З журбою радість обнялась (збірка) - Олесь Олександр

З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ

"В ДИТИНСТВІ ЩЕ... ДАВНО, ДАВНО КОЛИСЬ…"

В дитинстві ще... давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий...
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились...

Весь Божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...

1904

"З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ…"

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я...

1906

АЙСТРИ

Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…

І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,-
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…

Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма,-
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..

1905

"АХ, СКІЛЬКИ СТРУН В ДУШІ ДЗВЕНИТЬ!…"

Ах, скільки струн в душі дзвенить!
Ах, скільки срібних мрій літає!
В які слова людські їх влить?!
Ні, слів людських для їх немає...
Вони ж так прагнуть в слові жить...

Так часом весь в огні горить,
Стражда закоханий до краю
І слів не зна, в які б він влить
Зумів любов свою безкраю...
"Вона" ж чекає... і мовчить...

1904

"ПЕКЛО, ЗДАВАЛОСЬ, БУЛО В ТУ ГОДИНУ…"

Пекло, здавалось, було в ту годину...
Грім, як шалений, стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
Ввесь небозвід то палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що ж то зробилось з коханого краю?
Певно, руїну та буря зробила?
Кажуть: "Вербу десь розбиту добила".

Думко! коли і тебе виливаю
В слово холоднеє, в пісню свою,
Пекло таке ж я в душі своїй маю —
Спалює всю воно душу мою...
Думко! остуджена словом людським,-
Пісне! що зробиш ти в краї моїм?
Може, й ти вдариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?!

1904

"СНІГ В ГАЮ... АЛЕ ВЕСНОЮ…"

Сніг в гаю... але весною
Розів’ється гай...
...Може, долею ясною
Зацвіте й мій край.

В небі мла, а сонце гляне,-
Мла розтане в мить...
...Може, й мій народ повстане,
Морем зашумить!

Сон... але всю землю збуде
Жайворон-гонець...
...Може, й ти, мій сонний люде,
Знайдеш сну кінець.

Смерть... Але її задуше
Пісня, сміх і рух...
...Ой скажи, народна душе,
Де живий твій дух?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На обличчі рабство, туга,
Безпросвітна мла...
Де ж то гордість твого духа —
Вільного орла?

Що вона в тобі робила,
Як віки ти гнив,
Почорнілая могила
Між зелених нив?!

Як вулкан, стоїш ти, згаслий,
Але чую я,
Що в душі твоїй прекрасній
Море ще огня.

Вірю я, що обороне
Сам себе мій край...
О мій велетню Самсоне,
Пута розривай!!

1906

"ХТОСЬ УДАРИВ БЕЗ ЖАЛЮ ПО СЕРЦЮ МОЇМ…"

Хтось ударив без жалю по серцю моїм,-
І забилося серце в вогні золотім...
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.

Йшли літа... і самотність з літами росла,
І круг мене все більше темнішала мла...
І в знесиллі вмирали в тій млі
Ясно-злотнії іскри мої.

Погасало з літами і серце сумне...
Та прийшла ти і вдарила в серце мене,-
І летіли знов іскри ясні,
І в дзвінкі обертались пісні.

1906

"ПТАШКО! БУДЬ РАДА ТЕПЛУ І ВЕСНІ…"

Пташко! Будь рада теплу і весні,
Кинь жалкувати по долі...
Слухай: навколо лунають пісні,
В сонці купається поле.

Плаває-в’ється над річкою мла,
Ваблять, всміхаючись, луки...
Дай мені руку — і геть від села,
Де нам дались тільки муки.

Дай мені руку — і в поле біжім,
В степ голубий та широкий;
Там, серед нього, під небом ясним
Знайдем ми втіху і спокій.

Всіх там, у полі, уклоном низьким
Жито привітно стріває,
Сонце ласкаве промінням своїм
Рівно для кожного сяє.

Станем ми в полі на стежці глухій,
Стане нам тепло і ясно,
Стомлене серце під шум польовий
Стихне і солодко згасне.

Сонце погасне, і ніч прилетить
З чарами, сріблом, красою,
Пісня кохання в гаю задзвенить,
Нас зачарує собою...

Цілу ми ніч проблукаємо там,
Ранком ми підем щасливі...
Буде проміння всміхатися нам,
Будуть кивати нам ниви...

1903

СЛОВА УТІХИ

Втішай її, кажи їй бідній...
Слова утіхи — роси наче,
Що звільна падають по одній
На серце хворе і гаряче.

1905

"ЇЇ ДУША — ЯК ЧАЙКА НАД ВОДОЮ…"

Її душа — як чайка над водою...
Пісні, і сміх, і радість скрізь,
Вона ж літа, не зна спокою,
І скигле з тугою палкою,
І розсипає перли сліз.

1904

"КОЛИ ВЕСНА РОЖЕВА ПРИЛЕТИТЬ…"

Коли весна рожева прилетить
І землю всю вбере, і заквітчає,
Коли зелений гай ласкаво зашумить
І стоголосо заспіває,
Коли весні зрадіє світ увесь
І заблищить в щасливій долі,
І ти одна, в квітках і травах, в полі десь,
Серед весни, краси і волі
Не зможеш більше серця зупинить,
Що в грудях буде битись, мов шалене,
І скрикнеш,— знай, не долетить
Уже твій скрик тоді до мене...

1904

ВТІХА

Облиш, не плач, бо в долі злій
Ще й нас на світі щось чекає…
Пролине час в журбі тяжкій,
"Самотність" — ім’я їй.

О, нас вона вже не лишить,
Як всі, в недолі не одійде,
Довіку з нами буде жить
І навіть, знай, в останню мить
Закрити очі прийде.

1904

"ЩО МЕНІ З ТОГО, ЩО СОНЦЕ ВЕСНЯНЕ…"

Що мені з того, що сонце весняне
Дивно засяє в проміннях ясних,-
Людність з ним разом сміятись не стане,
Здавлена щемками дум крижаних.

Що мені з того, що жайворон в полі
Буде про волю, про небо дзвонить,-
Людність не зірве кайданів неволі,
Людність не стане по людському жить.

Що мені з того, що в квітах розкішних
Буде цвісти і пахтіти земля,-
В тих-же сльозах і стражданнях невтішних
Журно дзвенітиме пісня моя.

1905

"В БОЛОТАХ ЖАБИ РАЙ ЗНАЙШЛИ…"

В болотах жаби рай знайшли
І там плодились і згнивали,
А десь над ними клекотали
В повітрі чистому орли.

І туркіт жаб, і дух гнилий
До їх туманами знімались,
І до болот орли спускались,
І виливали гнів палкий.

Та жаби, всі в сітках турбот,
На клект орлячий не зважали,
Жили, плодились і згнивали
В багні смердючому болот.

І повні скорбного чуття,
Орли за хмарами літали
І ситих жаб уже не звали
З болот до вищого життя.

1905

ІСКРА

Вона б ще жевріти могла,
Та більше жевріть не схотіла,-
Ураз всю міць свою взяла,
Всю ніч осяяла і — стліла...

Погасла іскронька мала,
Рожеве світло більш не ллється...
І шкода сяйва і тепла,
І ніч темнішою здається...

Дарма! Лишивсь від тебе слід...
Заб’є бенкет колись горою,
І на йому згадає світ
Про ніч, осяяну тобою!

1904

ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Дихають тихо акації ніжні,
Злегка колишуться в сутіні срібній,
Дивляться мовчки на місяць, на зорі,
Дивляться в світ, ним, ясним, зачаровані...

Чом я, скажіть, не акація ніжна,
Нащо думки мене спалюють, мучать?!
Чом я не можу забутись остільки,
Щоб лише міг я дивитись і дихати?..

1905

"ПІДТРИМУЙ ДУХ, РОЗБУРКУЙ ДУМУ…"

"Підтримуй дух, розбуркуй думу,
Вливай огонь в людські чуття,
Крізь сльози смійсь, нудьги і суму,
До краю сповнилось життя!!"

"Я рад співать, та в серці болі…
Навіщо ви вчинили їх?!
Того і сяє мимоволі
Так дуже сліз в піснях моїх".

1904

"ТИ ЗНОВ ПРИЙШЛА, ЩОБ ВСІ ЧУТТЯ ХОЛОДНІ…"

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить...

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.

1904

"ОЙ НЕ СІЙТЕСЬ, СНІГИ, ОЙ НЕ СІЙТЕСЬ, РЯСНІ…"

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,
Не губіть ви останньої слави:
Гріє здалека землю усмішка весни,
Пробиваються проліски, трави.

Не злякать вам нікого, холодні сніги,
Бо розтопе вас сонце блискуче,
І нечуваний сміх залуна навкруги,
Як тікати ви будете в кручі.

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,
Згиньте в темній безодні навіки!
Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни,-
Свята волі, і світла, і втіхи.

1904

"О НІЧ ЧУДОВНА І ЧУДОВА!…"

О ніч чудовна і чудова!
Ще вчора сіявсь сніг рясний,-
Сьогодні ж теплінь і понова,
І проріст трав, і день ясний...

Знай,— те ж колись і з людьми буде...
Я вірю в диво! Прийде час,-
І вільні й рівні встануть люде,
І здійснять мрії всі ураз!

1906

"ДВІ ХМАРОНЬКИ ПЛИВЛИ КУДИСЬ…"

Дві хмароньки пливли кудись
В убранні золотім
І мовчки зупинилися
Над краєм чарівним.

Річки ясні жемчужились,
Шуміли і пливли,
Лани зливались з луками,
Пахтіли і цвіли.

І довго ще дві хмароньки
Стояли мовчки вряд
І, пливучи, спинялися,
Щоб глянути назад.

Дивилися, а горенька
Не видно їм було:
В кущах воно гадюкою
Плодилось і жило.

1905

"ОЙ НЕ КВІТНИ, ВЕСНО…"

Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах,

Мій народ в задумі,
Очі його в стумі,
Серце його в ранах,
А життя в туманах.

Ой не квітни, весно, пишними квітками,

Бо народ мій встане,
Розіб’є кайдани,
Вкриє світ димами,
А поля тілами.

Ой не квітни, весно, глянь — надходять хмари,

Тугою чорніють,
Гнівом червоніють,
Ой ті хмари-кари...
Смерть вам, яничари!

1906

КОНВАЛІЯ

Очі розкрила конвалія біла
І в дивуванні застигла, зомліла...
Бо біля неї не трави всміхались,
Бо понад нею не віти гойдались,-
Мовчки кімната пустельна сіріла…

"Де ж тії пестощі вітру летючого,
Де ж тії квітоньки гаю пахучого,
Де ж тії ночі сріблясто-блакитні,
Де ж тії ранки рожеві, привітні,
Де ж тії усміхи сонця блискучого?!

О, не одна ти не в рідній оселі...
Квітко! прокинувсь і я у пустелі!
Марив,— мене оточатимуть люде.
Глянув,— чорніють, сіріють усюди
Ворони, змії та з каменю скелі.

1905

"ДУША МОЯ — ПУСТКА ХОЛОДНА Й НІМА…"

Душа моя — пустка холодна й німа...
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Душа моя — дно безджерельне й сухе,
Де тільки сіріє каміння важке...
Тим сірим камінням колись в мої груди
Все били без жалю, жалкуючи, люде.

1904

"ВАМ КАЗАНО — ЛЮБІТЬ БРАТІВ…"

Вам казано — любіть братів,
Діліть добро, не будьте псами,
Бо Бог в рабах запале гнів
І піде вас судить з рабами,
І піде вас судить з рабами
І вчине суд страшний над вами.

Ще Бог, Бог помсти, не злетів,
Але гудуть вже в небі громи,
Крізь хмари блиска Божий гнів,
Кругом займаються хороми,
Кругом займаються хороми,
І гасла бою ждем давно ми.

1906

"ПІДБИТІ ГОЛУБИ ЗНІМАЛИСЬ…"

Підбиті голуби знімались
З землі до променів ясних,
І знов на землю обривались,
І червоніли груди їх...

Знялися згуки і упали
На бідне серце моє знов...
Вони в безоднях десь пропали,
А з серця виступила кров.

1905

"ТИ З’ЯВЛЯЄШСЯ, ЯК РАНОК…"

Ти з’являєшся, як ранок...
Там, на заході, ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого...
Як в чеканні б’ється серце!

Ти ідеш, як день блискучий…
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки...
Як радіє, квітне серце!

Ти проходиш...