо їх
І грали, ніби в крем’яхи,
Сльозами хмарок тих.

1905

"ЗРАДИЛА ТА, ЩО ЛЮБИЛА…"

Зрадила та, що любила...
Зрадила мила мені,-
Пусто у серці без неї,
Сумно, як в темній труні.

Падає листя з берези,
Капають роси з гілля...
Сам би я плакав, та сльози
Всі уже виплакав я.

Падає листя з берези...
Все навкруги умира,
Ніби і в серці у мене
Вогник життя догора.

Впасти б на землю і спати
Сотні і тисячі зим...
Думать про милу зрадливу,
Марить минулим усім.

1906

"ПОЛИЛАСЬ ПО СРІБНІЙ НОЧІ…"

Полилась по срібній ночі
Срібна пісня солов’я...
Защеміла, заболіла
Вся душа моя.

Ой нащо ти, пісне, ллєшся
В звуках чарівних,
Нащо мрії викликаєш
Із могил сумних?..

Як квітки, вони пов’януть...
Швидко рік мине,
Як моя невірна мила
Кинула мене.

Пісня ж ллється і чарує,
Дзвоне: "В щастя вір,
Бо розлито щастя море —
Од землі до гір...

Кинь по милій сумувати,
Плакати в журбі:
Прийде та, що вік вже буде
Вірною тобі…"

1904

"ПОРВАЛИСЯ СТРУНИ НА АРФІ…"

Порвалися струни на арфі...
І арфа сумує німа,
В других виклика вона сльози
І плаче сама.

Сміюсь я, жартую, співаю,
Не скаржусь на долю зовсім
І б’ю по розірваних струнах
На серці моїм.

1906

В КРИМУ

З кримських образів

"НА СІРІЙ СКЕЛІ МАК ЦВІТЕ…"

На сірій скелі мак цвіте,
І вітер злий його гойдає,
І пил на цвіт його мете,
І лист без жалю обриває.

Бліда, і ніжна, і сумна,
Серед людей ти, як в пустелі,
І ти на цілий світ одна,
І ти, як мак, на сірій скелі.

1906

"В ОБІЙМАХ ХМАР МОВЧАЛИ СКЕЛІ…"

В обіймах хмар мовчали скелі...
І хмари так казали їм:
"О любі сестри, полетім
В краї щасливі і веселі..."
В обіймах хмар мовчали скелі…

І хмари тихо полетіли...
І сльози сріблились на них...
І, ніби сльози, з скель німих
Каміння, котячись, сіріли...
І хмари тихо полетіли...

1906

"ЛІТНІЙ ВЕЧІР... ГОРИ В МЛІ…"

Літній вечір... Гори в млі,
В золоті вершини...
А під ними ллється десь
Пісня України.

Гасне вечір... Сон обняв
Гори і долини...
А між горами літа
Пісня України.

Ніч давно... Заснуло все...
Тільки море плине,
Та щебече понад ним
Пісня України.

1906

"В СРІБЛЯСТІМ МОРІ САД ВТОНУВ…"

В сріблястім морі сад втонув,-
Скрізь сяєво зелене,
Навколо трави і квітки,
І мила біля мене.

В сріблястім морі мліє сад,
Захоплений красою,
Круг мене квіти,— і в мені,
І ти моя, зо мною.

1906

"ВІЧНЕ МОРЕ ВІЧНО ЛЛЄТЬСЯ…"

Вічне море вічно ллється,
Не спиняється й на мить:
То об скелі сірі б’ється,
То пісні свої шумить...

Чом же я не вільне море,
Чом мовчу я цілі дні?!
Чом так тяжко люте горе
Груди стискує мені?..

1906

"Я НА КАМЕНІ НАД МОРЕМ…"

Я на камені над морем,
Легко, весело мені...
Я співаю пісню морю,
І воно мені співа...

Вечоріє... В хмарах гори,
Обнімає землю сон,
А мій дужий спів лунає
І гуде над шумом хвиль.

Проспівав я пісню морю,
Ліг на камінь і лежу...
Ніби пісня, ллється море,
Ніби рими, хвилі б’ють.

1906

"ВИЙДИ, О ВИЙДИ! Я ЖДУ ТЕБЕ, ЖДУ!.."

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати...

Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди розквітлі.

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду...
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати.

1906

"КОЛИ НА КРИЛАХ ХМАРИ ЗЛОТНІ…"

Коли на крилах хмари злотні
На землю вечір принесуть,
Вони летять на верхогір’я
І там солодкий спокій п’ють.

Вони летять на верхогір’я
Прощатись з сонцем золотим,
Йому добраніч посилати,
Мінятись усміхами з ним.

Вони летять на верхогір’я,
Щоб сонце вдосвіта зустріть,
Щоб знов покинуть вранці землю
І знов по вечір полетіть.

1906

"ОСРІБЛЕНІ МІСЯЦЕМ ГОРИ БЛИЩАТЬ…"

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені місяцем, сосни шумлять,
А море і сердиться, й лає вітри,
Що нишком його підслухають з гори.

1906

"БІГ Я ДАЛЕКО ВІД СМУТКУ І ГОРЯ…"

Біг я далеко від смутку і горя,
Біг і прибіг я до вільного моря.
"Море! О море, море розкішне,
Втіш моє серце, серце невтішне!"
...Згуків утіхи шукаючи в шумі,
Камінь обняв я і слухав в задумі...
Море про власне могутньо співало,
Море нічого мені не сказало.

"Кедри, чинари, гранати, мімози,
Втіште мене ви і висушіть сльози,
Ніж в моїм серці, в крові мої груди...
Гляньте, як зранили їх мені люде..."
Дерево міцно обняв я в задумі,
Згуків утіхи шукаючи в шумі...
Тихо про власне шуміли гранати,
Кров мого серця не вміли уйняти...

Я серед степу: вертаюсь додому...
Краю немає степу голубому…
Краю і смутку моєму немає,
Пале він душу мою, розриває...
Чув я,— іде боротьба в моїм краю...
Втіху собі я в борні відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!

1906

"В ДОЛИНАХ ДЕСЬ ХАТКИ БІЛІЮТЬ…"

В долинах десь хатки біліють,
Привітно світяться вогні,
А тут, на горах, в вишині,
Провалля з скелями чорніють.

В долинах — тиша, сонний спокій,
А тут шумлять, гудуть вітри,
Мов хочуть скинути з гори
Мене в провалля, в яр глибокий.

Долини сплять... собі б заснути,
А я все вище, далі йду...
Стомивсь вкінець... ось-ось впаду,-
І ноги в мене ніби скуті...

Долини сонце вже стрівають...
Мені б його стрівать, вітать...
А я упав і хочу спать,
І очі вії закривають.

1906

"ЗАТРЕМТІЛИ СТРУНИ У ДУШІ МОЇЙ…"

Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.

1906

"ПРИЙДИ, ПРИЙДИ... НУДЬГУЮ ПО ТОБІ…"

Прийди, прийди... Нудьгую по тобі,
Нема кінця моїй журбі...
І так журба моя невтішна,
А ніч така ясна і ніжна,
Як ти.

Як ти?
О ні, бо ти ніжніша без кінця,
Ніж вся ласкава ніч оця,
І ніч ясна мене не втіше,
І ти її в сто крат миліше —
То ж ти!

1906

"РАЙДУГА З НЕБА ЗЛЕТІЛА…"

Райдуга з неба злетіла,
Райдуга впала на землю,
Барвами вкрила долину,
Плава і в’ється над нею,
Ніжно її обіймає,
Ясно всміхається сонцю,
Крила йому простягає...
Райдуга з неба упала,
Райдуга впала на землю...

Щастя, о райдужне щастя!
Ти ще не падало з неба,
Ти тільки в снах прилітало,
Щоб осліпили істоту,
Щоб осліпити і зникнуть...
Щастя, чи й ти коли-небудь
Спустишся з неба на землю,
Крилами, бідну, обіймеш,
Руки простягнеш людині?!

1906

КАЗКА НОЧІ

Ти заснула, мила? Встань!
Ніч навколо — срібне море!
Мила, вийди, виплинь в море...
Ти заснула, мила? Встань!

Вдень ходив я по землі,
А ходжу по дну морському...
Що це?! Сон?! По дну морському!
Вдень ходив я по землі.

Що за диво?! Десь на дні...
Як то може? В’ється річка!..
Під водою в’ється річка!..
Що за диво десь на дні.

Білі яблуні цвітуть...
Їхня пахощ — хвилі моря...
Десь на дні ясного моря
Білі яблуні цвітуть!

Будь русалкою в цю ніч!
Сядь, схились і слухай пісню.
Я зложу шалену пісню...
Будь русалкою в сю ніч!

Чуєш — кличуть солов’ї
З хати — в казку, з ліжка — в море...
Мила, вийди, виплинь в море,-
Чуєш? Кличуть солов’ї!

1906

"ХОДІМ ВІДСІЛЬ, ДЕ РАДОЩІВ НЕМАЄ…"

Ходім відсіль, де радощів немає,
Де все конає в щемках зла...
Ходім туди, де хвилями гуляє
Зелено-срібна ковила.

Ходім туди, де явори високі
Над воду гнуться з берегів,
Де комишам сичать осоки
Серед заквітчаних лугів.

Ходім туди, де пишний дуб з вербою
Не розлучаються й на мить...
Де ясен з ніжною журбою
Стрункій березі щось шумить.

Ходім туди, де роси, як перлинки,
Для хмар легких збира туман,
Де в’ються й стеляться барвінки
І обгортають рути стан.

Ходім туди, де співи соловйові
Літають в сяєві ночей,
Де в’януть трави смарагдові,
З квіток не зводячи очей.

Ходім туди, де ніч ясна і ніжна
Назустріч вечору іде,
Де вся земля, як рай, розкішна
Пахтить, кохає і цвіте.

Ходім відсіль, біжім з ції пустелі,
Тут тільки камені одні,
А там луги, поля веселі,
Ясні озера і гаї!

1905

"ГЛЯНЬ МІЙ МИЛИЙ, СКІЛЬКИ ВРОДИ…"

Глянь мій милий, скільки вроди,
Скільки сонця навкруги!
Глянь, як сяють срібні води,
Як хвилюються луги!..
"Я сліпий...